Ось вона, сумна правда козацтва: маючи славну історію, воно втратило можливість утвердитися в ній через внутрішні чвари та розбрат, зникло разом із Військом Запорозьким та Гетьманщиною. Розмірковуючи над суворими уроками минувшини, поет не з'ясовує причин національної руїни, даючи змогу читачеві самому розкрити їх, побачити їх у собі, у власній ментальності та зробити відповідні висновки. Зобразивши непривабливе "козацьке перекотиполе", він лишає питання відкритим:
"Чи проковтне страшним простором степ, Чи дикий чвал той перейме Мазепа". Тут окреслюється фатальне українське питання —"Бути чи не бути?", або розпорошитися без сліду, або зупинити нарешті той "дикий чвал", або зникнути безвісти, або самоствердитись у собі, беручи за приклад вчинок того ж І. Мазепи та продовжуючи його справу до логічного завершення.
"Молитва" Євгена Маланюка то гнівне прокляття тим, хто терпить приниження. Поет просить у Бога й України благословити випекти "смертельний чад дичавини". Хоч у вірші поряд стоїть ім'я Мазепи і місце слави захисників України — Крути, та все ж історична пам'ять невблаганно повертає нас у сьогодення, де безсоромно очі їсть
Тих, що живуть без слів і чести.
Справді, не може народ сам іти в ярмо, не може він "побусурманити" душу. Ні! Такого не може бути! А воно є...
"Гроза пройшла..." "над полем рути і отрути" — і що ж ми маємо сьогодні? Та нічого. Той же "чад дичавини", хіба що під жовто-блакитними прапорцями.
Поетичне слово це не тільки ода, а більше гірка правда, роздуми про себе і для себе: "Що я зробив сьогодні для України?" Кожен мусить запитати себе: і "Внук кремезного чумака", і "Січовика блідий праправнук..."
Складні поетичні пласти постають з рядків вірша "Візія". Це і буденний світ, і соціальні потрясіння, і душа людини. Висвітлюється це безжальним пером патріота України, що прагне розбудити "приспане сумління" небайдужих онуків. І коли люди вже мають Стільки гріхів, то й небесні сили не можуть їх захистити.
Такий погляд на нашу історію вимагав і незвичного світосприймання. Тому у вірші така символічність образів, де і Страшний суд, і Божа Матір, і святий Юрій Побідоносець об'єднані силою авторського таланту. Це наша Історія, своєрідна Книга Спостережень, де кожне покоління має записати свою правду, своє героїчне та трагічне. Кожна сторінка Книги — то звернення до майбутніх поколінь, бо життя вічне і його не спинити ніяким вітрам, ніяким життєвим бурям.
Отже, Євген Маланюк звертається до вічних проблем людської духовності, до душі, що прагне високості та змушена на землі творити добро (тобто прозріти), щоб сміливо стати перед Божим судом.
Вірш "Візії", в якому відчуваються грізні інтонації Святого Письма, Шевченкових пророцтв, було написано 1933 р. Саме тоді в Україні більшовики організували голодомор, а в Німеччині до влади прийшли нацисти. Навіяний драматичними подіями міжвоєнного двадцятиліття твір переймався не розпачем а вірою в обов'язкову, хай по-суворому здійснену справедливість у світі та в Україні Поет сподівався що це станеться невдовзі "Літаки закрутяться мов листя Башти захитаються й падуть". Насправді історія внесла серйозні корективи у передбачення Є Маланюка Україна здобула незалежність мирним шляхом.
Слушні викривальні застереження поета тим хто завжди намагався "заснуть, втекти, Сховатись за Мазепу й Крути" Тому він, добре знаючи українську дійсність, звертався до своєї музи "Вчини мене бичем своїм" Звісно, буквальне прочитання таких пружних, енергійних поезій — абсурдне Мовиться про головне Є Маланюк і в еміграції, і на Батьківщині був і лишається оголеним, чесним сумлінням нації.