Микола Гурович Куліш – життя і творчість (пошукова / курсова робота)

Реферат

Сторінка 3 з 7

Можливо, спалював і Куліш щойно написані драми.

Закінчивши свій новий драматичний твір, Куліш завжди кликав сусідів і читав їм перший варіант. Так була прочитана й комедія "Мина Мазайло". Щастя, що Микола Хвильовий встиг видрукувати цю річ і "Народного Малахія" у журналі "Літературний ярмарок", адже на початку 1930 року їх заборонили й тексти могли бути втрачені назавжди.

У 1932 році виходить постанова про ліквідацію літературних угрупувань і створення єдиної Спілки письменників. Між Хвильовим і Кулішем виникає розрив у стосунках, але через спільних знайомих обидва цікавляться справами колишнього друга, отже, жаліють про те, що сталося.

Стосовно "Патетичної сонати", то і цей твір М.Куліша чекала доля розіп'ятого твору. 4 березня 1932 року газета "Правда" надрукувала статтю "О "Патетической соннате" Кулиша". Підписався під погромницьким матеріалом "Украинец". Це було псевдо Лазаря Кагановича.

На початку 1933 року зацькований пресою Микола Куліш не витримав середовища Харкова і, як Хвильовий, зробив подорож по селах України. Побував і у своєму рідному, де колись прийшов на світ. Від побаченого волосся піднімалося дибом, і Куліш повернувся до столиці зламаним. Кілька днів він стогнав і кричав, як божевільний. Коли дружина пробувала умовити його не робити шуму, відповідав: "Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!" Дочка Ольга, навчаючись одночасно у школі й консерваторії, падала з ніг від виснаження й недоїдання, але страждання власної дитини для батька здавалися тільки маленькою краплиною у морі народних страждань. Дружина згадувала: "Я бачила, що голод нищить мою дитину... і просила Миколу роздобути десь грошей, щоб прикупити харчів. Микола мені відповів: "Що Ольга? Коли вмирає з голоду цілий народ, вся Україна? Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю".

Смерть Миколи Хвильового неоднозначно вплинула на М.Куліша. Він був присутній при цьому самогубстві. Під час похорону Микола Гурович всю ніч стояв біля покійного, а під час поховання, коли труну опускали в яму, не витримав, упав на коліна і заячав: "Сонце моє!" Про Хвильового Куліш взагалі відзивався якнайкраще: "Це наш натхненник! Він перший нам відкрив очі на Україну". Дружина заховала два Кулішеві нагани, щоб він не повторив крок Хвильового, та чоловік промовився, що це треба було зробити або замість Миколи Хвильового, або вже пізно робити, і заспокоїв дружину: "...Я не зроблю того, що зробив Хвильовий. Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця".

Восени 1933 році Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у "Березолі" "Маклену Грасу". Ця п'єса виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну, що демонським грачем у ній виступає компартія. Після сьомої вистави п'єсу заборонили, "Березіль" ліквідували. Хоч Куліш після "Маклени Ґраси" написав ще "Закут", "Діалоги", "Вічний бунт", "Такі", але ці твори не друкувалися, не ісценізувалися й пропали в роки Другої світової війни. Викинутий з партії, позбавлений права заробити на прожиття гонорарами, М.Куліш знаходився під постійним наглядом НКВД.

Коли 1 грудня 1934 року помер у Ялті від туберкульозу Іван Дніпровський, Микола Куліш вирішив їхати у Крим на похорон. На стіл він поклав свою останню п'єсу "Такі" й довідку, що здав у міліцію револьвер. Дружина згадувала: "Очевидно, він відчував, що його заарештують, бо вранці попросив чистої білизни, теплі чоботи й теплу куртку. Поїв похапцем, одягнувся й сказав:

— Ну, старенька (цим словом він користувався ще від одруження — О.С.), ти не підеш хоронити Дніпровського (він знав, що в мене слабе серце й бачив, як я хвилювалася), так мені з тобою треба попрощатися, бо, може... — і він не договорив.

Ми обнялися. Я хотіла йому щось сказати, але не мала сили. Мені стиснуло в горлі, і мала передчуття того страшного, чого ще не було. Микола вийшов і, йдучи вниз сходами, увесь час оглядався на мене. Я стояла в дверях нашого помешкання й махала йому рукою... Пішов — і більше не повернувся мій Микола до хати".

7 грудня 1934 року його заарештували просто на вулиці. Драматургові висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря Ленінградського обкому партії Кірова, інкримінували приналежність до неіснуючого "Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру". Після страшних катувань Микола Гурович визнав себе членом боротьбистської партії націоналістичної групи ОУН. У цій справі проходило 17 чоловік, серед яких Крушельницький, Епік, Яловий... Всі вони письмово засвідчили, що є терористами. Вистояв лише Валер'ян Підмогильний, який відмовився підписати наклеп на самого себе. Одна з очних ставок викликала в Миколи Гуровича психічний розлад. У стані депресії, розуміння повної безвиході драматург написав заяву з проханням... його ж розстріляти.

Перед тим, як М.Куліша мали везти на Соловки, дружина приїхала до Києва на останнє побачення за позичені гроші: "Коли слідчий взяв від мене слово, що я не буду плакати, бо інакше не дасть побачення, він покликав Миколу. Увійшов мій Микола й наперед глянув на слідчого, а тоді на мене... Микола був страшенно виснажений, блідий, і страждання на його лиці було безкрає. Слідчий сказав, що ми маємо побачення на 15 хвилин. Це нас дуже збентежило. Ми не знали до того ж, про що можна говорити. Я стримувалася, щоб не плакати, і нічого не говорила про своє й дітей життя. Я не сказала ні про Олю, ні про те, що нас пограбували (Олине піаніно, на якому вона грала "Патетичну сонату", коли батько творив, і ця соната дала назву Кулішевому творові, конфіскували, сім'ю вигнали зі "Слова" прямо на вулицю — О.С.) і старалася здаватися веселою, але дивилася в Миколині очі, і серце моє рвалося від болю й сліз. В кінці, на прощання Микола передав привіт дітям і сказав, щоб були чесними і корисними для трудящого народу. Та ще сказав:

— Ти скажи, старенька, там, на волі, що тут не тортують, не мучать, Це все брехня.

І глянув мені в очі. Я зрозуміла його слова, зрозуміла, що його допитували, мучили, що кожне його слово тут вимучене. Про це говорив увесь його вигляд".

Фатальну роль у житті М.Куліша відіграв Андрій Хвиля. Він, наче демон, появлявся на кожному Кулішевому перехресті, про що драматург переконувався ще в "одеський період" своєї творчості, коли Дніпровському скаржився: "Загнав мене сюди Хвиля, молодий... комуніст, але добрий прислужник і уперта хохляра..." Очевидно, пізніше Хвиля виконував вказівку Кагановича. Цей же партійний упир чимало крові попив і Хвильовому. А після ліквідації "ВАПЛІТЕ" обидва Миколи взагалі потрапили в пряму залежність від Хвилі, мусили погоджувати з ним усі питання видань. Коли ще в 1932 році в Куліша виникла думка про переїзд до Москви, де було безпечніше, знову ж таки той же Хвиля став на заваді, адже був завкультпромом ЦК. Коли ж минув рік після фатального пострілу автора "Синіх етюдів", Вишня і Курбас уже спокутували неіснуючі гріхи на Півночі в концтаборах, а М.Куліша цькували, саме Андрій Хвиля у центральній газеті "Комуніст" опублікував статтю "Співець українського націоналізму" про М.Куліша. Цей "критик" провокував Куліша на самогубство, підштовхував до такого вибору, який зробив Хвильовий, нахабно заявляючи, що нехай Куліш краще сам стріляється, а то його й так посадять.

Миколу Гуровича Куліша присудили до 10 років Соловків. На відміну від інших, хто проходив по тій же справі, Куліш не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відведена камера-одиночка. В таких умовах відбували каторгу з усіх засуджених українських письменників лише М.Куліш та В.Підмогильний. Звідти письменник старався писати якомога частіше додому. Та листи не тільки перлюструвалися1, а й просто зникали невідомо куди. Прочитаймо бодай такий уривок: "За два місяці я дістав від тебе одного листа. Дуже сумно, старенька, що ти не одержала їх, і п'ять місяців, як пишеш, не маєш про мене вісток. Я писав, рідна, і буду писати, поки живий". У листуванні Микола і дружина давали знати одне одному, що робиться насправді. Один з листів Антоніна коментувала так: "Болять у мене руки й ноги (мабуть, від ревматизму), хоч сиджу в сухій і теплій келії", — це значить: догадайся, в якій сухій і теплій". Останню звістку про себе він подав дружині 15 червня 1937 року. З цього часу на всі запити дружини про Куліша їй відповідали однозначно: "Не знаємо!" Існує дві версії загибелі письменника. Йосип Гірняк залишив письмові свідчення, що Куліша, Курбаса і ще багатьох представників української інтелігенції вивезли на баржі далеко від берега, розстріляли і викинули в крижані хвилі Білого моря. Інші джерела вказують на те, що цього письменника разом з Миколою Зеровим розстріляли 3 листопада 1937 року в честь двадцятиріччя більшовицького перевороту.

4 листопада 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР реабілітувала М. Куліша посмертно "за відсутністю складу злочину".

На завершення уроку перед старшокласниками можна поставити такі запитання: — Ю.Лавріненко писав про надзвичайну мужність Куліша і його глибоке вміння казати правду, яку нерідко вкладав в уста своїх героїв. Як ви розумієте, чим небезпечні для радянського ладу були слова головного героя драми "Народний Малахій", які з відповідним коментарем наводить літературознавець: "В уряді УРСР, на площах Харкова, в домі проституції, у божевільні з легкою відвагою шизофреніка Малахій прилюдно гукає: "Нарости ростуть на прекрасній конституції: тюрми, божевільні, шинки", "проповідують і пишуть — нема нічого поза класами, а я скажу — ось позакласова солідарність злих"; (до робітників на заводі) "невже і гегемонів загорожено мурами та ще якими?., що різнить вас з тими, що сидять у бупрах та божевільнях?"; (до російського вельможі в уряді УРСР) "кажіть руською мовою, не ґвалтуйте української... Питаю: навіщо українізують чужих? Хіба щоб погонич скидався на українця і не помітно було, як їдять удвічі більше калорій?"; "ще зречено було в староіндійських Ридвегах: не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили?"

— Як ви розумієте висновок Ю.Лавріненка і чи поділяєте таку його думку: "У змаганні України з комуністичною Росією за духову суверенність і власний свій духовний шлях Микола Куліш являє блискучу перемогу.

1 2 3 4 5 6 7