Для Свічки особисто князівська грамота вже не має жодної цінності, бо він розпізнав її фальшиву суть. Юнак легко поступився би "привілеєм брехливим" і міг би врятувати власне життя. Але ж Свічка знає і те, що народ покладає величезні надії на грамоту, знає, що за оту "принаду дорогу" народ "боровся, як за правду". Тому віддати документ – означає зрадити своїх товаришів, знівечити надію народу. Це добре розуміють і його вороги. Воєвода востаннє запитує Свічку: "Мовчиш? Не хочеш зрадити?" Свічка обирає смерть. Життя, куплене ціною зради ремісників, не приваблює його. На це не може спокуситися справжня людина, бо тільки той, хто вирвався з пут вузькоегоїстичних уявлень і потреб, хто спроможний поступитися особистим в ім‘я громадського, живе на світі недаремно. Іван Свічка навіть в таких тяжких обставинах не втрачає переконання, що нард звільниться від експлуатації і стане незалежним:
Хоч не мені – для вільного народу
Колись зоря займеться світлова.
Він стверджує, що за "світло" треба боротися, мир і благополуччя самі не прийдуть:
І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила.
Ця впевненість не залишає його і в критичну хвилину, коли воєвода засудив його на смертну кару.
Образ сміливого і непримиренного до насильства зброяра, цілісної і самобутньої, "вільної натури" викликає симпатії ще й тим, що він ввічлива і благородна людина, яка ставиться за пошаною до інших. Щирою ніжністю пройняті почуття Івана до Меланки. Він завжди турбується про свою кохану, називає її лагідними словами, що схожі на музику закоханого серця : "Меласю, ластівко сердешна", "люба", "зіронько моя". Але немає суперечності між сосбистим почуттям і соціальними емоціями: кохання його до Меланки зливається в один могутній акорд з пристрастною любов‘ю до волі. На жаль, так і не довелося закоханим відчути щастя сімейного життя. Меланка гине в нерівній боротьбі з князем за життя милого, але той вогник, що несла дівчина після її смерті не погас, а розгорівся у величезну пожежу народного повстання, яке очолив Іван Свічка. Над тілом коханої дівчини він промовляє слова, сповнені любові і ніжності:
І свічка ця, що ти життям купила,
Крізь дикий терн та бурю пронесла,
Що ми огнем повстання запалили,
Хай світить нам, привітна і ясна.
Прощай, голубко!
…На честь її по цілому геть місту
Засвітимо весільні ми огні!
Так спалахує кривавий протест ремісників, так здійснюється помста за розбите щастя. За "Свіччине весілля!" – таке гасло повсталого народу, що запалює нищівний вогонь пожеж у твердинях володарів, які не хотіли дозволити працівникам українським світити вогник своєї свободи і праці.
В образах Івана Свічки та Меланки І. Кочерзі вдалося переконливо показати героїзм і незалежність українського народу в боротьбі за свою волю і незалежність. Але художню довершеність п‘єси визначають не лише патріотичні мотиви, а й високе романтичне звучання, яке досягається використанням у творі найрізноманітніших засобів. Так докладний аналіз драми "Свіччине весілля" свідчить про те, що фантазія, поетична уява превелює над раціональним мисленням і реалістично-жанровим відтворенням дійсності. Ця основна властивість драматургії письменника виявляється насамперед в характері драматичного задуму в цілому; він будується як поетичний образ, як метафорична концепція ("свічка") або як синтетичний образ – "місто" в " Свіччиному весіллі".
Глибшому розкриттю ідейного задуму драматурга, емоціональному впливу твору на читача сприяє те, що образи твору є ще й символічними. Напрклад, образ Івана Свічки є і реальним персонажем і символом світла, символом нескореності трудящих у боротьбі за загальнолюдські права. Символічно звучить і саме прізвище молодого зброяра Івана — Свічка! Логічно воно пов‘язане із світлом, з вогнем. А світло у п‘єсі трактується і як фізичне явище, і як символ волі, якої прагнуть київські ремісники.
Із щирим благасловенням і подякою за громадські послуги звертається до Івана весільний батько – "цехмайстер найстаріший" Капуста:
Нехай тебе колись прославить пісня,
Що. Свічка ти – і світло нам здобув.
Образ Меланки це і образ простої дівчини-киянки, і поетичний символ України, як підкреслював сам автор.
У п‘єсі часто персонажі показані в романтичному дусі. Так, несподівана поява у воєводинім замку Меланки, що промовляє:
О, засвіти, благаю, —
Мою ти свічку… У мене її
Згасили… а за що – не знаю…
Хіба за те, що радісно мені
Було в той час, в чудову ту годину…
Палата вся сіяла од огнів,
І свічка ця горіла…. і мої
Держав він руки… любий мій, єдиний.
І в очі я дивилася ясні.
І раптом наче вихор налетів…
Померкло все… і згасли всі свічки,
І милого, єдиного немає…
У цій сцені автор показав грубе насильство над простими людьми з боку литовських панів: навіть у нареченої в день весілля украдено щастя (воно нерозривне з світлом). І як доказ цього (символ) одинока дівчина у шлюбному вбранні з погаслою весільною свічкою в руці…
Іншим прикладом є раптове прозріння сліпого злотаря Передерія, смертельно пораненого мечем Ольшанського:
Невже ж? Невже ж це правда? Бачу я,
І в смертний час мої одкрились очі.
Майстер побачив бій "за світло і за волю", побачив "Київ… рідний", і вмер, як воїн! Цей епізод сприймається як символ того, що здобуте в боротьбі світло (і воля) було таким дорогим для трудящих, а намагання побачити світло (й боротьбу за волю) таке сильне, що в передсмертні хвилини "отверезило" очі сліпому!
Автор мав намір показати безмірно великий, цілющий вплив світла на трудящих, що трактується як символ визволення з-під гніту експлуататорів.
В останній сцені п‘єси Іван бере з рук нареченої Меланки весільну свічку і запалює від смолоскипа – світила повстань, говорячи при цьому:
Умерла ти… і твій убір чудовий
В крові й багні – як прапор на війні.
Та живі ми! До помсти, до будови,
Нам не потрібні шати осяйні.
Кіптявою укриті ми і потом,
В буденних свитах кинемось на бій,
А переможем – знову до роботи…
І ось тоді засвітим огник твій.
Це сприймається як знак того, що Меланка – теж борець за світло, що вона, дівчина, — в лавах повстанців. Що, нарешті, виборене право і для її особистого щастя! Однак вона цим правом уже не може скористатися. Драматург хотів підкреслити глибоку шану простих людей до своїх товаришів, загаблих у боротьбі за торжество спільних інтересів. Смерть Меланки не послаблює оптимістичного звучання твору, бо вогник весільної свічки, за який вона самовіддано боролась, переростає в полум‘я народного повстання проти литовських експлуататорів.
Іншою особливістю "Свіччиного весілля" є те, що твір побудовано на зіставленні контрасних сцен, картин, портретів, образів. Наприклад, повсякденні розваги та оргії воєводи – безрадісне і нужденне життя ремісників; осяяний безліччю яскравих вогнів, наповнений співом панський палац на горі – повите мороком ночі приникле трудове Подольє; чисте й високе почуття кохання до Меланки в Івана Свічки – "нечисте" захоплення дівочою красою розбещеного Ольшанського. Так контрасні зображення, що допомагають кращому сприйняттю і глибшому усвідомленню як окремих подій, так і ідейного спрямування твору в цілому, втілилися в життя на сторінках драми, бо автор сприймав абстрактні ідеї в конкретних метафоричних образах, а в конкретних явищах і предметах вбачав символічний вираз більш загальних думок.
Неабияку роль у композиції відіграють пісні, яких нараховується у п‘єсі понад двадцять. Частина з них народного походження, інші – створені самим драматургом. Використання пісень увиразнює народний обряд українського весілля ("Ой панове-сватове, просимо вас…", "Ой, робіть, ткачі, завіси.."), характеризує групові й окремі образи (дівоча пісня-гра про свічку на початку п‘єси, застольна пісня литовських лицарів, куплетно-пиворізівські приспівки двох п‘яненьких ченців, лірична пісня Івана Свічки). Різноманітні пісні, ніби романтичні оздоби, прикрашають диво-витвір руки письменника.
Поетичністю позначені окремі моменти драматичного цілого, які в драматичній системі Кочерги підпорядковані єдиному задумові за принципом, якщо не прямої залежності, то романтичного контрастування. Сценічна красивість не є самоціллю в п‘єсі "Свіччине весілля", а лише способом конкретизації задуму. Так, пісні і танці подають образ "свічки" в новому аспекті.
На принціпі романтичної іронії і контрасту поезії і "прози життя", вживаному романтиками, будується у п‘єсі Кочерги чергування сцен високої патетики з гротеском. Драматург охоче вдається до цього заходу, вводячи поряд з ліричними, комедійні сцени: п‘яні ченці Симеон і Фока та змучена Меланка. Це чергування бузується, з одного боку, на згаданому принципі контрастного зіставлення "високого" і "буденнонизького", а з другого – на врахуванні психології глядача, на бажанні не перевантажувати видовище однотонними, трагічними чи патетичними сценами.
Поетична образність, як вже зазначалось, виявляється у творі і в будові в цілому, і в окремих елементах п‘єси. Одною з найхарактерніших рис поетики є часте повторення образів чи лейтмотиву, покладеного в основу драми. Це повторення можна назвати обігруванням образу "свічки". Так цей образ фігурує як реальна свічка (зелена весільна свічка Меланки), як гра-пісня, світло в хаті умираючої (сцена смерті матері Меланки), як узагальнений образ світла в оселях робочого люду ("право на світло", "заборона світла"), образ кохання й відданості (вогник в руках Меланки в буряну ніч), образ повстання – Іван Свічка, гасло повстання – "за свіччине весілля – засвітимо весільні ми вогні!" – вигук ватажка повстанців, як символ народної душі, нарешті як символ влади:
В той самий час, кат там на горі
Пани вельможні чутно бенкетують
При грані сурм та полум‘ї свічок –
Ми в темряві примушені томитись…
Ще одна ознака поетичного мислення Кочерги полягає в самому змісті і характері тих образів, які він кладе в основу своїх творів: його приваблює в людині сильне почуття, романтика, мрія, казка, краса зовнішня, як вияв внутрішньої. Вигук "яка краса!" вихоплюється часто з вуст героя, що бачить вперше Меланку.
"О, яка ж краса!" – вигукує Ольшанський, побачивши Меланку на весіллі.
"Яка ж краса!" — вигукує Кезгайло, коли Меланка скидає плащ і з‘являється перед лицарями в замку у весільному вбранні.
"Яка ж краса, чудова та відмінна…" – повторює за ним воєвода.
До цього мотиву сяючої краси приєднується і мотив мрії, яку людська душа зберігає протягом життєвого шляху, до якої прагне, як до ідеалу щастя і добра.