І. Франка.
Успіх окрилив письменника, який ще з більшою енергією береться до праці і створює нову філософську комедію " Майстри часу". Закінчивши п’єсу, І. Кочерга подає її в Головний репертуарний комітет Народного комісаріату освіти. Автор мріє побачити свою п’єсу на сцені. На нещастя "Майстри часу" попали до рук якогось холодно лобового чиновника від літератури , і той , недовго розмірковуючи , заборонив постановку п’єси . "Майстри часу" були твором незвичним, оригінальним щодо художньої думки, глибоким за змістом. Отож і не дивно, що, не зрозумівши сміливого новаторства письменника, інтелектуалізму твору, працівники не дозволили ставити комедії.
Та саме в той час відбувався всесоюзний конкурс на кращу п’єсу і Іван Антонович, переклавши комедію російською мовою, надсилає її, щоб приховати своє авторство, знайомому в Ленінград, а той під псевдонімом — на конкурс.
Оцінка журі була високою і справедливою. З тисячі двохсот п’єс, що надійшли на конкурс, було відзначено п’ять. І. Кочерги за "Майстрів часу" одержав третю премію, другу за п’єсу "Загибель ескадри" — Корнійчук, першої премії не було присуджено нікому. Це принесло І. Кочерзі загальне визнання та славу. Комедію було перекладено багатьма мовами.
Після цього Іван Антонович переїхав до Києва, дістав можливість цілком віддатися улюбленій літературній праці.
Стриманий, відлюдкуватий від природи, він починає брати активну участь у громадському житті, в діяльності Спілки письменників України.
В роки війни І. Антонович перебуваючи в евакуації в Уфі, продовжує активну громадську і творчу діяльність, редагує газету "Література і мистецтво". В цей час він створює кілька п’єс— "Чаша" (1942р. ), "Нічна тривога" (1943р. ), "Китайський флакон" (1944р. ).
4. Вершиною творчості І. Кочерги стала драматична поема з життя Київської Русі "Ярослав Мудрий ", написана в 1944р. У 1946 р. в Харкові було поставлено спектакль, відзначений Державною премією. Проте сам автор п’єси, хоч як дивно, лауреатом не став.
В останньому творі " Пророк" І. Антонович звертається до образу великого Кобзаря.
Під пером драматурга Т. Шевченко постає пророком, а водночас — простою земною людиною, яка прагне звичайного людського щастя, кохання шукає близької та рідної душі. І. Кочерга звертає пильний погляд на ті життєві стежки Кобзаря, які залишилися в тіні, не висвітлені ні художнім словом , ні наукою . П’єса " Пророк", на жаль, не побачила світла лампи...
Е. Антонович горів багатьма творчими задумами . Він мріяв створити п’єсу про великого українського музику Максима Березовського, трагічна історія життя якого невідома ще й досі. Це мала б бути ще одна цікава й нова сторінка нашого минулого. Та цьому замірові не судилося здійснитись. 29 грудня 1952 р. творця прекрасного не стало.
"ЯРОСЛАВ МУДРИЙ"
У блакитному тумані потонув розлогий лівий берег Дніпра, луги з незнайомою травою, молоденьке переліси. На правобережних крутогорах, порослих дрімучим лісом, порізаних ярами, грають перші ласкаві промені. Біля підніжжя гір розметався пречудовий, як казка, Київ. Над ним повис тихий перелив церковних дзвонів, височать золоті баші храмів.
Осібно — сніжно-білі князівські палати, оточені муром, торжище. Недалеко зводять різьблені верхів’я — боярські тереми, а ген далі біліють хатки простолюду.
Був початок 21 ст. , і не сяяло ще на сонці білокам’яне диво Софії, і не розчинялися гостинно перед далекими подорожніми Золоті Ворота.
Ми немало знаємо про давні часи. Повідають про них і древні літописи , й мудрі науки — історія , археологія . Та , мабуть , найповніше донести дух тих предковічних часів оживити наші знання може тільки мистецтво з його могутньою зброєю — художнім образом, втіленим у громозвуковому слові чи сонячних барвах, у ніжній музиці чи одухотвореному камені.
Ярослав Мудрий... Цікава й складна, дуже суперечлива постать. Жорстокий войовник і мудрий книголюб, творець першого зведення руських законів —" Руської правди " і князь , що залізничною рукою скарав в уособній боротьбі навіть найближчих родичів. , лукавий політик і будівничий.
Туди, в ті сиві роки полинув думкою і поетичною уявою Іван Кочерга Постать Мудрого князя, зацікавила його тим, що була непростою, велиликою і суперечливою.
Драматична поема "Ярослав Мудрий" — твір складний для розуміння, бо ж ніщо дорогоцінніше не лежить на поверхні. Він наснажений глибокою думкою.
Які всі найкращі історичні драматурга, драма " Ярослав Мудрий", заглиблена в праісторію нашого народу, полум’яному патріотизмові, любові батьківщини, перед лицем якої меркне, як свіча перед сонцем, це дріб'язкове, несуттєве, другорядне.
У п’єсі немає єдиної стрижневої сюжетної лінії, навколо якої розгорталися б події. Всі сюжетні лінії твору переповнюються в образі князя, всі найважливі проблеми безпосередньо зацікавлять його.
Це й мудра, хоч і спірна , філософська думка —" раніш закон а потім благодать", це й гострий конфлікт між прагненням помсти та почуттям патріотизму, це й місце науки та мистецтва в житті.
Низка окремих більш або менш пов’язаних між собою ліній та епізодів у цілому створюють яскраву, широку панораму тогочасного життя, розкривають ідейний задум твору . Коли розглядати композицію твору, поведінку героїв , прекрасні пейзажі, вдивитися в образ Ярослава Мудрого , перед на ми постане ідея-моноліт-любов до батьківщини, безмірна, неосяжна, любов.
Однак вона притаманна не тільки Ярославу Мудрому . Князь лише один героїв, в образах яких розкривається полум’яний патріотизм людей землі Руської.
Наші далекі предки пишалися своєю вітчизною. Згадуваний у драмі Іларіон, монах і письменник, автор "Слова про закон і благодать ", гордо казав, що живуть русичі, не в худе бо й не в неведоме земли", но в русской, яже ведома й спьішима всеми ко земли". І справді, Русь була на той часнаймогутнішою і найюілбшою державою Европи.
Помисли, думки, й діяння Ярослава спрямовані на те, щоб возвеличити Київ, зібрати під його корогви всю Русь, зміцнити княжу владу.
Мріяв він також "нарядити свою державу, просвітити її, прекрасити чудовими храмами, будівлями. Для того привозив іскусних майстрів із греків, учнів своїх людей будувати, купував і переписував у монастирях книги, та й сам князь , книгам прилежа почитая часто в день й в нощи.
Таке, здавалося б, природне почуття, як любов до батьківщини, жило в душі Ярослава дуже непросто. Воно готувалося у внутрішніх суперечностях, у боротьбі. Князь рішуче виступає проти варягів, які служили Києву, а принагідно грабували його.
Давай вже цих ярлів без землі!
Пройшли часи Еймуда і варягів,
Які на Русь по золото плили, —
гнівно проголошує він. Але не і в ньому тече кров варяга. Дружина його, княгиня Ірина, — шведська принцеса Інгігерда. Та й улюбленицю свою, дочку Елизавету, князь віддає за норвезького кондига, варяга Гаральда, щоб мати надійних союзників.
Проте вважає Ярослав себе русичем, він пишається, що його мати руська, дарма що вона рабиня. Більше того, він рішуче відкидає легенду про варязьке походження Русі:
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем,
Народ мій тут, на рідних цих просторах,
Від Києва, до Ладоги живе.
І не заброд Ісландії суворих. —
Мене своїм він предком назове!
Ярослав мріє про мир, спокій, про щастя будувати, прикрашати землю, опанувати книжну премудрість — а життя владно ламає його наміри і примушує братися за меч
Раніш закон, а потім благодать. . .
Спочатку треба зміцнити державу. І князь веде полки про печенігів. А вже висівши — хоч на недовгий час — з бойового сідла, береться будувати храми.
Раніш закон, а потім благодать. . .
1 творець " Руської правди" вважає, що задля закону можна поступитися " благодаттю" — правом на життя і щастя "маленької" людини. Тому, коли варяг забиває брата Милуші і намагається покривдити її саму, Ярослав присуджує лише сплатити подвійну виру (Вира — викуп за вбивство).
Народ не погоджується з цим: "То неправий суд". І ось уже блиснув ніж каменщика Журейка, і впав вбивця-варяг. Князь поклявся скарати Журейка, і той тікає на Причорномор’я, у далеку Тмутаракань.
Та каменщик не менш ніж князь любить свою вітчизну. Він бачить, що Ярослав потрібен Русі, дбає про неї, живе нею. Тому дізнавшись про змову варягів і Ірини проти князя, викриває зрадників. Він і вдруге рятує Русь та Ярослава. Коли печеніги рушили на Київ, Журейко мчить у Новгород і приводить полки йому на допомогу.
Цікавий у своїй монументальності й трагізмі образ Микити — суворого й похмурого, хоч і молодого ще монаха. "Зело прехитрий майстер і в чудному художестві велик" малює заставки і мініатюри в книгах. Милуючись малюнками, молода князівна Елизавета захоплено вигукує:
Яка краса! Як барви всі согласно
В один вінок на золоті сплелись!
І ніхто не знає, що вогонь помсти й ненависті палає в душі молодого художника й монаха. Микита-син новгородського посадника Коснятинз скривдженого Ярославом. Він живе прагненням відплатити за батька та за весь Новгород. Власне, і в Київ, у палати князя, прийшов він, щоб
помститися.
Микита бачить бентежну душу Ярослава, розуміє, що той мріє про могутній Київ, а піднімаючи меч, прагне миру, щоб зробити місто й державу найпрекраснішими в світі. І син новгородського посадника тамує свій гнів, ховає глибоко на дно душі жадобу помсти.
Та ось Микита довідується, що Ярослав скарав на горло Коснятина. Він гнівно звинувачує князя, що той "кривдою і смертію завжди платив", усім, пророчить Ярославу самітність і загибель.
Ярослав з гідністю відповідає монахові, що його батька скарав, бо той "порушив спокій на Русі". Тому князь не визнає себе винним. Адже чинив він це не для власної користі, а в ім’я блага народу, батьківщини. Схвильовано і піднесено лунають його слова:
. . . вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,
Які весь вік я чесно боронив.
І поки жив, стояти я клянусь
За руську правду і єдину Русь!
Микита розуміє правду Ярослава і, облишивши намір помститися, вирушає в далеку подорож. Коли ж, повернувшись, застає князя і Русь у біді, йде на битву з печенігами й віддає своє життя за Київ.
Письменник з особливою теплотою й любов"ю малює образ древнього пречудового міста.