Життя та творчість Євгена Гуцала

Реферат

Сторінка 2 з 4

Г. Шевченка, літературної премії імені Юрія Яновського, його книги перекладені багатьма мовами світу. Працьовитість Євгена Гуцала вражає. Як не дивно, але це так. Перераховуванням книг Євгена Гуцала можна збитися лише на означення його творчої плідності, яка загалом не зазнавала якихось відчутних спадів і вражаючих злетів. Навпаки, письменник творить стабільно, переживаючи і закономірну еволюцію, десь і заперечуючи себе, вчорашнього, але частіше розвиваючи своє "гуцалівське". Оця стабільність творчого зростання, на перший погляд, закономірна, бо дебют Євгена Гуцала був вражаюче успішним. Про молодого прозаїка з розкуто-щедрим лірико-поетичним світосприйняттям заговорила критика. Його новели і оповідання щедро перекладаються російською мовою, серед молодих українських прозаїків він перший і найбільш своєрідний.

Найцікавішою, на мій погляд, є еволюція Гуцала-новеліста. Чому саме новеліста? Адже в останні роки письменник буквально одну за одною видрукував три збірки поезій "Письмо землі" (1981), "Час і простір" (1983), "Живемо на зорі" (1984), виступив із оригінальним романом-трилогією "Позичений чоловік. Приватне життя феномена. Парад планет". Чистою, щемливою поезією дитинства повіяло від його останніх повістей "У гаї сонце зацвіло" і "Княжа гора", а в 1985 році з'явилася книга оповідань "Мистецтво подобатися жінкам" — і нагадала вона першу, 1962 року, книгу оповідань Євгена Гуцала "Люди серед людей". Ні, ці дві збірки оповідань різняться між собою образно-зображувальними принципами характеротворення, та водночас споріднені тим, що і визначає сенс творчого життя Євгена Гуцала. Це — любов до простої людини, любов до життя в усій його не завжди видимій складності, це прагнення відкрити в звичайному незвичайне, в буденному — святкове, в смішному — драматичне, в трагічному — життєствердне. Це — уміння витворити емоційну атмосферу ситуації, павутинне тонкий психологічний малюнок доброго вчинку, пізнати крізь сюжет незриму логіку руху характеру героя, це — зрозуміти і облагородити чесну людину, а нечесну, морально ницу — викрити перед людьми. В ім'я людей.

Євген Гуцало завжди дбав про свій авторитет новеліста. Свій дар поетичного осягнення людини і природи він повсякчас підтверджує, прозираючи в глибини людського світовідчуття, світосприйняття. Не можна беззастережно стверджувати, що Євген Гуцало щасливо уникає повторів — бувають у нього і слабкі оповідання, неоднозначною була реакція критики на його романи про Хому невірного і лукавого, та й поезія Гуцала породжує скептичну ревність у деяких поетів. Зрозуміло, не так й легко охопити вичерпним узагальненням творчість письменника; до того ж він в останні роки змінює жанри, способи характеротворення, експериментує. Свідчення цього — хоча б роман-трилогія "Позичений чоловік. Приватне життя феномена. Парад планет" і повість "Княжа гора". Зараз Євген Гуцало на творчому піднесенні, у пошуках істини, "своєї" теми, "свого" героя. То чому нам не поговорити з письменником про його творчий шлях, разом із ним дещо й узагальнити. Ця ідея спала мені на думку ще у квітні 1983 року, коли вийшла друком поетична книга Євгена Гуцала "Час і простір". Тоді Гуцало друкував на сторінках журналу "Прапор" цикл так званих ексцентричних оповідань, об'єднаних умовною, ще тоді не легалізованою (як, до речі, й зараз) назвою "Український декамерон". Це оповідання "Звабники і звабниці", "Жінки є жінки" — перші вияви "химерних" характерів сучасного сільського люду. Письменник прагнув "вхопити" характер звичайної трудової людини на якомусь незвичному вчинкові і відкрити "другий план" його почувань, думок, поведінки... На той час відшуміли перші критичні хвилі навколо роману "Позичений чоловік, або Хома невірний і лукавий", було зрозуміло, що письменник прагне вийти на інший рівень індивідуального художнього осягнення людини і світу. Більше того, прореагувати заперечуюче на "натуральне письмо", на дещо одноманітне життєсписування ексцентричним вибухом, а саме — за допомогою "оживлення" багатющих джерел народного мовлення, певною мірою реабілітувати усне образне мислення. Для цього йому захотілося поставити характери в незвичайні, гротескно-іронічні ситуації, відкрити "системою дзеркал" — різнобічним освітленням героїв — новий тип (і тип традиційний) народного філософа. Його Хома живе звичайним і водночас химерним життям, але роздумує над вічними проблемами буття, над цим складним світом... Цікаво, а як сам Євген Гуцало оцінює еволюцію власної творчості? Отак і продовжилася наша розмова. З цього ось першого мого запитання:

— Ваші оповідання і повісті (а тепер ще й романи) — це своєрідні, найчастіше сільські історії, в яких осмислюються неперехідні людські цінності, передусім моральні, загальнолюдські: душевність, доброта, совість, співчуття, співпережиття, милосердя, честь людська, увага і прагнення зрозуміти і пояснити людські слабості і помилки. Як розпочиналось Ваше творче життя, який його етап виявився на сьогодні визначальним? І чи принцип лірико-поетичного осягнення людини і світу є й зараз для Вас домінуючим?

— Як розпочиналось? Коли сьогодні так мені поставлено запитання — отже, слід задуматись над відповіддю насамперед для самого себе. Може, це лише наближення до відповіді. Починалось, очевидно, з ранньої, ще зовсім у дитячі роки, любові до літератури. Ця любов прокинулась — і з часом уже не згасала, а, здається, тільки дужчала, мабуть, формуючи сам лад душевних зацікавлень і саме єство. В дитинстві, в перші повоєнні (частково — і воєнні) роки страх цікаво було довідуватись із книжок про життя, якого не знав і яке відкривав уперше. В ту пору книжка наче і була самим життям, і подеколи здавалася значно цікавішою від довколишнього. Бо довколишнє буття — звичне, знайоме, щоденне, близьке, в той час як книжка — це дійсність незнана, нова, незнайома, екзотична, з безліччю пригод. А які почуття героїв! З їхніми почуттями не могли зрівнятися ні твої власні, ні твоїх близьких.

Які саме книжки? Ті, що випадково потрапляли до рук. (Мабуть, не варто пояснювати, що таке напівзруйноване післявоєнне село, напівзруйнована школа). Це був і Шевченко, і Леся Українка, казки українські і російські, згодом — Тичина, Рильський, Сосюра. Здається, в четвертому чи в п'ятому класі було прочитано (звичайно, по-варварському) "Війну і мир" Л. Толстого. Тоді ж випадково стали потрапляти до рук перші книжки зарубіжних письменників — вони справляли фантастичне враження. Потім були Пушкін, Гоголь, Короленко, Г. Успенський і т. д. Мабуть, залюбленість у літературу і спричинилась до того, щоб самому взятися за перо. Це були вірші. Один із перших вмістила шкільна стінгазета, це був мій п'ятий чи шостий клас. Вірш називався "Червоний прапор".

З впевненістю не скажу, та, мабуть, найвизначальнішим етапом у моєму житті слід вважати другу половину шістдесятих років, коли написав повісті "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Сільські вчителі", "Подорожні", які відношу до об'єктивної, реалістичної прози. Тепер уже, з висоти вісімдесятих, можу пошкодувати, що й далі не шукав себе в цьому напрямі. Причина — голослівна критика, яка не могла не ранити.

"Принцип лірико-романтичного осягнення людини і світу" колись найбільше відповідав моїй вдачі, виражав психіку, емоції — тому-то він і знайшов реалізацію в багатьох (особливо — в кращих) моїх творах. Очевидно, цей принцип знайшовся цілком природно й невимушено. Взагалі, наша критика ніколи не замислюється над тим, чому один прозаїк має одне творче обличчя, інший — ще інше, третій — зовсім відмінне. В таких випадках мова ніколи не заходить про відмінність індивідуальностей, відмінність психічної структури, відмінність духовної організації. Ми позначаємо усе лише словом "талант": оце — такий талант, оце — такий, а це — вже такий. А в чому ж природа їхньої несхожості і відмінності? Чому подеколи вимагається, щоб талант був не сам собою, а якоюсь своєю подобизною, а то й протилежністю? Такі вимоги — це і нерозуміння природи таланту, й свідоме чи несвідоме намагання загубити його.

"Принцип лірико-романтичного осягнення людини і світу" сьогодні не є для мене домінуючим, він — переважно в минулому, хоча, можливо, якісь елементи і збереглись в збірках віршів "Письмо землі", "Час і простір". В повістях "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Сільські вчителі", "Подорожні" цей принцип взагалі відсутній, хоча його рецидиви вже є в пізніше написаній повісті про дитинство "У гаї сонце зацвіло". Очевидно, не так-то легко відмовитися від самого себе в такому варіанті.

— Кожний художник, по суті, вивершує свою образно-стильову систему, знаходить свій ракурс художнього пізнання світу і згодом, як це не парадоксально, прагне зруйнувати, заперечити цю систему, знайти новий кут зору на людину і світ. Чи не цим можна пояснити появу Ваших романів "Позичений чоловік...", "Приватне життя феномена", "Парад планет"? І як це узгодити з активним сьогодні Вашим проникненням у світ поетичний? Чи не від безпорадності прози, слова прозового перед дивом природи Ви почали писати вірші?

— В моїх перших оповіданнях герой часто-густо зливався зі світом природи, начебто виражав її сферою своїх емоцій, а світ природи начебто віддзеркалював саму людину. Тобто це була двоєдина сутність: природа мислила й почувала світом людини, а людина мислила й почувала світом природи. Ця двоєдина сутність, мабуть, найбільше допомагала виражатися самому героєві.

Очевидно, за таким типом героя стояв сам автор. Такий тип допомагав самовиражатися йому. Але ж автор, бажаючи осягнути дійсність через іншу вдачу та інший характер, через інші життєві колізії, змушений був ставити перед собою завдання: відмовлятися від такого героя (тобто відмовлятись від чогось природного в собі) і шукати героя "зі світу" (тобто знаходити себе у відмінній іпостасі, яка дозволяє існувати начебто не в своїй індивідуальності, а в індивідуальності чужій). Це було необхідно зробити, щоб перейти від обмеженості, від камерності — до життя в ширших, об'єктивніших зв'язках.

Здається, я руйнував сам себе і заперечував попереднє своє існування, пишучи "Мертву зону", "Родинне вогнище" ("Мати своїх дітей"), "Сільські вчителі".

1 2 3 4