Василь Барка

Реферат

Сторінка 2 з 3

Навіть провідний вірш з ортодоксальною думкою не врятував збірки, і довелося на зборах "РАПП"-у без кінця "каятися". (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських Письменників; мала українську секцію, до якої я належав). Додалося також обвинувачення в "буржуазному націоналізмі". Зрештою, вирішила письменницька управа: треба скласти "виробничі", "трудові" поезії, відвідуючи завод "Красноліт" і частково працюючи там. Я так і зробив. Виникла збірка "Цехи", видана 1932 року також в Харкові — в ЛіМ-і (Література і Мистецтво). Рецензія в "Літературній газеті" була прихильна — з тією ідеєю, що автор виправляється і зростає свідомість. Але я вже не мав надії; хоч і цілком щиро писав на сюжети "виробничі", але відчував: більше не зможу так писати. Напроти того, як я хотів писати і міг, — не можна було. Замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту — замість писати, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу німців. Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі пропали під час війни. На Кубані тоді була "українізація" — передусім для міста, єдиного великого міста-столиці, що серед українського населення козачої области зрусифікувалося було більш як наполовину. Приїжджав Скрипник, член ЦК ВКП(б), і заохочував до здійснення справи, схваленої на самому московському "олімпі". Ми з одним приятелем, лінгвістом, плекали тоді "страшну таємницю": мрію про з'єднання Кубані і України — для здійснення принципу справедливости. Обидва були цілком лояльними громадянами і гадали, що при радянському ладі можливо перебороти болючі розриви, проведені через український народ при "проклятому" "царизмі". Про це ми згадували з ним через тринадцять років, під час війни — вже на Заході. Але сила "культу особи" подавила справедливість; Кубань і досі відірвана від основної маси українців. Хоч ми самі часто руйнували свій життєвий стан. Напади комсомольців за "Шляхи" і навіть за другу збірку в студентський час були надто гострі. Коли ж проголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я його витримав, то напади за кожен вислів змусили покинути український відділ і перейти на більш нейтральний відділ історії середньовічних західньоєвропейських літератур. Але цей відділ проваджений був російською мовою. Так скінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати українську літературу. Через півтора року в Кремлі, з наказу Сталіна, проголосили похід проти "українізації" і зліквідували її на Кубані. Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеї: як науковий робітник (складати каталоги, тексти "етикеток", плянувати експозицію, досліджувати експонати, що зоставалися в "фонді" через невизначеність). Воднораз працював над розділами з фахових аспірантських курсів. Дослухував аспірантські курси в Москві вже пізніше; тоді ж вибрав тему дисертації: про співвідношення реалістичности і фантастики в стилі "Божественної комедії" Данте. В музеї служба скінчилась катастрофою з відданням під суд. Хоч достатніх причин до того не було; я з фонду, визначивши дані про картини, включив в експозицію естамп Дюрера: "Чоловік смутку" (бичування Христа), копію А. Іванова (автора "Явління Христа народові") — з картини Веронезе "Пієта", гарні копії з Рафаелевої "Мадонни з святим Георгієм"; з "Ночі" ("Різдва") Кореджіо; та ряд інших картин, справжньої мистецької вартости, з релігійними сюжетами. Для суду формула обвинувачення була: "контрреволюційне оформлення художнього музею". Тільки коли раптом в Кремлі змінився тон і почались нагінки на "спрощенців", що збіднюють збірки клясичного малярства в музеях, — прийшов і мій порятунок. А з свіжих курсів, що слухав їх в Москві: від професорів Пурішева, Поспєлова, Дератані, Шіллера* (*Професор, однофамілець клясика), і особливо з бесід з Джівелеговим, — я дістав значну обнову і вкріплення в суто гуманітарному напрямку думки. Через чотири роки, протягом яких читав курс історії середньовічних літератур на філологічному факультеті (Північний Кавказ, де і вчився попереду), — я закінчив дисертацію і захистив її в Москві. Це було якраз в день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і багато людей з академічного кола прийшло на захист. Потім, з літа того року, була хвороба (легені і серце); на весну одужав. Почалась війна — я з багатьма іншими попав до т. з. "народного ополченія"; міг звільнитися через нездоров'я, але не захотів, вважаючи, що повинен виконати обов'язок. Ми відбували військовий вишкіл і справляли протиповітряну службу на покрівлях високих будинків: на випадок, коли падатимуть запальні бомби. Потім забрали нас в казарми і почали готувати як партизанський загін — в запілля німців. Проте наступ німців був такий швидкий, що нас відправили до польових окопів і приєднали до регулярної військової частини. В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили напрямок наступу — тоді нас дуже швидко повели: їм назустріч, переймати біля річки. На жаль, через непідготованість (в багатьох гранатах, наприклад, не було капсулів-детонаторів: забули видати) і через невдалий маневр командування все закінчилось м'ясорубкою. Після удару осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз в покинуту хатку; вся ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і прилипала. Увечері розбудили люди, що жили в хатці, — вони днями ховалися в "щілинах" (траншеях). Передягли в робітничий одяг. Другого дня я попросив сусіда, що навідався, — помогти мені дійти до річки: хочу переплисти на другий берег Кубані. Випросив у господарів гумову подушку: надути її перед тим, як піти в воду, — течія великої річки дуже швидка і з водоворотами: навіть не кожен здоровий міг переплисти. Але якраз на березі стояли колони німецьких танків; довелось вертати звідти. Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все гнило, і голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом, робив "котлету" і прикладав: зрештою почало гоїтися. За довгі тижні господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли великі німецькі об'яви: тим, хто ховається після побоєвища, і власникам будинків — розстріл на місці. Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з радянських літаків скинуто об'яви: всі, хто зостався живий при німцях після побоєвища, проголошувалися "ізменнікамі родіни". Ця об'ява безмежно обурила. Чоловік опинявся між двома смертями, викреслений із живих. То була доля дуже багатьох і куди гірша від моєї і зачепила мільйони людей. В той час вирішився мій цілковитий розрив з режимом. Коли зміг ходити, господарі відвели до порожньої кімнати — в будинку недалеко від вокзалу. Там були добрі знайомі. Виздоровівши, працював при свічній фабриці, в лябораторії. Коли звільнили, — бо старий віск і стеарин скінчився, а нового не було, — став працювати коректором, одночасно і справляв мову, в українській частині газети "Кубань", що тоді почала виходити. Вернулася дружина з сином: їх евакуювали були разом із шкільним персоналом на Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потім вчилась в театральному інституті). Німці захопили частину евакуйованих і завернули назад. Дружина — черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влітку; син Юрій народився 1933 року восени, під час великого штучного голоду на Кубані. Голод забрав багато жертв; на самій Україні коло семи мільйонів, на Кубані приблизно півтора мільйона — з трьох з половиною чи чотирьох. Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років; поліція вишукувала — хто зостається. Ми від'їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили: це на тиждень-другий, скоро повернемось. Було холодно і сніжно. Небагато хто зважувався брати сім'ю в відкриті зимові степи з хуртовинами. Я теж покинув місто сам. Потяг скоро став. Ішли пішки: частину дороги відбули на тягарівці (підвозив німець, що відправляв великі електромотори). Дістались на "чушку" — заміновану по боках смугу широчиною понад десять метрів, а довжиною, мабуть, чотирнадцять кілометрів, — точно не пригадую! — вона врізається в води Озівського моря в напрямку до кримського берега, до Єнікале, де було колись турецьке укріплення. Морська течія несла масу криги: ми по ній настилали дошки і йшли до чистого місця: зустріти який-небудь катер. З людей, що переходили попереду, багато згинуло. Пізно ввечері пощастило переїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши будівельне дерево з пароплавика і перенісши його по дощаній дорожці на морі — до пристані на вістрі "чушки". Другого дня німці вистроїли нас як полонених; дали по житній буханці на двох і колоною повели на вокзал; погрузивши в товарні вагони, повезли через Крим і далі — через Україну, на відкритих платформах при лютому морозі і вітрі, з зупинкою в Кривому Розі. Пішки переходили ми через Дніпро, при Дніпрельстані, що його тоді ремонтували італійці. Далі зупинка була в Білій церкві, Києві, Варшаві (тут "санітарна обробка"); і зрештою прибули в Берлін. Там потрібен був коректор до друкарні українського видавництва, і його адміністрація дістала дозвіл взяти мене. З категорії "остарбайтерів" не звільнили урядовці Остміністеріюму, але дозволили не носити нашивки "ОСТ". Жив я в кімнатці при самому приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав горіти під бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні обов'язки в приміщенні. Після лютости фронтових просторів і жорстокости німецького врядування на Сході — надзвичайно вразив характер життя в самій Німеччині: люди в основній множині своїй чемні і уважні, феноменально працьовиті і тверді в обіцянках, спочутливі, невтомні в збереженні чистоти і ладу: це було величезне добре відкриття для мене — там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах палаючого Берліна, я знайшов мою омріяну "фавстівську" Європу. Німці в переважаючій масі своїй були огірчені всією воєнною авантюрою нацистів. Хоч зустрічалися дуже жорстокі: передусім наглядачі таборів; вони цькували псів на наших "остівців", женучи на роботу, і били в кров. Вже не казати про кацети — з їх людоїдськими ладами. Весь Берлін горів все дужче; повітряні атаки бували вже вдень і вночі.

1 2 3