Т. Г. Шевченка АН УРСР, де зазначалося: "За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20-го вересня ц. р. відчислити з аспірантури інституту", Василь Стус написав: "Читав. Хай це все лишається на вашій (директора інституту М. 3. Шамоти. — М. Ж.) громадянській і партійній совісті". Безпосереднім приводом для звільнення став виступ аспіранта В. С. Стуса в кінотеатрі "Україна" під час прем'єри кінофільму "Тіні забутих предків". Згодом Стус напише: "Я дуже карав себе за цей виступ, хоч що я там казав, я не пам'ятаю, бо кричав просто не своїм голосом, і ніколи пізніше я вже такого виступу собі не дозволяв (звичайно, хибні виступи були й пізніше, але не такі, як той, у кінотеатрі)". Важко сьогодні уявити ту психологічну атмосферу, яка поступово — від виступу до виступу — визрівала того дня в кінотеатрі "Україна". З пояснювальної записки В. Стуса дирекції Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР від 7 вересня 1965 року ясно, що емоційно збурений виступ Стуса Василя був спричинений заявою одного із виступаючих про арешти серед інтелігенції та приховування цих фактів від громадськості: "Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати. Після фільму я хотів сказати, що ми, радянські люди, не повинні забувати, що і Сталін, проводячи ряд антисоціалістичних заходів, прикривався ім’ям Леніна. Хрущов це робив так само, проводячи ряд своїх експериментів, теорій і т. д. Я хотів сказати, що використання священного ім'я Леніна для прикриття своїх, не завжди ленінських заходів — це використання змушує нас боротись за справжнього Леніна. Не такого, яким його часом бачив Сталін чи Хрущов, а такого, який він є: як ідеал всього найпрогресивнішого, що виробило людство, комуністичний суспільний прогрес протягом століття. Я мав сказати, що сталінські розстріли безневинних багатьох людей робилися всупереч ленінізмові, хрущовські деякі заходи — так само робилися всупереч ленінізмові. І вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст (незалежно, чи належить він до партії безпосередньо чи ні) мусить робити все, щоб чисте ім'я нашого вождя Революції не використовували в своїх інтересах (може, просто в силу свого специфічно індивідуального розуміння) деякі люди. Я виступив, бо відчув, що виявлена в кінотеатрі атмосфера свідчить про такі самі факти, що в країні виявилися сили, які можуть і далі займатися нечесною, по суті антиленінською роботою. Я вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціалістичний лад, нашу радянську демократію. Кожна чесна людина мусить боротися за Леніна. До цього зобов'язує пам'ять про мільйони людей, які боролися за справді соціалістичний, справді найбільш демократичний суспільний лад, пам'ять про людей, що офірували своє життя для високого вогню Революції, для щасливого майбуття нащадків". Що можна сьогодні сказати про це пояснення? В наші дні, коли гласність і демократія утверджуються в складній боротьбі, ці схвильовані щирі рядки пояснення своєї поведінки радують нас. І дивують, що вони стали першопричиною й приводом для звільнення з аспірантури. Але тоді шляхи суспільного оновлення, які прокладалися рішенням XX з'їзду КПРС, поступово перекривалися, процеси демократизації суспільства згорталися і під впливом невдалих реформ середини 50-х — початку 60-х років, і внаслідок становлення нового культу "верховного вождя" — "нашого Микити Сергійовича", а потім — Леоніда Ілліча; суспільство почало розплачуватися за те, що не було створено такого механізму, який би попередив появу нових культів. Уже був позаду жовтень 1964 року, коли М. С. Хрущова зняли з посади, вже під приводом осудження хрущовського волюнтаризму і непродуманих реформ відбувається поспішна реанімація адміністративної спадщини, вже розпочалася непомітна, але послідовна робота по затисканню гласності і демократії під виглядом боротьби з проявами націоналізму. Нарешті, ніхто не відміняв статті 62 Кодексу УРСР, під яку підпали дії і вчинки Василя Стуса, хоча й ніхто не відміняв рішень XX і XXII з'їздів партії, які окрилили народ, а багатьох — і обнадіяли так, що вони повірили в безповоротність повної демократизації суспільства. Поет болісно реагував на перекручення принципів національної політики на Україні. Й знову ж — мав рацію, сварився, обурювався, протестував... А чи були для цього підстави? Звісно, були. Хіба його вірші "У Мар'їнці стоять кукурудзи", "Йдуть три циганки розцяцьковані", "Безпашпортний, закріпачений в селі..." з'явилися не тому, що їх автор бачив, як почали відкраювати під поріг присадибні ділянки, відбирати домашню худобу і навіть свійську птицю, як "от Москвы до самых до окраин" зазеленіли гігантські кукурудзяні поля, як на XXII з'їзді пообіцяно за 20 років побудувати комунізм в країні. З одного боку — сміливе викорчовування наслідків зловісного культу особи, з другого — нові адміністративні акції проти тих, хто начебто перебирає міру в критиці, займається "очорнительством"; з одного боку — спроба відновити соціалістичну законність, перебудувати роботу економіки і сільського господарства, скоротити управлінський апарат, позбавити деяких благ керівників різних сфер управління, з другого — авантюрне втручання в мистецькі процеси, прагнення командувати творчою інтелігенцією і т. д. У суспільстві діяли авторитарні принципи аналізу і оцінок людських вчинків і дій — багаторічне "одержавлення" суспільства давалося взнаки. І не було в ньому місця вболіванню за долю окремої людини, тим більше такої, яку не влаштовував встановлений бездуховний уклад життя, як В. Стус, якого поглинула тим часом суцільна лавина невдач. Влаштувався кочегаром — звільнили, працював в історичному архіві — м'яко кажучи, попросили, пішов на роботу в метро — і там побоялися тримати. "У душу заходив розпач. Почалося ускладнення хвороби, втрата змоги друкуватися була для мене нестерпною; офіційні особи, що відмовлялися розмовляти зі мною, коли я ішов до них на прийом, тільки посилили це відчуття розпачу, зневіри і нестерпно болючої гіркоти", — згадував пізніше поет. Не раз він звертався і до Спілки письменників у надії на допомогу, передусім просив сприяти в друкуванні віршів і перекладів — потрібен був і якийсь гріш, та й готовий був безкоштовно віддати на читацький суд свої переклади. Відверталися. Як відвернулося від нього і ЦК ЛКСМУ, інші офіційні органи. Біль, образа, зневіра, розпач накопичувалися, "вимагали" ліків, виривалися з душі — то переходили в німий крик, то в бунт на людях, а найчастіше виплескувалися в самотності на папір. Оцим, як він писав, "сліпим зондуванням душі" він палив цей крик і знесилював біль — викрикувався на папері, важко виборсуючись із нестерпного усвідомлення, що творче життя не склалося і перспектив на його продовження мало: Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом прогрішним із тавром зажури все б'юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб. Ці рядки вилилися на папір у тому ж драматичному 1968 році, в період глибокої внутрішньої самоізоляції, коли духовним опертям для творчості, пронизаної спротивом, гірким сарказмом і безжальною іронією, стали філософський і літературний доробок Ж. П. Сартра, А. Камю, Ф. Кафки, які почали з'являтися в перекладах російською мовою. Їх буквально виривали із рук один в одного, незважаючи на необхідність дотримуватись "основоположних" настанов універсального спеціаліста в галузі літератури, музики, театру, філософії А. О. Жданова, що у виступах про журнали "Звезда" і "Ленинград" на зборах партійного активу і зборах письменників у Ленінграді 1946 року закликав радянських літераторів "сміливо картати і нападати на буржуазну культуру, яка перебуває в стані маразму і розтління"; а у виступі на дискусії щодо перекладу книги Г. Ф. Александрова "Історія західноєвропейської філософії" 24 червня 1947 року, дозволив собі, як він сам себе назвав, "філософському юнзі, що вперше вступає на хистку палубу філософського корабля під час жорстокого шторму", узагальнити: "Неправильне і неточне також твердження автора, що історія філософії є також історією виникнення і розвитку багатьох сучасних ідей, бо поняття "сучасний" ототожнюється в даному разі з поняттям "науковий", що є, звичайно, "помилкою", тому, мовляв, — слід різко засудити "факти плазування, низькопоклонства перед буржуазною філософією". Звісно, коли сучасні ідеї автоматично стають ненауковими, особливо коли вони народилися на грунті ідеалістичної філософії, яка "постає у своїй новій огидно брудній натурі, що відбиває всю глибинну ницість і мерзенність падіння буржуазії", то яким же може бути вплив на молодого поета творчості Сартра, Камю, Кафки, Бердяєва, Ортега-і-Гасета? Вважалося однозначно: тільки негативним. Саме впливом ідей екзистенціалізму Стус і намагався пояснити песимістичні настрої та саркастично-викривальні мотиви в новій збірці своїх поезій, якій він дав назву "Веселий цвинтар". Цим поет хотів якось захистити себе і свої вірші, зокрема такі, як "Марко Безсмертний", "Колеса глухо стукотять", від політичних звинувачень, хоча й не заперечував, що вірші ті за змістом і формою ще далекі від досконалості. "В екзистенціальному освітленні збірки йшлося тільки про те, що і такі міщани від членів партії, як Марко Безсмертний, святкують пам'ять великого вождя (Леніна. — М. Ж.), що і такі люди, як Єжов чи Берія, були суб'єктами революційного правопорядку і правозаконня у старі часи, коли М. К. Зеров їхав на свою Голгофу, щоб більше не повернутися..." — пояснює автор тематичну, точніше фактологічну основу своїх ідейно-естетичних узагальнень. Його пошуки історичної правди, пережитої народом, підсилювалися тотальним трагізмом екзистенціалістського споглядання, а це призводило до певних символічних узагальнень, що суперечило морально-психологічній атмосфері періоду застою. Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі. Ні очей, ні вух, ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий в своєму тілі. І кавалок болю, і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис. Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття, доводять емоційну напругу до граничного стану.