Автор оповідання підготував нас до сприйняття крутого повороту в житті героя. Явтух, прочитавши прокламацію, "дуже замислився". Вражений, він довго ходив по селу, мовчав, прислухався до людей, "щось думаючи" напружено і зосереджено. Це теж важливий штрих: ватажок став той, у кого визріли переконання, хто глибше збагнув ситуацію, хто зумів побачити її в широкому контексті подій.
Вельми характерним є епізод, коли з ініціативи Явтуха збирається сільський сход і сам він починає (вперше в житті!) промовляти. Рефреном цієї схвильованої промови є заклик "убити неправду". Свідомо чи несвідомо Явтух (сам – людина віруюча) апелює до християнської свідомості односельців. Просто і переконливо він доводить, що, працюючи на пана, вони самі творять неправду, гріх, бо порушують заповідь: "У поті лиця їж хліб". Явтух, отже, пропонує відібрати в пана те, що ним самим не зароблено, і тим самим звільнити себе від мимовільного гріха, неправди, несправедливості. Селяни слухають, "як зачаровані", адже, крім усього, їм кажуть те, що вони хочуть чути. У словах Явтуха вони знаходять украй важливе для них виправдання своїх наступних дій: виходить, що одібрати панське добро – то Божа справа.
Секрет Явтухового успіху як оратора, таким чином, нехитрий. Перед нами той випадок, коли, за Г. Лебоном, "маса попадає під справді магічну владу слів, які здатні викликати в масовій душі страшні бурі або ж ті бурі приборкувати". Виступ Явтуха остаточно утверджує за ним роль ватажка. Кульмінацією ж в оповідані є протистояння двох мас – селянської і солдатської (пан Партнер покликав для приборканя бунту військо). Вершина напруження – словесний і моральий поєдинок двох лідерів, в одному випадку неформального (Явтуха), а в другому – формального (офіцера). Стрілятимуть солдати в людей чи ні? Кого послухають вони – незнайомого їм селянина, який благає їх е брати гріх на душу і не піднімати руку "на своїх же, на батьків, на братів", чи свого командира?
Моральна перевага – на боці Явтуха та його односельців. Справа ще й у тому, що існує закономірність: маса стає більш організованою, якщо вона вступає у взаємини з іншими подібними, але й відмінними водночас, масовими утвореннями, надто ж – якщо вона протидіє їм. Проти селинського гурту – "сірий тин" солдатів. Статутні вимоги, закріплені у звичці слухатися командира, зрештою, розбиваються об просту правду, якою попікає солдатські душі Явтух. Стріляти в невинних, у своїх – гріх.
Моральна сила селянського ватажка передусім у його правоті. І ще в тому, що він аітрохи не лукавить; він кладе на свої плечі страшну ношу відповідальності за долю односельців і чесно несе її аж до свого смертного кінця (розлючений офіцер зарубує Явтуха шабле, за що тут же розплачується і власним життям). Це ще одна особливість взаємин лідера і маси: той, хто веде за собою інших, перестає належати собі.
Напружена сюжетна інтрига, точно й колоритно змальовані сцени масового дійства, складні психологічні колізії – ці риси одного з перших оповідань В. Винниченка взагалі є прикметами для його ранньої новелістики. Логіка перетворення нічим не примітної, рядової людини в лідера цікавитиме прозаїка і пізніше, – варто згадати його блискуче оповідання "Талісман". Таку психологічну проблематику, зрозуміла річ, підсказувало саме життя. Молодий Винниченко з його бурхливим громадським темпераментом завжди був там, "де вітру вітровіня", кажучи словами П. Тичини. Його важко уявити в кабінетному самозаглибленні – як коваль вихоплює з вогню розпечений метал, так і В. Винниченко мав справу з гарячими "шматками життя", узятими із самого виру суспільних подій. Завважимо його любов до парадоксів, до химерії життя, до дивовижних перетворень, за якими – безмежна загадковість людини.
Винниченко оповіданні "Студент" (1907 р.) дивні метаморфози відбуваються з масою людською. Палає село – і люди легко, піддавшись чуткам, вирішують, що винні у всьому… студенти. У їхній свідомості відклався стереотип, охоче підтримуваний владою, все зло —–від студентів. Це вони провокують безпорядки, це вони накликають гнів влади, спричиняють підпали… Влада стереотипу – величезна. Щойно селяни слухали зайшлого чоловіка, як свого захисника, називали його "голубчиком нашим", – а як тільки дізналися від стражників, що чоловік той – студет, блискавично змінили милість на гнів. Красномовна репліка когось із селян: "Де ті студенти, давай їх сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я наточу крові їхньої і буду гасити мою хату. Давай!". Яка трагічно коротка дистанція між "голубчику наш!" – і "бий його!"…
І тільки коли хлопець стріляється на очах у гурту (смерть стає останнім його аргументом, який має довести: не ворог я!), М тільки тоді настрій селян знову круто зіняється. Цього разу – гнів змінюється на милість. Стражників проганяють, але ж студент уже лежить мертвий.
Тут доречно згадати кілька свідчень Володимира Короленка, який був сучасником і літописцем подій першої російської революції. Є в нього нарис "Студент" на деревенском горизонте", де описано астрої, поширені в українському селі початку століття. Живучою тоді була "царська легенда": люди вірили в доброго і безгрішного царя. Але з’явилася і ще одна легенда – про студента-революціонера, який бунтує по містах. "Постать студента, – писав В. Королеко, – виростає у легендарний образ".
Проте масі, як уже було сказао, властиві марновірність і легкозбуджуваність, а це означає, що масова свідомість піддається маніпулюванню. Свого захисника селянський гурт – відповідно з накинутим стереотипом – приймає за ворога. Причому ця марновірність, піддатливість "міфотворчості", яка вигідна режимові, – трагічна за своєю суттю.
Кілька разів, змальовуючи трагічну сільську сценку 1905 року, В. Винниченко згадує в ремарках про "царя природи" М сонце, яке весело сміялося, дивлячись із небесної висоти на спалені хати, людей. Але – чому сміялося сонце? Очевидно, тому, що стало свідком безглуздя натовпу, який часом не відає, що творить. Навряд чи В. Винниченко знав висновки психологів про те, що масова схильна до афектації, марновірності, мінливості, але як художник він уловив ці закономірності в самому клекоті життя під час суспільної смути. І хоч ідеться в оповіданні про далекі події 1905 року, достатньо замінити в ньому слово "студент" на слово "демократ" (чи "рухівець") – і ви побачите картинку нашої нинішньої смути…
Творчість молодого В. Винниченка важко піднести до якоїсь течії в українській літературі початку століття. Він і сам відчував свою "маргінальність", часом навіть драматизуючи її (особливо починаючи з 1907 р., коли наштовхувався на нерозуміня з боку критики). Завзятий опонент "батьків" з українофільського крила, він, разом з тим, тримався трохи осторонь модерністів-хатян; гаряче дискутував у листах зі своїм "патроном" Є. Чикалеком; співробітничав і з "Радою", і з "Літературно-науковим вісником", і з тією ж "Українською хатою". Шукав якогось свого, осібого шляху (у 1913 р. проголосить навіть гасло марксистської літератури!), а тим часом опирався на реалістичну традицію української прози, вбираючи, трансформуючи водночас і модерні тенденції європейської літератури. У царині психологічної і моральної проблематики, стилю, жанрових структур. Читачів-сучасників, зокрема – молодь, оповідання молодого Володимира Винниченка приваблювали як пафосом заперечення всього віджилого, старого, так і тієюхудожницькою сміливістю, з якою письменник "анатомував" людську душу, звертаючись до невідомого досі життєвого матеріалу, до захованих шарів людської психіки (в тому числі – й до масової психології, що мало для української прози "прелесть новизны"). Парадоксальність художнього мислення, увага до різких контрастів (і не лише соціальних), колоритність змальованих характерів, свіжість художнього слова, сюжетна вигадливість, – це ті чинники, які зумовлювали неабияку популярність ранньої прози В. Винниченка. В її недрах (див. хоч би новелу "Дрібниця") визрівали й ті тенденції, які у друге десятиліття нашого століття змусять говорити про "нового" Винниченка.
34