Уже з загального враження можна сказати, що російська символістична критика лишилася невідома Хвильовому. Вона напевне не дійшла до бібліотек і книгарень Богодухова і вкривалася порохом на полицях харківських. Можна натомість думати про певні зв'язки з популярною російською критикою-публіцистикою середини XIX сторіччя, від Бєлінського до Пісарева. Зв'язки ці не треба розуміти як наслідування. Було і воно, але було і відштовхування. Це широка і цікава тема, але знов тема для спеціального дослідження. Щоб тільки поверхово порушити її, торкнуся тут подібностей і відмінностей з Вісаріоном Бєлінським.
Перелік подібностей можна почати з послідовної діалогізації викладу. Уже перша велика стаття Бєлінського "Литературньїе мечтания" починається прямим зверненням до читача ("Помните ли вы то блаженноє время..."), а далі знаходимо діалог з самим собою, з уявними критиками, з речами й абстрактними поняттями ("Прочь, достопочтенные окладистые бороды! Прости й ты, простая и благородная стрижка волос в кружало), з давно померлими письменниками (втеча Ломоносова до Москви переказується в такій формі: "Беги, беги, юноша! Там узнаешь тьі все..."). Приперчування діалогу жаргонізмами Хвильовий теж бачив у писаннях Бєлінського ("на смерть пришлепнул Шампо-лиона", "знциклопедисты немножко врали"), як, з другого боку, Бєлінський любив час від часу встромити французький вираз або фразу. Тристилевість, характеристична для памфлетів Хвильового, — нейтральний стиль, жаргон, ліричні партії, тоді як Бєлінський оперує досить засмальцьованими штампами клясицистичної й романтичної патетики (Ідея "воплощается в блестящее солнце, в великолепную планету, в блудящую комету; она живет й дьішит — й в бурньїх приливах й отливах морей, й в свирепом урагане пустьінь, й в шелесте листьев, й в журчании ручья, й в рьїкании льва, й в слезе младенца, й в ульїбке красотьі" і т. д.), не надто високого рівня. Навіть у композиції Коперніка й "Литературньїх мечтаний" можна знайти риси подібності: Бєлінський теж починає простацьким вступом, зверненим до читача, переходить до теоретичного визначення літератури й мистецтва, а далі звертається до характеристики літератури в Росії, щоб дійти висновку: "У нас нет литературьі" і поради: "Теперь нам нужно ученье", — Хвильовий називав це лікнепом.
Але тут починаються відмінності і відмінності кардинальні. Бєлінський раз-у-раз вкидається в багатомовні ампліфікації однозначних слів і пушисті довжелезні періоди, де кожну ланку веде повтор-анафора, як поручник веде муштрованих солдатів армії Миколи І на параду перед Ісакіївським собором, стилістична риса, зовсім чужа Хвильовому. Даремно шукали б ми в фанатика Бєлінського тієї лукавої іронії, що так часто одним заходом руйнує інерцію читацького сприймання в Хвильового. Бєлінському чужі елементи гри, присутні в усіх кращих памфлетах Хвильового. Ідеї Бєлінського мінялися докорінно, від цареславства "Бородинской годовщиньї" до революціонізму "Письма к Гоголю", але завжди він відчував себе носієм абсолютної істини, покликаним повчати й вести всіх за собою, і ніколи не відкрився йому сенс відносності й почуття толерантності. Важко не зв'язати з цим його послідовного славлення величі російського імперіалізму і імперії ("Слух Руси лелеется беспрестанньїми громами побед й завоеваний", — писав він у "Литературньїх мечтаниях" 1834 року і повторював 1840 року з захопленням, що російське "государство" зробилося "могущественнейшею монархиею в мире, приняло в свою исполинскую корпорацию й отторгнутую от нее родную ей Малороссию, й враждебньїй Крьім, й родственную Белоруссию, й при-балтийские шведские обпасти, й отодвинупо своє владьічество за древний Арарат"), як терпимість, сенс релативності, посмішка іронії й віра в справедливе майбутнє в Хвильового зв'язуються з приналежністю до народу, що "вгору йде, хоч був запертий в льох" і що його Тичина схарактеризував двома короткими рядками:
Я — дужий народ, Я молодий!
Тут переборюється "вчитель", і "учень" стає самостійною й неповторною творчою одиницею, скільки б технічних засобів він від "учителя" не засвоїв.
Памфлети Хвильового періоду ВАПНІТЕ і Пролітфронту, як уже сказано, не дорівнюють його першим серіям. Стилістично беручи, однак, руку Хвильового видно в них до самого кінця. Деякі стилістичні засоби досягають граничної віртуозности. Так було, наприклад, з діяпогізацією й переключенням граматичних осіб.
Певними рисами крива життя й творчості Хвильового нагадує криву життя й творчості Олександра Довженка. Крім хіба Звенигори (яка, не треба забувати, не мала жадного успіху в глядача і йшла дуже короткий час у майже порожніх залах кінотеатрів), Довженко не мав змоги реалізувати жадного фільму так, як він хотів і міг би. Уже Арсенал падав під тягарем накиненої концепції, Щорс був накинений з початку до кінця.
Хвильовий був тим у вигіднішому становищі, що почав писати на кілька років раніше, перед тим, як почався похід "матушки Калуги "Сталіна на все творче і на все українське. У своїх новелах і повістях з Синіх етюдів і Осені він ще міг бути таким, як був і як хотів бути, у своїх ранніх памфлетах він ще майже міг бути таким. Але далі прийшла заборона правди, правди зовнішньої й правди внутрішньої ("Правда непотрібна!" — "Тільки через циркуляри спасешся"), прийшла вимога спалити все те, чому письменник уклонявся, обплювати все те, що було для нього священне, прийшла перемога Микитенків, Кириленків і ще на тисячу ладів, каяття перед ними на пленумі ВУСППу і їхній тріумф над труною загиблого творця, коли Кириленко горлав про "останню найприкрішу помилку" Хвильового, а Микитенко заявляв: "Наша відповідь — сміливіше йти вперед". Людину Хвильового знищив сам Хвильовий, для якого і так виходу не було, митця знищено кілька років перед тим, як знищено Довженка й тисячі інших. З того, що вони могли сказати, — вони тільки почали говорити, з того, що вони могли створити, — вони створили тільки обіцянку своїх можливостей. Сьогодні ми придивляємося з усією можливою пильністю до цієї невиконаної обіцянки, і ми можемо бачити, які величні обрії вона відкривала і як до болю мало дано було їй здійснитися.
Памфлети Хвильового показують цю обіцянку і її самозаперечення. Речник режиму Андрій Хвиля назвав шлях Хвильового шляхом "від ухилу у прірву". Сьогодні ми бачимо цей шлях як путь на Голготу, від вибуху нечуваної яскравості до занурення в темряву ницості й підлості. Від спалаху у морок.
4