Це твердження мали б закарбувати у своїх мозках ті з наших політиків, які віддають сьогодні наші стратегічні об’єкти Росії і визнають стосунки з нею пріоритетними в економіці.
Третьою засадою внутрішньої політики Донцов називає "традиціоналізм або окциденталізацію цілого нашого внутрішнього життя". "...два факти ніхто не посміє заперечити: що першим етапом або передумовою політичної сепарації від Росії є культурна сепарація та що тільки так довго могли ми опиратися російським впливам, як довго непорушно стояли засвоєні нашим народом традиції германо-латинської культури. Це вона привнесла в нас індивідуалістичну психіку, її активність, котрі, діючи як в одиницях, так і в групах, дозволили ставити чоло російським впливам. Литовський Статут, Магдебурзьке Право, незалежна від світської влади церква (латинсько-римський принцип), церковні братства, козацькі товариства (ідея лицарства, що лежала в їх основі, також чисто європейська), становий конституціалізм, зрештою, приватна власність – усе це були урядження, що виробили з нації європейський тип організованого колективу, збудованого не на московському принципі приказу, тільки на англійсько–європейському – самоуправи (Selfgovernment) Інституції, що виробили в нас велику відпорну силу, а в одиницях – активну психологію борця, що своє найбільш викінчене виявлення знайшла в Америці. ...Ця активістична психологія помогла Україні стати заслоною побідному ходові російського деспотизму в його політичній, релігійній та соціальній експансії. Те, що було перепоною цій експансії тоді, лишилося нею й досі. Коли інституції, що витворювали цю психіку, зникли, "московилися" або, що було те ж саме, "православилися", нація стала наближатися до тої медузуватої маси, якою була і є маса російського народу." (С.167 – 168) Сьогодні, на дванадцятому році Незалежності, можна констатувати, що в такому медузуватому стані наша нація продовжує існувати і він поглиблюється. Найбільш прикро, що ті зародки патріотичних громадсько-політичних об’єднань, товариств, спілок у суспільному житті, незалежних від світської влади церков УАПЦ і УГКЦ, церковних братств, які з’явились на початку 90–х років, сьогодні перебувають або в стані клінічної смерті або імітують власне життя. І це тому, що не де-юре, але, де-факто Україна поглинається Росією і перетравлюється в її стратегічних планах стосовно поки іманентної, економічно-політичної експансії на Захід.
З позицій національного ідеалу, сформульованого і обґрунтованого у перших чотирьох розділах роботи, Донцов у наступних двох розділах, п’ятому і шостому, провадить аналіз соціальних сил, задіяних у революційних подіях, і дає нищівну, але, на мій погляд, цілком справедливу оцінку українській політичній еліті 10 – 20-х років, як у світоглядовому, так і в поведінковому планах. У VII розділі Донцов зазначає ті здорові елементи нації, які могли би бути підвалинами патріотизму та засадами ідеалу державності, політичної самостійності в умовах поразки національної революції й продовження боротьби за його здійснення в нових умовах.
Отже, в будівництві української держави від 1917 р. брали участь, як зазначає Донцов, такі сили: "селянська маса, національна інтелігенція різних класів і український Ульстер, тобто національні меншини."
Селянство Донцов називає головним організаційним фактором революції попри всю його непідготовленість до державного будівництва. Він визначає риси, які характеризували селянство тих часів: "Глибока свідомість своїх інтересів, великий політичний інстинкт, бистра орієнтація, незламна впертість у переслідуванні цілей, організаційний сприт, змисл порядку, повна байдужість до пацифізмів, антимілітаризмів та інших "ізмів", аристократична відраза до всяких форм охлократії, насильно накидуваних їй інтелігенцією, — ось були прикмети нашого селянства." (С. 172 ) Революцію 1917 року на Україні Донцов називає селянсько-буржуазною і виводить її причини з незавершеності реформи, проведеної у 1863 р. Олександром ІІ, яка при формальному звільненні селянства не давала можливості селянам вести господарство. Отже, за остаточне скасування панщини українські селяни почали змагатися ще за три роки перед першою російською революцією (повстання на Харківщині та Полтавщині) і революція 1917 року сприймалася ними як завершальний етап. "Проти совєтського режиму, проти диктатури люмпен-пролетаріату селянин, який має прибутки з приватної власності, звісно, є контрреволюціонером (див.: С. 173 – 174) І тому не допустити "новий організаторський клас", який тоді складав більшість українського люду, до панування, — таке завдання поставила собі нова червона бюрократія, "розвиваючи демагогічний прапор боротьби "з кулаками й куркулями", мобілізуючи сільських "паливодів і горлорізів", збираючи під свій стяг під терміном "дєрєвєнской бедноти" злодіїв, конокрадів та інші знищені екзистенції, цих, як гадали Бакунін і Ленін, переконаних прихильників соціалізму." (С.174) Із цього зрозумілою стає продумана сталінська політика, спрямована на фізичне винищення українського селянства як носія ідеї приватної власності у тридцятих роках, оскільки переробити ідеологічно українську сільську індивідуалістичну вдачу було неможливо. Але такого розвитку подій можна було б уникнути, якби наш "організаційний клас" було кому за собою вести. "...Напевне на фундаменті українського селянства можна було б вибудувати міцний будинок власної державности, коли б цей нарід не був народом без голови. Він її не мав, бо всупереч до своєї назви інтелігенція цією головою не була." (С. 180) Донцов озвучує дивний парадокс, актуальний і сьогодні, причина якого, на жаль, досі не визначена. Ідеться, як пише Донцов, про "дивну диспропорцію між генієм української раси, між глибокою мудрістю селянина з його вродженою шляхетністю, розвиненим чуттям дистинкції, між цілим підсвідомим життям нації – та верствою, що її репрезентувала назовні, — інтелігенцією. Між генієм країни та її інтелектом." (С. 181) Коли порівнюєш донцовську характеристику української інтелігенції початку ХХ ст. з репрезентантами українського патріотичного дискурсу сьогодні, складається враження, що час не змінюється і при портфелях знаходяться одні і ті ж калічні, інтелектуально дефектні, гіперсентиментальні і безвольні типи.
В V розділі Донцов виводить генеалогію духовного каліцтва українського інтелігента, а в VI–му аналізує в цьому контексті діяльність керівників УНР, гетьманату й Директорії.
Нація (у ХIХ ст.) була ампутована, позбавлена більшої частини своїх вищих класів. Інтелігенція хворіла на духовне каліцтво, будучи – в найвищих проявах свого інтелектуального життя – змосковщeною до невпізнання, — зазначає Донцов. Обидва факти склалися в дивну гермафрoдитську анархістську психіку українського інтелігента. Належачи до "мужицької нації", він скоро почав ідентифікувати націю з класом. Це зачалося ще від "старих", котрі ні слова не вміли оповісти ні про чудові палаци Розумовського, ні про бібліотеку Самойловича, ні про Батурин, ні про Глухів, ні про їх панів, котрим стільки завдячує матеріальна й духовна культура України і котрі скоріше нагадували (...) вічно п’яних дурників, як їх малює Мордовцев або Костомаров. Це почалося від "старих", що робили разом з російськими істориками з Виговського – Ляха, із Мазепи – "реакціонера", що поминали мовчанкою конституцію Орлика і незалежницькі змагання українського панства за Катерини; що знали Котляревського – веселого оповідача і не знали Котляревського — члена національно-патріотичної організації; що цілий історичний ідеал народу хотіли представити у вигляді якоїсь колосальної "демократичної" та "антибуржуазної" махновщини. Із Шевченка офіційне українство викидало все, що "не гармоніювало з "демократичним ідеалом". Найглибші акорди його поезії, в котрих дзвеніли мелодії стародавньої традиції та пориву до національної боротьби не знайшли жодного відгомону в нашій інтелігенції." (С.181)
Якщо в українофільській публіцистиці ХІХ – поч. ХХ ст. наша шляхта і гетьмани вимальовувалися пияками і сибаритами, а Шевченко – співцем "вишневого садку" і "ласк дівочих", в радянській критиці його зображували співцем знедолених і невільних, то в часи Незалежності про Шевченка дозволяють собі писати як про вурдалаку, і це не має жодних наслідків, так само, як Лесю Українку й Ольгу Кобилянську представляють лесбіянками, а Франка – сифілітиком, і це якщо викликає реакцію, то дуже мляву і нудну, яка ще більше розпалює хворобливу потребу в епатажності окремих науковців і критиків нашого часу.
Створення позитивних ідеалів в художній історичній літературі, відповідних сучасним стильовим вимогам, — завдання складніше, бо потребує від авторів, крім таланту, ґрунтовної академічної підготовки й уміння масштабно й, головне, конструктивно мислити. Представникам української культури треба дуже багато над собою працювати, щоб завоювати читача і звільнити його з полону російської культури.
Окремою силою революційних часів, активною і заангажованою різними угрупуваннями ліберального й соціал-демократичного напрямків, була російська міська інтелігенція. Як тоді, так і сьогодні, ця інтелігенція стоїть на позиціях федерації з Росією і доволі скептично ставиться до національного ідеалу українців.
Нарешті, була в революції і сила, морально, інтелектуально здатна вести народ за собою, "активно, із зброєю в руках, віддаватися праці здійснення національної цілі."(С.181), Але таких інтелектуалів, вольових і яскравих особистостей, як сам Дмитро Донцов, Микола Міхновський, Євген Коновалець, Євген Маланюк, була в тій революції меншість, а в сьогоднішньому українському політикумі я, наприклад, їх зовсім не бачу. Тоді, як людей, ворожих національним ідеалам державності, які опинилися на посадах, репрезентуючих державу в часи революції, їм присвячує шостий розділ своєї праці Донцов, вони і сьогодні залишаються на тих же місцях. Це – "...різного роду парвеню, що принесли із собою всі ...сторони цієї симпатичної породи людей: неперебірливість у засобах, кар’єрництво, зарозумілість "случайних людєй", манери скоробагатьків і почуття гідності "з Івана пана" (С.197) "Кожний з них, — пише він далі, — міг докладно довести, чому для робітництва потрібно вісім годин праці, але як практично перевести цю реформу, щоб не потерпіла видатність продукції, — не знав ніхто.