Як ніхто інший він має право на твердження: "Чуюсь добре лиш на полі бою, // Під вітрами ленінських знамен".
Здавалося б, можна тут згадати й про риси донкіхотства, але заважає... бачення вітряка, безвідмовне почуття реальності, філософська проникливість погляду, що в одній далині відкриває іншу, не даючи розімліти в ейфорії остаточних тверджень, яка закінчується розчаруванням. Говоримо нині про збої у трудовій, землехазяйській моралі, яка прийшла на зміну землевласницькій, та була зневажена і ослабла. Саме Д. Павличко ще 1984 р. ("Смереки") показав це на рівні зводин із власною совістю того, кому за всіх збитків і втрат однак треба жити, працювати, збирати докупи розшарпану душу,— бо як інакше? У постійно прирощуваній етичній перспективі — суть художньо-філософських одкровень Д. Павличка, заповіданого ним "бездна між словами". Це його свідомо торований митецький шлях, жаждива потреба натури: "Я в кожній пісні вчую ноту // Душі своєї — сопілчаний, шершавий голос".
Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популярності зажили його поеми "Золоторогий олень" (1968), "Пригоди кота Мартина" (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого "Лиса Микиту". Динамічність сюжету, яскравість характерів, житейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність і мужність,— все це не так адаптація для дітей дорослого світобачення, як міта народної етики, зрозуміла і старому, і малому. Поет не вигадує, не сідає перед читачем навпочіпки — він передає дітям успадковану плазму народної моралі у формі поетичної алегорії, байки, дотепу ("Папуга", "Півень", "Лелека"). Але цікаво, що так само, як у його "дорослий" вірш не раз перехлюпується збережена хлопчача запальність, відчайдухість Котигорошка й задивованість Телесика, так і в "дитячий" вірш переливається часом доросла жура, а точніше, безілюзійне відчуття моменту, буде це мить задуми над сторожким прозорим плесом чи відчуття того, як визріває осінь на червневому осонні: "Дні безжурні, дні веселі, // Тріумфуюча трава! // Тільки джміль з віолончелі // Звуки смутку добува".
Такі вірші ("Весна", "Вітряк") багато говорять і дорослим, і дітям, а тому, певне, дітям більше, бо вони більше цінують поважність звернення. Про це інколи забувають наші "дитячі" віршарі. Тим часом життєва мудрість, особистісність або ж характерність і вивищує над плином одноденних поетичних "метеликів" дотепну й по-дідівськи добру мову
поезій М. Стельмаха, зачаровану власним образом розповідь М. Вінграновського, вимогливу, як іспит, казку Ліни Костенко, далекоглядний вірш Д. Павличка.
"З ініціативи й благословення Рильського почалась моя перекладацька служба в українській літературі", — пише Д. Павличко, спогадуючи 1953 рік. Вже тим, що зроблене на цій ниві, поет може звітувати перед своїм народом і часом. Сам лише "Світовий сонет" (1983)—своєрідна індивідуальна антологія, яка укладалася протягом багатьох років і відбила поетичні смаки й уподобання Павличка-перекладача, е справою подвижницькою. І річ не лише в майстерності відтворення оригіналів, відміченій фахівцями, а й у тому, що зусиллями Д. Павличка фактом української культури стали цілі поетичні світи. Вони розширили межі національної традиції і явили точки її зіткнення зі світовим літературним процесом. Уповні це дасться взнаки через покоління, але ідейно-естетичний досвід Норвіда й Еліста, Чавчавадзе й Хосе Марті, Вотева і Нєгоша, багатьох інших, частково представлених серед перекладів у третьому томі, засвоюється й нині.
Навряд чи треба говорити, як ці перегорнуті глибини збагатили творчість самого Д. Павличка; це — очевидно. "На моє глибоке переконання,— каже автор "Світового сонету".— бути в наш час "чистим" поетом не можна. Та й не потрібно. Якщо ж не вдається проза, пиши статті. Якщо вони не виходять — перекладай. Якщо з тебе непутящий перекладач, шукай себе в драматургії чи в роботі сценариста, не минай спроб висловитись як публіцист. Не замикайся в поетичній творчості, бо кожен вихід з неї в іншу сферу збагачує саме її, твою рідну поетичну стихію".
Сказане потверджується й плідною, багатолітньою працею Д. Павличка і в галузі критики та літературознавства. Започаткований студією над сонетами І. Франка науково-літературний доробок поета складається нині із сотень (!) статей, переважно портретного характеру, невеликих за обсягом і вельми цікавих за змістом, відмічених особливою чіткістю провідної думки. "Магістралями слова" (1978), "Над глибинами" (1984), "Біля мужнього світла" (1988) — не просто збірники статей. Це — складена з окремих розвідок довготривала, важка і захоплююча експедиція вглиб материка світової та рідної української культури, яка потребувала від Д. Павличка великих сил, але віддячила такою широтою мистецького світогляду, якою міг похвалитися хіба що М. Бажан.
В одному з віршів 1972 р. Д. Павличко скрушно зітхнув, поглянувши на безмір за громадою вже зробленого, просторінь, яку б так хотілося охопити розумом і серцем:
Розпочав я сто робіт,
Сто та ще й одне начало.
Глянути не встиг на світ,
А воно й смеркати стало.
Відтоді минуло півтора десятиліття. Багато нового і доброго виніс поет зі своєї робітні на люди. А це почуття постійного невстигання, невтоленості, затятої творчої гонитви за обрієм, здається, тільки зросло: "Допоки я не захолов, пали мою ледачу кров",— сказано у вірші "Мій болю" (1984). Невситима жага мислі й почуття, захопленість новою далиною і є "сто першим" началом Дмитра Павличка, його головним і останнім доказом у гуманістичному твердженні "Людино — ти можеш!". Такому доконечному твердженні в наш складний, тривожний, вирішальний час.
Дмитро Павличко поет щедрого і своєрідного обдаровання, в палітрі якого яскраво просвічують барви українського поля, людської душі і філософського роздуму. Легко писати про закінчений труд чи пройдену дорогу, але далеко складніше аналізувати явище, яке все в розвитку, і його глибина ще не зміряна ехолотом, а дорога не розбита на кілометри. Отакий і талант Дмитра Пав-личка. Кажуть, художник зростає по етапах. В поезії Павличка можна прослідкувати оці дуже цікаві етапи зросту, можна визначити основні лінії Його роботи як поета-майстра, але обрії його творчих шукань все ширшають і виповнюються новими картинами життя і часу, голос набирає змістовної поліфонічності, емоційної рясності і потужності. Він весь у весняній мандрівці, із своїм міцним, життєлюбним талантом, і заявить про себе ще не одним гарним зразком поетичного натхнення, не однією піснею чи поемою. Пам'ятаю вихід у світ його першої книжки у п'ятдесят третьому році. Та й самого поета знаю з тих днів, широкоплечого, темпераментного юнака, з великими очима, в яких ніби світилося і вабило зелене гуцульське Покуття. І перша книжка, не такої ще вправної руки, пахла батьківською ріллею і рясним пилом доріг, вабила читача чистотою слова, зворушливими інтонаціями та картинами народного життя.
Я народився на землі
Від батька, що орав ту землю.
Ніколи я не відокремлю
Себе від хлопської ріллі.
У всіх нас, поетів старших і молодших, вихідців із селянських родин, від русявої юності і до сивизни бринить в серці журавлиний ключ рідного поля, осінній обрій в багреці та злоті, живе у пам'яті той черствий, загорьований шматок хліба, з яким тебе проводжали в дорогу. Асоціації і видозміни цих вражень пробиваються через брили життя, через нові нагромадження вражень і придбаних знань, через ерудовану психіку нового світу, щоб встати перед очима в своїй духовній чистоті і гідності вечірнім вогником, материнського ласкою, першим незабутим коханням. Світ можна змінити чи перетворити, але забути все, що пов'язано з ним, неможливо. Жорстокі та добрі напластування подій і явищ іще точніше й випукліше підкреслюють минуле. І в нових крилах залишається та основа, з якою ти прийшов у життя. Тому і в Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолистими, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне залізним плугом і посіяним зерном. Тому в поета зрубана ялиця плаче людськими сльозами, і жаль йому пшеничного колоса, який топче ногами кохана дівчина, бо той колос виплекали хліборобові руки. Лісове пташа свистить у нього за пазухою, як у чародійника, душа гуцула роздмухує блакитний вогонь слова, і сам він схожий на сівача, в якого
...зернини — то слова.
Як відберуть їх на насіння —
Мене чекає воскресіння,
І сонце, і весна нова,
І слави жнива золоті.
Та мав би вищу нагороду,
Як стали б хлібом для народу
Хоч на єдиний день в житті.
Так починається чітко сформований поворот душі і слова. Обриваються на цьому крутому маршруті малі тіснуваті стежки дитячих вражінь і замилувань,— хоч і які вони чарівні,— конденсується внутрішня енергія почуттів, інші фарби лягають на палітрі, і приходить сувора мета суворого слова — служити людині. Явище нібито і не нове, але без нього поезія стає половою, одиноким осиротілим тілом, сірим багаттям, яке нікого не зігріло, чи тією убогою іскоркою, що, не розгорівшись, погасла на вітрі.
Колись, після війни, відомий український письменник, що проживав у Львові, сказав мені з гіркотою: "Щось не видно у нас молодих поетів. Ось би в який час заговорити голосом Івана!" Він мав на увазі, звичайно, Івана Франка. Письменник у своїй гіркоті не добачав, як під сірими галицькими стріхами виростають молоді крила, як вони шукають Франкових маршрутів, і стануть лупати важкий камінь тієї дороги, що верстав і не докінчив великий співець. А сьогодні на Франковій землі працюють десятки на диво обдарованих і талановитих поетів, а з-поміж них крупним планом, масштабністю поетичного слова виділився Дмитро Павличко, книги якого знані тепер по всій Україні та й далеко за її межами. Він з перших своїх катренів став на ту тверду каменярську дорогу кропіткої упертої роботи, без зовнішнього блиску і словесної пишноти, без сухозлотиці дешевих метафор і рим, як стає молодий коваль до горна, певний своєї правоти і правди, з надією, що викуваний плуг прокладе борозну і знайдене мужнє, вірне слово породить пісню.
Дмитро Павличко, коли йому радісно чи гірко, весело чи сутужно, щоразу звертається до свого порадника і вчителя, до великого Каменяра, звіряючи йому свої таємниці і знахідки, ніби питаючи, які дороговкази ставити на життєвих шляхах і роздоріжжях.
Учителю, стою перед тобою, Малий, вчарований до німоти.