Саме цим вимогам і відповідала його власна художня практика. Вже перша, "експериментально закроєна" прозова річ — новела "Гість із ночі", що з'явилась друком у 1927 р.,— дає відчути читачеві ті якості й особливості молодого прозаїка, які дістали глибше виявлення в його пізніших творах. Це, насамперед, увага до животрепетних, суспільно значущих проблем, актуальність. По-друге, незмінна активна позиція митця, полемічна загостреність його творів.
В основу новели "Гість із ночі" покладено вірогідний факт: простий робітник, йдучи на самопожертву, проникає в охоплений полум'ям паровоз і зупиняє поїзд, рятує життя сотень людей. Побудована новела на різкому контрастному зіставленні: головному героєві твору — робітникові Мартину — протиставляється пихатий, "грубий панисько".
Лаконізм, драматичні ситуації, майстерно виписані діалоги у новелах В. Бобинського наближають його до творчої манери В. Стефаника: така ж напруга почуттів, психологізм, такий же вражаюче несподіваний фінал. Для прикладу згадаємо новелу "Страх". Автор знайомить у ній з образом червоного комісара. Екзекуції, що їх застосував до комісара сотник, не поставили його на коліна. Червоний командир переміг — і поведінкою, і вчинками, і своєю правдою.
Пережите, виболіле в серці лягло в основу повісті "За Збручем сходило сонце", твору раннього, не у всьому рівного й однаково викінченого. І в цій повісті В. Бобинський все ж зумів узагальнити явища тих буремних, тривожних років, задушевно розповісти про звичне і буденне, трагічне й героїчне, насичуючи твір яскравими деталями воєнного побуту і тогочасної політичної обстановки. У тому, як нагло гине батько Михася і сам він, як лишаються напризволяще його побратими по зброї, ошукані проводом, як нарешті вони знаходять ясну мету і проклинають своє "минуле", відчувається фальш і злочинство тих людців, перед якими тривалий час схилялись рядові воїни, в жертву за брехню яких віддали життя тисячі галицьких юнаків, одягнутих в строї австро-угорської армії.
Рукопис великого прозового твору "Львів", про тематику якого В. Бобинський сповіщав з Харкова у листі до М. Тарновського від 9 грудня 1931 року ("Через кілька місяців я закінчу нову більшу річ — роман про останні кілька років з західноукраїнського життя. Друкуватиму його в ЛіМі в 1932 р. З того роману я міг би кілька уривків послати Вам, будуть вони малювати найяскравіші моменти з класової боротьби пролетаріату: касарня, школа, класова диференціація села, відношення буржуазії до мас трудящих, тюрма, спогади з радянсько-польської війни 1920 р., праця компартії і т. п."), не зберігся. На сторінках періодики в 1932 році надруковано лише три розділи з нього. Але й ці фрагменти свідчать про значні можливості Бобринського романіста. Вони виявилися і в доборі життєвого матеріалу, і в сюжетній місткості, у виписуванні внутрішнього портрету персонажів, змалюванні побутових і пейзажних картин. Не можна не відчути тонкого ліризму, емоційної тональності оповіді.
В цих розділах роману, кожний з яких, до речі, характеризується певною сюжетною завершеністю, йдеться про жахливі методи, до яких вдавалися польські власті, викорінюючи на західноукраїнських землях більшовизм. Так, в першому з них, що носив назву "Батько", розповідається про події першої світової й громадянської війн, відтворюється, так би мовити, родовід головного героя роману Степана Крайнього м. Якщо в новелах (та й у повісті) поведінка, духовний світ персонажів зображені в дещо романтичному ключі, то тут домінує реалістична розповідь. Автор підкреслює врівноважений, позбавлений показних, зовнішньо ефектних рис характер батька героя. Максим на перший погляд — нічим не примітна людина, така, як і багато інших його односельців. Насправді ж він велетень, що, обравши небезпечний шлях комуніста-підпільника, готовий будь-якої хвилини віддати життя в ім'я перемоги червоної революції. Таким — загартованим і несхитним — проходить він через складні життєві перипетії — лихоліття першої світової війни, прихід у Галичину російських солдатів, розпад клаптевої Австро-Угорщини, бої з білополяками і, нарешті, наступ та відступ радянських військ. Російський полон і революція, робітники фабрики, на якій він певний час працював, відкрили йому очі на світ — і відтоді Максим зрозумів, де і як шукати правду. В боротьбі за неї, за перемогу червоної революції і на західноукраїнських землях, віддав він своє життя, заповівши сину продовжити справу, ним започатковану. А суть її в тому — щоб "скинути в цілім світі панську владу і завести хлопську".
Події в творі, їх плин і розвиток, передаються своєрідно — через сприймання й оцінки спочатку восьмирічного хлопчика, а згодом юнака Степана — сина Максима. Війна вкрала в нього дитинство, змусила рано змужніти і стати після смерті батька опорою родини. Рано Степан починає розуміти, що є дві правди на землі — правда батька, дядька Костя та червоних солдатів, з одного боку, і правда вбивців батька — з другого.
Трагічна розв'язка першого розділу роману, ймовірно, переслідувала єдину мету — акцентувати увагу читача на незвичні і водночас типові для західноукраїнської дійсності умови становлення героя, процес його соціального змужніння. На місце батька став син — і боротьба за владу Рад, за торжество комуністичних ідеалів у Західній Україні продовжуватиметься.
У двох інших фрагментах (розділах "Роман зачинається так" та "Львів, містечко в центрі континенту") автор намагається розкрити багатий внутрішній світ Степана Крайнього, що тепер уже став юнаком і ватажком на селі. А водночас — відтворити одну з жахливих сторінок історії Західної України, так звану "пацифікацію" (втихомирення), що почалася тут восени 1930 року в зв'язку з світовою економічною кризою 1929—1933 років, а відтак і вростанням революційних виступів трудящих.
Про один з типових епізодів пацифікації на західноукраїнських землях йде мова в другому розділі роману. Під час однієї з численних екзекуцій в селі, здійсненої загоном уланів на чолі з сержантом Скорупчинським (Скорупкою), було заарештовано 60 сільських активістів. Катованих людей "зелені вулани" мотузками і ланцюгами прив'язали до возів, навантажених награбованим, і змусили бігти розбитим гостинцем.
Цим напруженим епізодом розпочинається дія, драматизм якої не спадає до кінця розділу. Під час розправи над заарештованими має вирішитись питання — хто кого? Чи схилять голови, впадуть на коліна селяни, визнають всесильність окупанта, чи ж ціною нелюдських зусиль витримають страшне випробування — і одержать моральну перемогу. З жахливою правдивістю відтворено в розділі шалений біг напівживих людей, картини звірств над ними. "Один з тих, що бігли позаду, підкосився. Тепер сунувся, непомірно довгий, прив'язаний натягнутим, як струна, мотузом за зап'ястя, деручв передами чобіт, шкарубких і запорошених, тверду, камінцями наїжджену їздівню гостинця. Голова лежала на руках... Другим по Олянчині впав Іван Заріцький, з молодших господарів... Впав абияк, непритомний. Відкинув голову назад, і вона воліклася по дорозі, підскакуючи на камінцях. Швидко за нею почали камінці заперлюватись рожевою росою... Степан за себе ще оглянувся. Оглянувся не раз, а тричі. Панько Гривнак, Михань Кандибів і Роман Жовнір падали в невеликих відступах часу, один по однім, як би задивились на себе. Падали всі непритомні і товкли головами дорогу..." А взагалі були всі вони "жахливо понівечені. Один Олянчин мав голову цілу. Кров ішла з плеча, зуба й колін. Надерте до живого м'яса тіло, оточене пошарпаними й закривавленими клаптями вбрання, зяяло, як якісь безсоромнопот-ворні, пишно розквітлі пурпурові квітки. У решти ще й голови були немилосердно пошматовані".
В. Бобинсышй уміє кількома штрихами подати виразнжй портрет заарештованих. Ось Марко Рокитюк, "політичний", як його позаочі називали в селі, студент четвертого року прав, кволий здоров'ям хлопець: "Степан оглянувся і побачив Маркове обличчя. Було бліде з синім. Очі заплющені, ніздрі ходили дрібними дрижаками, рот хлипав повітря — здавалося: кричить людина і кричить так мучено, так жорстоко-боляче, що глушить себе і всіх, і не тільки ніхто другий, а й вона сама вже свого власного крику не вчує, не зрозуміє. На скронях билися б'ючко мотузки набухлих жил". І далі: "З-під заплющених повік, глибоко з-під бров'яних кісток чола викотилось прикрите димком, непритомне око, що, здавалось, не бачить нічого. Та це тільки здавалось".
Такими ж виразними виступають у творі Іван Заріцький, Антін Захарків, Петро Олянчин, Сенько Клак та ін. Для кожного 8 них письменник знайшов відповідне місце в сюжеті, кожного наділив власним голосом. А водночас усі вони становлять ніби один збірний образ — образ повсталого народу, що ціною власного життя утверджував нові ідеали, жадання трудящих західноукраїнських земель.
З особливою теплотою і любов'ю виписаний образ Степана Крайнього. Це його устами даються оцінки людям, подіям, фактам, його очима автор дивиться на світ. У зіткненні Степана і сержанта уланів Скорупчинського — центральний вузол розділу. Причому образ Степана поданий у динаміці, в процесі становлення, утвердження на позиціях революціонера. Він ще не розуміє багатьох речей, ще не розрізняє серед уланів "неворогів" собі, а серед заарештованих не впізнає випадкових людей. Дивується і разом з іншими осуджує намагання Марка Рокитюка зав'язати стосунки з уланами, переконати їх, що вони творять злочин проти таких, як і вони, бідних людей.
Тюремна дійсність, розмови з Рокитюком, "парубком з Сухо-баб" та іншими в'язнями ширше розкрили йому "очі на світ і на людей", і вже в третьому розділі — Степан стає душею ескадрону: польські власті мобілізували його в числі хлопців; з західноукраїнських земель в свою армію, щоб їхніми ж багнетами придушити народний гнів. Та мазурські і західноукраїнські селяни, одягнуті в уніформи уланів, уже свідомі своєї участі. Катує себе Мацек Твардзяк, що не стримався і зопалу відрубав, шаблею руку "зредукованого" електротехніка. Катується, хоч військове начальство видало йому премію, а місцевий ксьондз назвав вчинок його "святим". Степан допоміг Мацеку розібратись у тому, що робітник-поляк рідний українському робітникові, бо обидва гнуть так само спину на експлуататора — і від того чад шовінізму, що ним щораз підкурювали голови уланів їхні командири, поволі розвіявся, І тепер Степан переконаний, що Мацек шаблі па трудівника не опустить, бо має інший об'єкт — голову пана.
З негативних образів найглибше виписаний Скорупка, спочатку "невеликий жовнярик", згодом сержант і поручник ескадрону уланів, запеклий шовініст і жорстокий завойовник.
Зовні непоказний, "мав хлопчакувату фігурку" і очі, що "з-під лоба горіли вовчим, моторошним вогнем", він виявляється закінченим катом.