Цькували його нещадно — і до останнього дня. Після його смерті знайшли недописаного листа: "Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзости (такої безкінечної і такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа поета і мистця. А значить, вежа зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати — не має панцира, та я все це витримуватя мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово!? Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Годгогу". Помер він 25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн (Німеччина). Йому погіршало, він покликав лікаря і сказав йому по-німецьки: "Я вмираю..." Знепритомнів, заговорив українською мовою — його ніхто не розумів. Дали йому укол. Багряний заснув — і не прокинувся. Шухляди, стіл, підлога—все було завалено рукописами, Поховали Івана Багряного в Новому Ульмі. Скульптор Леонід Молодожанин, автор пам’ятника Тарасу Шевченкові у Вашінгтоні, зробив гарний нагробок, на якому викарбувано рядки із "Золотого бумеранга": Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами. Що ж, відав Іван Багряний, що пише. Виходить" знав, що для його поезії ще настане час. Виходить, передчував, коли з такою впевненістю писав у памфлеті "Чому я не хочу вертати на "родіну": "Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам — Українському Народові — буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості". Здається, ми дожили до години, коли Іван Багряний повертається. Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО