Одна з березільських акторок, С.Федорцева, згадувала, що вистава приголомшила не тільки освічену громадськість, але й мистецьку еліту. Вона писала, що "Олександр Довженко, він тоді починав працювати в кіно, після прем’єри ("Народного Малахія" – Я.Г.) прийшов до нас за лаштунки і настільки був схвильований, збуджений, що не міг спокійно говорити".
Феномен вистави був би неможливим без феномену художніх особливостей самого твору. Це розумів Лесь Курбас. Він надзвичайно високо цінував "Народного Малахія", вважав її витвором Кулішевої геніальності й зараховував п’єсу до найвизначніших творів сучасної світової літератури, сам же образ Малахія Стаканчика – лейтмотивного героя – відносив до категорії "вічних". Доречно нагадати, що українська критика другої половини 20-х років співвідносила Кулішевого Малахія з Дон-Кіхотом М.Сервантеса.
Наталя Кузякіна, яка одна з перших серед науковців здійснила переконливу естетичну інтерпретацію фантасмадрами "Народний Малахій", висунула не позбавлену сенсу версію стосовно неабиякого значення цього твору для Л.Курбаса. На її погляд, тип Малахія – Дон-Кіхота був органічно близьким Лесю Курбасу, оскільки видатному режисерові були властиві "донкіхотство" й "малахіанство" як стиль життєдіяльності та спосіб мислення.
Розвиваючи такий підхід, доречно додати, що і в характері, особливостях світолюбства Миколи Куліша також неважко знайти риси Дон-Кіхота Ламанчського й Малахія Стаканчика. Характери митців і специфіка знаменитих образів перехрещувалися. Як і в п’єсі "Народний Малахій", у реальному житті грані між умовним й реальним стиралися.
Зв’язок "драматург – режисер" був двостороннім.
Твори М.Куліша сприяли еволюції сценічної естетики Л.Курбаса, збагаченню його фундаментальних режисерських принципів, виявленню того арсеналу художньо-композиційних, образно-інтонаційних можливостей, яким володів тодішній динамічний театр. Глибоке розуміння Курбасом законів сцени, драматургії, аналітичне сприйняття художніх творів відбивалися й на Кулішеві. Драматург вносив уточнення до своїх п’єс, що бралися до постановки "Березолем", шліфував їх мовні та побудовчі аспекти (Ю.Бобошко). Він творчо інтерпретував, розвивав Курбасові ідеї щодо композиції, сюжетики й ритмомелодійної специфіки сучасного драматичного твору.
Значною мірою творча гармонія М.Куліша й Л.Курбаса стала можливою завдяки особливостям вдачі творця "Березоля". Він був тією енергійною і чарівливою людиною, що вміла згуртовувати навколо себе однодумців й опонентів, надихати їх на співтворчість, захоплювати ідеями, образами, намірами. Повертаючись до ситуації з уходженням у березільську театральну трупу М.Крушельницького, треба зазначити, що саме непересічна аура Курбаса як промовця і логіка посприяла тому, що актор залишився у театрі. Завдячуючи Курбасовій театральній концепції, "наприкінці двадцятих років… його (актора – Я.Г.) ім’я не сходить зі сторінок газет, мистецьких журналів, драматурги пишуть п’єси для Крушельницького, у головній ролі, його запрошують на комедійні ролі в кіно, на циркову арену, на естраду" (В.Русанов).
Курбас був наділеним беззаперечним художнім смаком і ефектним ораторським талантом. Він умів переконувати, впливати, доводити. Він формулював стратегічні мистецькі завдання, цілі. Він виховував красою свого інтелекту й розумінням реальності того, що на перший погляд у мистецтві видається неможливим. Власною постаттю, оцінками, діяльністю Лесь Курбас впливав і на письменників, і на літературний процес, і на весь культурно-мистецький час.
Найбільш проникливі з сучасників добре усвідомлювали значення творчого союзу Куліша й Курбаса і пишалися ним. За спогадами Володимира Куліша, сина драматурга, коли обох митців – Леся Курбаса й Миколу Куліша – "викликали на сцену й підносили квіти, стриманий звичайно Хвильовий стояв і щосили бив браво, весь час гукаючи:
– Браво, Гуровичу! Браво, Курбасе! Хай живе Березіль!"
Мистецька органіка "Куліш – Курбас – Крушельницький — "Березіль" – це було пов’язано воєдино, як життя і рух, як творчість і пошук, як слово і вічність. Це був один з найбільш знаменитих, найбільш плідних квартетів в історії української культури. Куліш самореалізувався певною мірою тому, що поряд з ним знаходився Курбас. "Березіль" мав славу театру, що з постановок п’єс "Народний Малахій" та "Мина Мазайло" створив події всеукраїнського значення. Крушельницький зіграв найскладніші свої партії — Малахія Стаканчика й Ігнація Падура, що повною мірою виявили безмежність його парадоксальних акторських перевтілень. Для Курбаса сценічна інтерпретація Кулішевих творів стала вершиною його мистецької популярності й режисерської концептуології.
Спільність радощів – спільність болю.
Співтворчість М.Куліша й Л.Курбаса не тільки поглиблювала їхні особистості, сприяла піднесенню українського мистецтва, відкривала обрії перед майбутнім євроамериканським "театром абсурду", але й виявилася підставою майбутньої трагедії митців.
В умовах соціально-духовних тенденцій кінця 20-х – початку 30-х років, спрямованих на офіціалізацію й нівелювання художнього процесу, мистецької особистості, написання й постановка фантасмагорійно-абсурдистської п’єси "Народний Малахій", національної комедії "Мина Мазайло", психологічної алюзії "Маклена Граса" стало приводом для різноманітних звинувачень і переслідувань режисера й драматурга.
Миколі Кулішеві закидали, що він скептично тлумачить сучасність, зводить наклеп на радянську дійсність, настійно підкреслювали, що у цих та інших п’єсах містяться значні ідеологічні вади, які зумовлювали "творчу поразку" драматурга, що він схибив з "дороги пролетарської літератури" на ворожі стежки й манівці. Навіть дослідники й письменники, які інколи високо оцінювали драматичний талант Куліша як трагедійного художника й комедіографа, почали ушаблонено критикувати його за те, що він "міняє талановите перо гартованця-драматурга на опозиційний пензль троцькізму" (І.Микитенко). Нарешті на першому всесоюзному з’їзді радянських письменників (1934) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного письменника, "більшість п’єс якого відверто націоналістичні й ворожі нам", як сформульовано у доповіді І.Кулика.
Леся Курбаса звинувачували у тому, що "Березіль" вдався до правого ухилу, що він пропагує ідейно хибні твори у той час, як загострюється боротьба з ворогом, що його постановки здійснені в антиреалістичному дусі й суперечать принципам соціалістичного мистецтва. Йому приписували свідоме здійснення "антипартійної лінії" шляхом вистави крамольних, "ідеологічно не витриманих" п’єс.
Тиск був занадто сильним, і обидва митці почали визнавати свою провину. Провину, котрої не було.
Л.Курбас на першому засіданні партчистки у 1931 році говорить, що постановки "Народного Малахія" й "Мини Мазайла" "на сьогодні ми розцінюємо як неприпустимі", хоча й намагається відстоювати право свого театрального колективу на ці твори. М.Куліш двічі перероблює "Народного Малахія", на межі 20-х – 30-х років пише нові редакції драм "97" і "Комуни в степах". У грудні 1933 року в листі до Івана Дніпровського він стверджує, що останні сім років "перебував на антипартійних позиціях і ходив шляхами місцевого націоналізму".
І Куліш і Курбас ще не знали, що їхня трагедія тільки розпочинається, що для них вже пишеться сценарій страти. Вони ще не знали, що будуть заарештовані протягом одного року: Курбас на початку 1934-го, у січні, а Куліш наприкінці, в грудні. Не знали, що Курбаса, мужнього Леся Курбаса примусять давати свідчення проти свого друга й однодумця Миколи Куліша (Н.Кузякіна), що й Куліш не витримає і підпише те, що від нього вимагали під час слідства – зізнання про участь у діяльності контрреволюційної організації. Вони ще не знали, що доля їх зведе знову, на цей раз на Соловках, зведе назавжди, навічно; що й страчені вони будуть не тільки в один рік, а й в один день, в одній партії в’язнів — 3 листопада 1937 року; що й після смерті вони будуть разом – Куліш і Курбас, Курбас і Куліш. Тоді вони ще не знали, що їхні імена, ідеї, твори важко повертатимуться на рідну землю.
З мистецького тріумвірату, що помітно впливав на якість і розвиток української художньої культури другої половини 20-х – початку 30-х років ХХ століття, залишився тільки Мар’ян Крушельницький. Того мистецького значення, що в Курбасовому "Березолі" та Кулішевих п’єсах, його постать уже не мала, хоча митця старанно відзначали різноманітними державними відзнаками, званнями. Певною мірою це був інший Крушельницький, який виконував ролі у творах світової класики ("Тев’є-молочник" Шолом-Алейхема, "Єгор Буличов та інші" Горького, "Король Лір" Шекспіра) та п’єсах О.Корнійчука ("Правда", "Фронт", "Над Дніпром").
Пам’ять про "Березіль", Л.Курбаса й М.Куліша актор і режисер М.Крушельницький наполегливо зберігав. Протягом майже чверті століття він чекав, коли громадська та художня свідомість знову повернеться до них.
На початку 60-х років він здійснював художнє керівництво київським Театром-студією, який узяв до постановки раніше маловідомі або заборонені п’єси Куліша. Так, у цьому театрі вперше на українській сцені було поставлено комедію М.Куліша "Отак загинув Гуска" (Л.Танюк).
М.Крушельницький кілька десятиліть переховув у себе примірник п’єси "Зона?", про яку навіть ретельно обізнана Н.Кузякіна 1970 року писала, що "текст "Зони" не зберігся". Проте ще в 1962 році, незадовго до смерті, примірник цієї драми Крушельницький передав у спадок режисерові свого Театру-студії Л.Танюку, який видрукував повний текст драми "Зона" 1988 року. У своєму архіві актор мав й один з примірників ліричної драми "Патетична соната", твору зі складною текстовою та сценічною долею. Саме за цим збереженим примірником протягом 1961 – 1963 років у київському Театрі-студії під концептуальним керівництвом Крушельницького йшла робота над опальною Кулішевою п’єсою. Своїми мистецькими діями, духовними вчинками М.Крушельницький сприяв реставрації образу Леся Курбаса, Миколи Куліша та їхньої нетлінної дружби.
"Їх взаємна любов – Куліша і Курбаса – була ніжна і пристрасна: так люблять закохані навічно; так люблять друга, коли вірять, що йому готовано на майбутнє вчинити щось видатне.
Думаю, що це була любов двох талантів, що знайшлися: Куліш був талант для Курбаса, Курбас – талант для Куліша", – писав про них на схилі літ Ю.Смолич.
Є зустрічі, що мають велику духовну цінність.