Причина неприйняття нової навчальної книжки крилася в мові коментарів та в короткому нарисі перебігу літературного процесу в Україні, написаних "язичієм". Крім того, укладач неправомірно звузив обсяг і кількість творів, які представляли у підручнику Східну Україну, надавши перевагу авторам-галичанам, частина з яких писала, як уже було зазначено, далеким від літературної мови "язичієм".
Прикладом цієї штучно утвореної і важкої для сприймання мови може бути уривок із нарису до творчості Т.Шевченка. Про геніального поета укладач писав: "Глубокое сердечное чувство, выкончена форма и сладкозвучна бесіда отличают поезіи Шевченка. В песнях его отбиваются всі тіи чувства, которіи грудью его волновали, в них струится чистая радость над красотами природы..." [87, 159]. Ця мова, суспільно шкідлива за своїєю суттю і далека від літературної, на той час активно нав'язувалася москвофілами як літературна не лише в шкільний навчальний процес, але й в українську періодику, у наукову мову.
Разом із тим не будемо забувати, що ціною величезних зусиль всієї української педагогічної громадськості і О.Торонського зокрема, хоча і з названими вище недоліками, українська освіта здобула свого першого підручника з української літератури для старших класів шкіл і гімназій. Отже, освіта одержала підручник, в якому вперше українська література постала як суспільно-культурне явище в його історичному розвитку.
Цей важливий науковий факт є не тільки свідченням досягнень вітчизняної педагогічної науки, але й видатним здобутком у ті часи усього українського суспільства, приреченого, здавалося б, на духовне зубожіння.