Коли депутат у "дар прийме Олімп", він починає гордо і зверхньо дивитися на свій "рід", тобто народ ("своємоу роду в нагороду кидає на сіль і хліб"). В. Китайгородська використовує літоту "мурашиний вертет" з метою підкреслення різниці, яка виникає між "Нардепом" і народом
Використовуючи один із засобів увиразнення поетичного мовлення, заснований на кількісному зіставленні предметів та явищ, — синекдоху, авторка у вірші "Колядка для моїх земляків" говорить про всіх жителів краю як про одне ціле, неподільне, називає одним словом – "Буковина".
Розвидняється ніч, нахиляється світ,
Пригортає мою Буковину (2,7).
У вірші "Гостини" Китайгородська вдається до заміни множини одниною з метою підкреслення того, що пісня легкоспівається, запам’ятовується, увага швидко переключається зі сприйняття одних образів пісні до інших наступного твору. Пісень в українського народу багато, тому "марсіяни" мають що "переймати":
Щиру пісню перейняти
в любки на весіллю (1,15).
До ідентичного (попередньому) прийому вдається поетеса у вірші "Втішна думко":
Втішна думко, не ховайся
За сумну похилу іву,
Я тебе в саду веснянім
Посадила при дощі (2,35).
Звичайно ж, лірична героїня "садила" не одну думку, а цілий задум якогось твору чи теми.
У цьому ж вірші зустрічаємо вираз "умивайся цвітом, / Сим пелюстям білим". Слово пелюстям, на нашу думку, утворене за аналогією до слова цвітом саме у вживанні категорії числа. І одне, і друге називають збірне поняття.
Цікавим також є слово бджолиння, яке означає збірне поняття бджоли:
Ця гілка нині одцвіте,
А я не вмію малювати
Оте бджолиння золоте,
Що вийшло вишні цілувати (1,34).
З погляду лексики слово бджолиння, як і пелюстя, можемо назвати авторським неологізмом.
Знаходимо у творах В. Китайгородської і символ – "умовне означення якогось явища або поняття іншим на основі подібності з метою стисло і яскраво передати певну ідею" (12,381). У вірші "Не стало чогось" йде мова про осінь. Саме вона у творі символізує відліт "журавлів" – років:
Чиїсь роки збиралися у зграю,
І не хотіли, та прийшла пора (1,40).
"Свіча" у вірші "Се вже та пора" символізує незворотній плин часу:
І прозору льодяну свічу
Нам уже ніколи не тримати (2,40).
Чорний колір у циклі "Фрагменти озвученого кіносценарію" "З голосу війни", як і в народній творчості, означає журбу, горе, нещастя. Поетеса називає вибух "чорним", бо він приносить смерть, сльози.
Лиш скрипнула хвіртка,
Як чорна ворона…
У білої тітки –
Чорна похоронка (1,24).
У вірші "Канадці українського походження в музеї Ю. Федьковича" В. Китайгородська використовує символ, створений Богданом Лепким (вірш "Чуєш, брате мій"), журавлі. Він означає українських емігрантів:
Журавлики, журавлі,
де літали ви малі,
та од рідної землі,
сиве пір’я на крилі (1,270.
Поетеса вдається і до своєрідних художніх засобів, зокрема до алітерації. "Найдовший день. Найменша ніч мізерна". Часте використання у побудові слів літери н підкреслює чергування дня і ночі; ці приголосні звучать, наче стрілки годинника, що відбивають секунди, хвилини, години.
Мені так за голосом тим банно,
дощ іде на нього, не стає.
Може, то переказала мама,
Що вже літо кінчилось моє (1,22) —
бачимо, що часте вживання літери о (асонанс) надає віршеві сумного звучання.
Часте повторення літер і та а у вірші емоційно впливає на читача, підкреслює біль при виконанні жахливої дії:
Лиш місяць у хмарі
і голуби у парі,
а Іванку випікають
оченята карі (1,24).
Для того, щоб виділити щось важливе в зображуваному предметі, письменники не тільки добирають відповідні слова, а й певним чином сполучають їх у реченнях, використовуючи різні засоби поетичного синтаксису.
Для надання вислову нового відтінку автор використовує засіб перестановки слів у реченні. Це також сприяє їх увиразненню. Така фігура поетичного синтаксису називається іневерсією
Думки дві НА шпагах б’ються (1,14).
Зміна місць підмета і присудка використовується для підкреслення, виділення нового слова, на яке падає логічний наголос: "умивався перший вітер", "змарніла осінь від розлук", "з них тане крига", "перейшли дощі і не стояли", та ін.
В іншому випадку порушення порядку слів виявляється в тому, що означення стоїть після означуваного слова "пороша біла", "мед троїстий", "ангелятко біле, Боже", "раби земні і божі", "терикони кам’яні", "веселки небі голосні", травицю молоду" та інше.
Дуже часто, щоб передати схвильованість мови, звернути свідомість читача на роздуми, підкреслити сум глибину думки, поетеса вдається до пропусків у реченні словосполучень, зрозумілих з тексту, а також до обривів фрази. Наявність даної стилістичної фігури свідчить про глибоке внутрішнє хвилювання героя. Зокрема у вірші, присвяченому Володимирові Івасюкові:
Тули до уст цілуй ці струни,
Цю горду лінію небес (2,42).
У вірші, присвяченому Івану Миколайчуку, авторка ставить три крапки під якими ми розуміємо усі принади життя:
Найнатішиться долею,
Намилується цвітом,
Накпається полем (2,47)…
Обрив у вірші "Реквієм", присвяченому Тарасові Мельничуку, підкреслює біль втрати поета:
Його вберуть у терни, у вінки,
Позліткою притрусять збоку рану (2,58)…
У вірші "Солдатський лист" читаємо:
Не дописав, — готуюсь знов до бою,
а за плечима спалені мости (1,10)…
обрив у даному випадку означає, що "за плечима" солдата не лише "спалені мости" а й підірвані та вбиті вороги, допомога пораненим товаришам тощо.
І ні кінця мені, ні краю
у цій траві, у цій воді… (1,11) –
пише Віра Китайгородська у вірші "Хто вигадав, що дике сіно", маючи на увазі не лише траву "воду" але усю природу загалом, що навіває прекрасні думки, стає джерелом творчості у різних сферах мистецтва.
Незавершеність опису подій у вірші "Фрагменти озвученого фільму"… вказує на гіркоту та великий сум події:
Лиш скрипнула хвіртка,
як чорна воронка…
У білої тітки –
чорна похоронка (1,24).
У третьому вірші цього циклу наскрізно виступає тема суму, бо гине молодий хлопець "Іванко", йде в небуття. В останній строфі незавершеність думки спонукає читача до уявлення подальшої долі "дівки-вдови"; вона, мабуть, буде сумною:
Лиш завіє снігом,
завиє совою…
Так вона і стане
дівкою-вдовою (1,25)…
У збірці "Виноградна колиска" в останньому вірші фіксуємо обрив, адже речення можна продовжувати і продовжувати, бо природа багатогранна:
Десь я маю тут скінчитись:
край дороги, край любові,
покінець густого жита,
на окраєні дощу (1,50)…
досить часто для виділення потрібного слова або виразу, для підкреслення його важливості В. Китайгородська використовує повтори одного і того ж слова, морфеми чи близьких за значенням слів:
Десь я маю тут лишитись:
на півподиху, півслові,
у дзвіночки перелита,
перешептана хвощу,
перенесена бджолою,
пересипана грозою,
перестелена вітрами,
переказана людьми. (1,51)
Вживання повторів часто робить твори нашої авторки схожими до народних пісень. Наприклад:
Сину мій, сину,
болю мій, болю (1,24)
Зозулько, зозулько,
що ти змене чуєш (1,24)7
Журавлики, журавлі,
де літали, ви, малі (1,27)?
Приморозки, приморозки білі,
приморозки стеляться селом (1,18).
Повтор з метою підкреслення ознак слави, які є оманливими, негативними використаний у вірші "Слава – ся жінка ласкава":
Слава – ся жінка ласкава:
Ось – її груди високі,
Ось – її крила широкі,
Ось – її слів діадеми,
Ось – її довгі цілунки,
Ось – її пишні Едеми…
Ось – її мить і часинка,
Грудка глибокого глею.
Слава – невінчана жінка.
Ти – не набудешся з нею (2,59).
Дуже часто у творах поетеси слова, словосполучення чи речення повторюються на початку речення або віршованого рядка чи строфи – це анафора, яка використовується для виділення певних слів та надання віршові емоційного забарвлення та виразності:
Воно ["біле полотно снігу"] царівні – на весільні ризи,
Воно прошачці на тонкі торби,
Воно голубці – на подвір’я сизе,
Воно – туман забудку на гриби (1,11),
або
А мені задумою – до серця.
А мені за словом – йти у люди.
А мені за голосом – до моря.
А мені за правдою – до Правди, —
лише вона в посуху не міліє (2,9).
Анафоричними повторами починаються деякі строфи ліричного вірша. Це дає можливість підкреслити, виділити основну думку. Наприклад у "Вірші без початку й кінця" саме з топомого повтору слова "хочеться" на початку строфи плюс три крапки, що означають продовження думки, надає творові нескінченності, що відповідає назві:
… Хочеться вдихнути просто диму
З листя що було моїм плащем.
Хочеться зайти в бентежну глину
Може майстром, може, лиш дощем.
. . .
Хочеться втопити млосні ліки
У солодку лоскітну ріку.
І закрити у траві повіки
Серед світу – на мурашнику (2,42)…
Зустрічаємо анафору і у віршах "Груша", "Хтось підпалив осінню сивизну", "Прощальна", "Не стало чогось", "Маленька трагедія", "До перевізника", "Заспівай же осене", "Передмова" та ін.
Заспівай же, осене, пора,
музику записано для тебе,
достигає ластівками небо,
кожна – струни променя ігра.
Заспівай же, осене, тебе
жде давно сюїта ця прощальна,
ластівка, як сі мінор, печальна
замикає небо голубе (1,43).
Зустрічається також так звана кільцева анафора, коли якась фраза повторюється на початку та вкінці строфи, як, наприклад, у вірші "Збираю сум":
Збираю сум.
На вишняку
листки збираються у зграю
і через літо відлітають.
Збираю сум на вишняку.
Збираю промені
Снопи
стоять як мудрі дідугани,
а голос, той віки не в’яне.
Збираю промені в снопи (1,6)
Експресивнішим, емоційно насиченішим робить твір така стилістична фігура як градація. У творах В. Китайгородської знаходимо антиклімакс – вид градації, — в якому слова і вирази розташовуються у спадаючому щодо інтонації і змісту порядку. У вірші "Листя осипається з небес" перелік, про який ми уже згадували. "Віно, вікна, віко, потім – жито" (2,60) має спадаюче з кожним словом значення.
Теж явище поетичного синтаксису зустрічаємо і в творі "Я була солодка, як медунка":
Та дорога вужчає моя.
Он стає із неї – стежка пасмо,
Нитка вовни, нитка прядівна,
Промінь, подих, волосина ясна
З гриви від летючого коня (2,16)
"Багатосполучниковість" або полісиндетон (гр., рову – багато, syndeton – зв’язне) – одна з фігур поетичної мови яка полягає у повторенні однакових сполучників. Цим письменник досягає уповільнення розповіді, більшого її розчленування і разом з тим посилює відчуття зв’язку між словами чи групами слів, що з’єднані сполучниками.