Вродлива й розумна сільська дівчина, вона врешті-решт подається в місто, де стає шансонеткою. Винниченко, як бачимо, не полишив теми своєї юнацької поеми, тільки цього разу вирішив її в зовсім іншому ключі. Якщо Софія з "Повії" – це спокушена й кинута паничем дівчина, то Галя сама обирає свою долю, свідомо продаючи красу. Вона, кажучи словами Лесі Українки, "знає, що краса – сила, і їй жаль витратити цю силу "даром" серед людей".
Закохана у Васю, Галя водочас розуміє, що любов її приречена. Драма Галиного кохання, щоправда, була б у творі серйознішою, якби героєм її серця був не такий опередковий персонаж, як Вася. "Ви такі гарні, чистенькі… потім, ви якісь чудні собі", – каже Галя Васі, який нудно проповідує їй платонічну любов, ніяк не наважуючись одружитися на дівчині. "Чудний" Вася, видно, вже тим привабив дівчину, що він не схожий на грубуватих парубків, а в ній живе якийсь потяг до іншого життя, не того, якім живуть її сільські ровесниці. Вона чудово розуміє, що несмілива Васина пропозиція вийти за нього заміж – це чергова "химера"… Саме з цього комплексу чинників і випливає рішення Галі податися в місто, де вона, зрештою, й продає свою красу.
Оповідання завершується епілогом: Вася, тепер уже офіцер, випадково зустрічається з Галею, міською повією. Ця сцена написана Володимиром Винниченком з точним дотриманням усіх нюансів психологічної ситуації. Вася і Галя – це вже в чомусь інші, ніж ми бачили досі, люди. Кожен з них знайшов свою "нішу" і, здається, цілком задоволений тим, хоч у такому "щасливому" фіналі є своя гіркота.
Поширена сюжетна схема під пером Винниченка, отже, набула деяких нетрадиційних рис. Цілком можливо, що в наміри автора входило навіть пародіювання зужитих шаблонів народницької прози. Інакше як пояснити те, що центральний персонаж твору є, власне, карикатурою на "народного діяча"? Причому, настільки очевидною, що Леся Українка навіть вважала оповідання зіпсованим саме цією центральною постаттю. І, водночас, на її погляд, в "Народному діячеві" було намічено чимало такого, що пізніше Винниченко "розвине з більшою вдумливістю і технікою в наступних оповіданнях".
У "Народному діячеві" Васі Головатому бачимо невідповідність між оболонкою і суттю, що робить його кумедним в очах оточення. Пізніше ж (у п’єсах і романах 1906-1916 років) Винниченка-художника цікавитимуть й інші, більш моторошні "невідповідальності", – та "дисгармонія" між гаслами і практикою, метою і засобами, з якої виростала "бісівщина" у революційному русі…
Але ще більшою мірою слова Лесі Українки стосуються Галі, в образі якої проглядає типаж деяких героїнь письменника з наступних його творів. Саме через цей образ Винниченко увіходитиме в дуже специфічний світ людей, моральні уявлення яких не збігаються із загальноприйнятими.
Бунтуючи проти народницької традиції в літературі, намагаючись відштовхнутись від літературних зразків, вироблених, скажімо, І. Нечуєм-Левицьким, Винниченко брав собі у "спільники"… Максима Горького. Недарма ж після "Сили і краси" про нього заговорили як про "українського Горького"! Передусім, через те, що, як і автора "Челкаша" та "Мальви", його притягували до себе "випадки суспільності" (І. Франко), – тобто, химерний світ усяких босяків, злодіїв, повій.
Літературна молодість Винниченка збіглася зі стрімким злетом популярності Горького, який на час появи в "Киевской старине" Винниченкової "Сили і краси" був уже автором "Очерков и рассказов" у двох томах, повісті "Фома Гордеев"; до світу його героїв ("колишніх людей") була прикута увага провідних критиків. Переклади оповідань Горького (наприклад, "Двадцять шість і одна") друкували й українські часописи. Загалом читацька аудиторія цього письменника була величезною.
Як ми вже знаємо, влітку 1899 р. 19-річний єлісаветградець Володимир Винниченко на кілька місяців став степовим пілігримом, та й пізніше таких мандрів "по Україні" (як у Горького – "по Русі") в нього буде чимало. Причому, були вони для нього часткою творчого процесу, оскільки давали матеріал для тієї художньої панорами "низового" життя України, яка поставала зі сторінок його численних оповідань перших років ХХ століття.
"Відпадки суспільності", "кримінальний елемент" під пером Винниченка поставали не те щоб привабливо… просто молодий прозаїк відмовлявся дивитися на своїх героїв очима моралізатора. Спробуйте глянути на горківську Мальву очима якої-небудь "тургеневской девушки": скільки несимпатичного, дикого, аморального, а головне – чужого собі знайшов би строгий погляд героїнь з романів "Накануне", "Вешние воды", "Первая любовь", "Дым"… Тим часом у Горького Мальва приваблює своєю… гріховною красою.
Так і Винниченко: він, як спостеріг ще Франко дивиться на своїх героїв їхніми ж очима. У нього "нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться на тих людей, ані на суспільність, що їх зробило такими. …Те, що зі становища суспільності злочину, крадіж, проституція, ошуканство, – тут не має ніякого значення, тут се просто "робота", щоденне заняття, спосіб життя".
Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького Лев Толстой: "Мы все знаем, что босяки – люди и братья, но знаем это теоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и заразил нас этой любовью" (запис у "Щоденнику" від 11 травня 1901 р.).
Світ, у якому живуть герої "Сили і краси", має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті, мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола "випадків суспільності" – Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п’яниці.
Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання Мотрі, те, що називається "боротьбою мотивів". На кому зупинить вона свій вибір? Ілько і Андрій – цілком протилежні натури. Це видно навіть з несхожості стилю злодійської "роботи" кожного з них. Ілько не любить "приставлятися" й "піддурювати", його принцип – "побачив, узяв та й герехт". Андрієві ж потрібні "спектаклі"; він хитріший, вигадливіший, підступніший…
Для Мотрі Ілько є втіленням краси, Андрій – сили. Вона добре бачить різницю між ними двома. Красень Ілько добріший, але в його м’якості криється безвольність, а жінці потрібна надійна опора. Він безпосередній, ясніший – але й більш однолітній ("Я любуюся з тебе, – каже Мотря, – і як "отченаш" знаю тебе"; "вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала"). Андрій же, хоч і грубий, і навіть жорстокий у хвилини ревнощів, а все одно Мотря передчуває, що з ним вона "не пропаде", бо постійно матиме хоч і нечистий, а все-таки гріш. До того ж Андрій – батько її Іваська. Та й не знудиться вона з ним, як з Ільком: "Андрій то вже й сам чорт не взнає, – сьогодні він такий, завтра такий, тоді ще он який…"
І це справді так: читач устигає побачити Андрія не тільки у спалахах брутального гніву, а й несподіваної ніжності. Один стан його імпульсивної вдачі раптово приходить на зміну іншому, і головна причина того – ревнощі цього Отелло з винниченківського Сонгорода.
Але зробити остаточний вибір Мотрі нелегко – вона, як сама каже, "привикла" до обох. Оці хитання її душі між "силою" і "красою" в оповіданні Винниченка надзвичайно цікаві. Ситуація цілком класична: якби Ількові – Андрієва рішучість та воля, а Андрієві – Ількова врода й доброта… Двозначність своєї ситуації відчуває й сама Мотря, недарма ж вона, сміючись, каже Ількові: "Якби можна за двох вийти!" Хоч, зрештою, вибирає таки Андрія.
Ось такий цей нетрадиційний Винниченків любовний трикутник. Його не розламують якісь штучні психологічні парадокси: автору, загалом, вдається залишатися в берегах природної оповіді.
Утім, Леся Українка у своїй статті про прозу молодого Винниченка, відзначивши чимало достоїнств "Сили і краси", зауважувала саме з приводу неточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів і ситуацій ("не зовсім ясно, чому Ілько пасує перед Андрієм" – начебто ж усе промовляє про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці і надто різкий перепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу і благопристойністю – після нього (…). Найбільшу ж незгоду викликало в неї намагання Винниченка зумовити злодійство Ілька й Андрія більш глибокими соціальними мотивами (як каже Ілько, "тоді буду робить, як будуть робити… усі багачі"; "я з бідного не деру"…).
Якщо попередні Лесині зауваження подано у формі здивувань і "зустрічних міркувань", то цього разу вона категоричніша. Натяжка молодого прозаїка щодо соціального (нібито!) протестанства двох сонгородських приятелів її "неприємно вражає". "Звичайно, серед злодіїв і розбійників зустрічаються люди із суто реформаторськими нахилами, … але герої п. Винниченка… надто дріб’язкові і в почуттях, і у вчинках", – цілком резонно зауважує авторка статті, додаючи, що подібна натяжка характерна й для творів досвідченіших письменників ("Лихі люди" Панаса Мирного, повість Максима Горького "Троє"…).
Робити з Ілька Чубатого такого собі сонгородського Кармелюка – і справді марна річ; конфлікт оповідання розгортається не в соціальній, а в психологічно-побутовій площині. І якщо більшість членів редакції журналу "Киевская старина" висловлювалася проти публікацій "Сили і краси" на сторінках часопису (потрібна була сильна "пресія" Чикаленка, щоб твір таки з’явився в друці!), то головна причина такої настороженості полягала в нестандартному підході молодого Винниченка до традиційної моралі. Він показує порок, у якому… не має пороку, гріх, у якому… немає гріха. Щодо персонажів його "Сили і краси" можна було б повторити слова російського критика-народника М. Михайловського, сказані на адресу босяків Горького: вони – "не отвергнутые, но отвергшие"! Якщо вони й "виломилися" із установлених норм, то зовсім від того не страждають. Є навіть якась гріховна поезія в тому мимовільному викликові, якій вони кидають оточенню. Їхній "буйний", некерований світ під пером Винниченка має якусь загадкову привабу, що й викликало опір поважних київських інтелігентів старшої генерації.
У "Силі і красі" можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут проглядає думка про відносність, умовність усіляких моральних табу.