Але не вийшло.
19 листопада 1989 року прах Стуса і двох його побратимів Юрія Литвина та Олекси Тихого прибув літаком з Уралу до Києва.
У Бориспільському аеропорту зібралась чимала громада з іконами, свічками, калиновими вінками й національними прапорами.
Після панахиди у церкві процесія вирушила у скорботну путь. Зупинка біля дому, де мешкають Стуси і де так мало (між двома ув'язненнями) випало пожити в сімейному колі Василеві. Потім кортеж машин рушив до площі Богдана, до такої улюбленої і оспіваної поетом Софії. Тут якийсь час він працював в історичному архіві, тут він уперше дивився на її золотоверхі бані уже крізь ґрати слідчого ізолятора КДБ... На площі сотні людей з прапорами, портретами мучеників, свічками, калиновими і терновими вінками.
На цвинтарі теж величезний натовп. Після богослужіння із прощальним словом виступають Іван Драч, Михайлина Коцюбинська, Олег Орач...
Чується плач, слова прощання...
Василеву могилу спалили напередодні виборів до Верховної Ради. Обгорів хрест на могилі Юрія Литвина. Винних не знайшли.
Олег Орач звернувся до української громади спорудити на могилі Стуса достойний пам'ятник. З різних кінців України почали надходити пожертвування, листи. Писали і присилали кошти різні люди, але щем у серці викликають гроші, які віддавалися з мізерних зарплат та пенсій. Якщо в нашої багатостраждальної Батьківщини є сини, годні віддати останнє на громадське діло, то вона не тільки _:ще не вмерла, а й не вмре вовіки!
Величезний літературний талант і висока культура в поєднанні з певними рисами вдачі — безкомпромісністю, відвагою, гордістю і, врешті, жертовністю в обороні своєї поневоленої вітчизни — саме це робить Василя Стуса справді унікальною постаттю національного пантеону, об'єктом інтенсивної патріотичної міфологізації та іконізації.
Як написав Є. Сверстюк, "...він обрав хрест, приготовлений його народові". :
Стус "повертається "до життя" у своїх віршах, уведених до шкільних підручників, у всенародній шані до поета-мученика, у назвах вулиць, пароплавів і районних літературних об'єднань, зрештою — в суто магічному ритуалі перепоховання 19 листопада 1989 р., присудженні йому посмертної (через 7 років) Державної премії ім. Т. Шевченка, нагородженні (через 12 років по смерті) орденом Ярослава Мудрого і посмертному прийнятті до Спілки письменників.
Стус — людина рідкісної моральної, обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і лицарською відвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть. Але свого життя йому вистачило для виповнення призначення: піднятися до верховини, на якій відкривається трагічний сенс наших шукань на землі, на якій проблискує мудрість осявань.
Сумніву нема, що Василь Стус, якому і народитись випало на святвечір, був людиною, створеною для легенди. Він творив легенду свого життя не для слави, а в силу своєї натури. У трагічну добу нашої історії він мусив трагічно загинути, упасти смертю лицаря честі на самому дні тюремної системи. Але Василь Стус переміг, бо здійснюється його мрія бачити вільною свою Вітчизну в майорінні блакитно-золотих прапорів.