У "Зазивному листі до української інтелігенції" Куліш висловив побажання забути класове розмежування в ім'я збереження рідного слова — цієї "скарбівні нашого духа": "До гурту, паненята з мужичатами!", та в поезіях "Пророк", "До рідного народу", в поемі "Магомет і Хадиза" та інших зневажливо писав про визвольні народні рухи, звинуватив народ у затятій, сліпій злобі, невігластві. Особливо виразно це проступило у збірках "Хуторна поезія" і "Дзвін", де поет прославив культуртрегерство Петра І, Катерини II, які начебто заповіли темному українському народові з його "древнім звірством", "затурканій Україні" "свій ум державний". Але у вірші "На незабудь року 1847" Куліш називає сучасного йому монарха Миколу І "сліпим демоном тісноти".
Свободи ворог, ворог жизні,
Ти був великий душогубець,
Катюга розуму в отчизні,
На сході сонця мраколюбець.
Чому ж Куліш так шанобливо оцінював державну політику Петра І? Можливо, сподівався із царських реформ урядування на Україні вилучити раціональне зерно, з якого проросла б майбутня державність України. Отже, минуле рідного краю було для Куліша Великою Руїною тому, що боротьба за національну незалежність і державну суверенність не увінчалася успіхом, а от возз'єднання з Росією давало гарантії, за його словами, на поступове, шляхом реформ, вдосконалення державності. Більше того, Куліш глибоко усвідомлював, що без розбудовування національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Звідси його послідовна подвижницька культурно-просвітня діяльність, постійні компроміси з самодержавством, а також пошуки легальних форм у справі розвитку українського слова, спроби об'єднати навколо ідеї культурної цивілізації українського народу багатих і бідних, українську аристократію і темну чернь. Хоч він намагався цуратися політики, все ж таки повсякчасно в неї встрявав. Навіть уже тим, що піднімав до рівня ідеалу державність Росії, а натомість політичні орієнтації гетьманів періоду Великої Руїни вважав нікчемними, безперспективними; що високо оцінював культурно-політичну місію Польщі на Україні, переконував в історичній правоті возз'єднання українського народу з народом російським для створення федеративної держави. Не забуваймо, що Куліш нерідко дивився на ці проблеми з позицій глибинного аналізу реальної ситуації. Де брати душевні сили, натхнення і терпіння для вкрай необхідної культурно-просвітницької роботи? Як об'єднати розколоте, збайдужіле, розчароване українське громадянство навколо ідеї українського національно-культурного відродження? П. Куліш тяжко пережив кирило-мефодіївську катастрофу і намагався каяттям, більше того — певною відмовою від політичних ідеалів товариства вимолити в царського режиму право на культурно-освітню діяльність. Перебуваючи в Тулі під адміністративним наглядом, він багато працює — студіює історію і пише оповідання на історичні теми, готує етнографічні та історичні праці, намагається догодити передусім російській державницькій історіографії і водночас не образити і земляків... Та його компроміси не вельми високо оцінювалися — цензура безцеремонно втручалася в його тексти, виносити своє прізвище на титули книг і стверджувати ним авторство своїх статей не дозволялося, та це його не зупиняло. Особливо високо піднісся авторитет Куліша після опублікування етнографічних матеріалів у "Записках о Южной Руси", "Записок о жизни Гоголя" і роману "Чорна рада". А вироблення ним основ фонетичного правопису, видання у власній редакції українських проповідей В. Гречулевича і народних оповідань Марка Вовчка? Хто-хто, а Пантелеймон Куліш усвідомлював, що для пропаганди своїх ідей, а головне — поширення знань — від етнографічних, історичних праць до літературно-критичних розвідок, — необхідна трибуна, потрібний журнал. Спочатку цензура відмовляє йому, і він видає альманах "Хата". Згодом бере участь в організації журналу "Основа", в якому працює самовіддано, передусім як літературний редактор, автор численних праць, переважно історико-популяризаторських, етнографічних, літературно-критичних і публіцистичних. Особливо послідовно проводить він лінію на утвердження в свідомості сучасників історичної необхідності формування української національної літератури і української мови як мови літературної, наукової, без якої професійна освіта на Україні немислима, неможлива. Дехто й до сьогодні ще намагається витлумачувати Кулішеву пропозицію: замість встановлення пам'ятника Шевченкові заснувати безплатну хліборобсько-ремісничу школу — як вияв заздрості до генія Шевченка. Тим часом П. Куліш вважав не без підстав, що професійна освіта на Україні — необхідна основа формування національної науково-технічної інтелігенції на засадах української культури і в орієнтації на культурні набутки інших народів — передусім російського. Саме з метою підвищення загального освітнього рівня населення він видає широко популярні "метелики" — дешеві книжечки серії "Сільська бібліотека" (1860 — 1862). Саме бажанням дійти до найширших мас українським словом зумовлена його багаторічна праця над перекладом "Біблії", творів світової літератури.
Пантелеймон Куліш був драматично суперечливою особистістю. Його мінливі політичні орієнтації обурювали громадськість, передусім тих, хто намагався наслідувати його велике культурницьке подвижництво. Звідси різка критика в пресі його поглядів, гнівні листи до нього, що страшенно вражало Куліша і змушувало пояснювати свої вчинки, виправдовуватися...
Ні, ідеологом українського буржуазного націоналізму Пантелеймон Куліш не був. Колись комусь прийшо в голову витлумачити Кулішеву концепцію розвитку української літератури як розвитку "відрубного", незалежного від російської літератури, і це спричинилося до соціологічно-вульгарних узагальнень щодо усієї творчості Куліша як творчості антидемократичної, навіть реакційної. Було б наївним стверджувати, що П. Куліш не усвідомлював своїх помилок, не розумів загрозливої для його авторитету прірви компромісів. Але горда, самолюбива натура не мирилася з необхідністю визнання своїх хибних вчинків, і він намагався завжди або їх виправдати якоюсь "вищою доцільністю", або замовчати, заховати в собі, пережити. Так, у листах із Варшави до друга, сліпого кобзаря Остапа Вересая, він виправдовує свій ганебний союз із царським урядом, який жорстоко придушив польське повстання і почав активно вводити нові порядки в Польщі, тим, що здійснює акт великої історичної справедливості — "діждали козацькі діти панувати над ляхами", "ми взяли над ляхами гору і в руських землях і в лядській землі". Більше того, Куліш вважає, що впроваджує в Польщі соціальну рівність: "Вони в нас простий люд у неволю повертали, а ми лядську чернь визволяємо на волю з-під неситих панів та й самим панам неправди ніякої не робимо, тільки не даємо їм верховодити по-шляхетськи, а нахиляємо їх під закон". Отже, не мають під собою підстав запевнення письменника, що політика — не його діло, що великій культурно-просвітницькій роботі заважають "порожні балачки про майбутню окремішність України", адже українців у Росії слід розглядати як націю не в політичному розумінні, а "в розумінні етнографічному" ("Мы составляем нацию в смысле этнографическом, но вовсе не в политическом"). На думку Куліша, подібні балачки лише дратували царську адміністрацію і, не змінюючи реального становища, зумовлювали всілякі перешкоди та репресії. Куліш був, таким чином, одним із провідників політики царської Росії в Польщі і, мабуть, зробив з діяльності на цій ниві якісь певні уроки для себе, якісь висновки з поразки польського повстання, зокрема, він утвердився на думці, що це повстання лише зробило ще жорстокішою політику Росії проти Польщі й позбавило її елементарних прав і свобод. Тому і волів Куліш не дратувати царську адміністрацію, навпаки, шукати компромісні варіанти, аби лише не втрачати можливостей для культурно-громадської діяльності.
Я не поет і не історик — ні!
Я піонер з сокирою важкою...
Зрештою, такі думки для Куліша не були випадковими, і з'явилися вони не з усвідомлення скромних своїх поетичних і наукових шукань. Просто він не без серйозних підстав стверджував, що основу його життєдіяльності визначила діяльність культурологічна. Зеров називав його "піонером культури на Україні", високо оцінював значну частину його поетичної спадщини. І брав за вихідне положення для розгляду його поезій вислів М. Грушевського про те, що Куліш не є істориком, але є поетом. Видатний історик не міг змиритися з таким емоційно-публіцистичним витлумаченням багатьох історичних явищ і процесів, яким легко оперував Куліш, впевнений, що польське історіографічне висвітлення української минувщини може бути визначальним. Та й перші поетичні спроби Куліша зосереджувалися навколо поетичної, за Гомеровим взірцем, ілюстрації історії України шляхом витворення поеми-епопеї, яка складалася з імітованих народних дум ("Україна").
Не слід робити з П. Куліша революційного демократа — він ним не був, хоча й не можна його відривати від революційно-демократичних процесів у Росії. Візьмімо до уваги хоча б такі факти. Революційно-демократичний сатиричний журнал "Искра", який редагували В. Курочкін і М. Степанов, виходив у світ з власної Кулішевої друкарні. На його сторінках не раз виступав і сам Куліш. Повсякчас відчуваючи фінансову скруту, він увесь прибуток від збірки "Дзвін" (1893) передав на підготовку до друку прогресивних видань "Народ" і "Хлібороб". До речі, цю свою останню збірку оригінальних поезій видрукував у Женеві — не побоявся гніву царської адміністрації, як і не боявся листуватися з таким офіційно визнаним ворогом самодержавства, як емігрант М. Драгоманов. П. Куліш знав, що ініціатор створення русько-української радикальної партії, яку очолили І. Франко і М. Павлик, безкомпромісний борець проти жандарма революційної Європи — царського самодержавства — Драгоманов стверджував, що в таких державах, якою була царська імперія, "найскромніші права можуть бути здобуті лише через падіння самодержавства, а це падіння ніде без грому не обходилось". Однак сказане не означає, що погляди Драгоманова Куліш поділяв, хоча з ним в останні роки і листувався, і замірявся про нього написати.