Картини післявоєнного життя були такі яскраві в пам'яті, що самі наче просились на папір... Ось усе разом — і "підштовхнуло". (До того ж, повторюю, спрацювало тоді бажання знайти себе не в лірико-поетичній прозі, яка швидше трималась на моєму особистому зацікавленні, а в прозі реалістичній, котра здавалась мені мало не шедевром, так вона різко дисгармонувала з ладом моїх емоцій).
— Ви останнім часом пишете так звані ексцентричні оповідання ("Звабники і звабниці", "Жінки як жінки"), сума характерів у яких, наче своєрідні дзеркала, відображають суттєві грані основного характеру в ситуаціях незвичайних, але цілком реальних. Що послужило стимулом для появи таких оповідань і таких характерів? Звідки йдуть на Вас імпульси? З класики української? З світової? Вплив творчості Альберто Моравія чи Гоголя? А можливо, тут відчувається ота сакраментальна латиноамериканська "магічна проза"?
— Так звані "ексцентричні оповідання" можна знайти в моїй книжці "Полювання з гончим псом", яка передувала появі "Позиченого чоловіка". Сам собі тепер я кажу, що ці оповідання — своєрідний пролог до "ексцентричного" роману, своєрідна підготовка в локальнішому жанрі перед опануванням жанром глобальним у нашій прозі. Поняття "ексцентрика" тут вживається не в значенні екстравагантності, химеричної вигадки, квазіпригоди, що проти здорового глузду і логіки життя, а, навпаки, тут "ексцентрика" — це те цілком реальне, цілком правдиве явище, що характеризує дійсність у плані логічного винятку, а не щохвилинної закономірності. Та от цей логічний виняток, як поміркувати, і є рідкісна закономірність, яка ставить людські характери в таку залежність, в такі стосунки, що вони мають виявитись вибухове, гостро, може, надто із несподіваного боку. Ексцентрична ситуація допомагає орієнтувати життєвий матеріал у драматичних співвідношеннях. Великий майстер ексцентрики такого роду (в моєму розумінні) — драматург Мольєр. Мольєрівська ексцентрика існує для того, щоб поставити характери у виняткові позиції, таким чином вияскравивши їхню сутність. В такому ж самому плані ексцентриком можна вважати Гоголя, особливо ж його "Мертві душі" чи "Ревізор". Пушкін, розповідаючи Гоголю сюжет майбутнього "Ревізора", знав, що розповідає. Ніхто з теперішніх критиків не закине Гоголю нетиповість ситуації в "Ревізорі", хоч, звичайно, ситуація анекдотична, або візьме під сумнів й ситуації з продажем "мертвих душ", хоч, звичайно, вона архівиняткова. (Мені доводилось чути, що ситуація в моєму романі "Позичений чоловік" з обміном чоловіка на телицю — не в традиціях українського села. А хіба я стверджую, що в традиціях?!)
Відчувається, що останнім часом буквалістський плин розповіді з засиллям натуралістичних подробиць, достовірних деталей, втратив на силі й в тому значенні, яке ще мав, здається, зовсім недавно. В мене самого спрага і бажання — письма яскравішого, своєріднішого, небувалішого, в чомусь навіть екзотичного, бо рівний і одноманітний потік (досить кваліфікований) набрид, набив оскому. Просто необхідна мистецька сміливість, нешаблонність мислення, нетрафаретність зображення. З цієї точки зору начебто не могли не з'явитись "Буранний полустанок" Ч. Айтматова, "Альтист Данилов" Орлова, "Живая вода" Крупіна, "Случай с Маханиным" М. Євдокимова. Безумовно, пошуки триватимуть, бо саме тільки кількісне накопичення цікавих творів останнім часом не приводить до якісного стрибка.
Недавно, рецензуючи для видавництва, перечитував "ексцентричну" повість Ю. Щербака "Хроніка міста Ярополя", написана двадцять літ тому, досі окремою книжкою не виходила. Вона читається так само цікаво, як і в пору її появи у "Вітчизні". Впевнений, що через двадцять літ — це вже буде третє тисячоліття — повість збереже свої мистецькі якості, бо вони — поза сумнівом.
З сакраментальною латиноамериканською "магічною прозою" обізнаний не так і добре, на жаль, щоб судити про неї кваліфіковано. Але Маркес із його "Ста роками самотності" і "Осінню патріарха" — явище важливе, його творчість слід розглядати в руслі творчості М. Гоголя, М. Булгакова. Не вважаю, що це явище вищого порядку, просто — він дитя нашого часу, він — сучасний... Мої ж імпульси — чому я написав серію так званих "ексцентричних творів", — безумовно, і з літератури йдуть, і культивуються в "самостійному" порядку. Визнати за кимось із письменників превалюючий вплив на мої уподобання не можу, бо в своїй любові я ніколи не замикався на якомусь одному імені чи одній стильовій течії, я завжди автоматично налаштовувався на хвилю чужого таланту, раз талант був чи є... Значить, доводилось думати і про новелістичну практику Альберто Моравіа також.
— Наскільки Ви автобіографічні в своїй творчості? Наприклад, "Мертва зона", "Біль і гнів". Чи це не дитячі враження Ваші? І взагалі, розкажіть трошки про своє дитинство. У дитячому, так би мовити, сприйнятті.
— Автобіографічний дуже часто, проте не завжди. Наприклад, автобіографічний у багатьох дитячих оповіданнях, у лірико-поетичних циклах "Наодинці з природою", "Осяяння". Я за цей автобіографізм — у ладі почувань і в атмосфері емоцій наскрізного ліричного героя. Так само є значна доля автобіографізму в повістях "Мертва зона" та "Біль і гнів" — у їхній основі лежать особисті спогади і розповіді близьких про село Нова Гребля на Вінниччині. "Мертва зона" — це частково про те, як німці спалили куток Соболівку в цьому селі, а "Біль і гнів" — уже події визволення цього села від окупантів.
Про своє дитинство розповідав у багатьох оповіданнях, у щойно названих повістях, також у "Сільських вчителях", "Шкільному хлібі", "У гаї сонце зацвіло". Важко сказати, чи вичерпався в цьому напрямку, чи ще щось напишу, бо прогнозувати — завжди небезпечно. Взагалі, тепер здається, що дитинство — найцікавіша пора, та пора, коли майбутнє життя — ще попереду, коли воно, здається, так багато обіцяє, коли воно ще не пізнане і його кортить пізнати, коли воно ще — нерозгадана загадка, лише обіцянка — дивного дива. І хай це вогненні воєнні роки, хай голодні післявоєнні — однак чарівливість дитинства не пропадає навіть за таких умов.
Дитина — це наче в ідеалі філософська формула майбутнього буття, а доросла людина — це вже реалізація на практиці цієї філософської формули, її матеріальне вираження. У мене й тепер буває дивне відчуття, наче я й по сьогодні зостався тією самою дитиною, яка вперше стала усвідомлювати себе в світі. Мабуть, дитинство — це справді і майбутня доля, і майбутнє життя.
—Яку першу книгу (бо не завжди перша книга є першою художньою, тобто творчо самостійною книгою) Ви найбільш цінуєте? У Вашій творчості є своєрідні три етапи (лірико-поетичний, суто реалістичний, тобто нарочито заземлений у факти життя, в реали буття звичайної людини, і химерно-гротескний (або як Ви визначаєте, "ексцентричний", а точніше, іронічно-містифікований погляд на людину і світ). Чи не змогли б Ви, чи не наважилися б свої книги, свої твори дещо розділити по цих, зрозуміло, штучних "поличках".
— Звичайно, з плином часу ставлення до написаних тобою книжок змінюється. І хоч кожну писав щиро, та згодом не кожну здатен сприйняти на рівні того задоволення, на якому вона народжувалася. Тепер ось зберігаю рівне своє ставлення до повістей "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Подорожні", "Сільські вчителі" "У гаї сонце зацвіло". А також до частини оповідань із збірок "Запах кропу", "Що ми знаємо про любов", "Полювання з гончим псом". Але з усього написаного віддаю перевагу роману "Позичений чоловік" і збірці віршів "Письмо землі".
А все-таки коли перша — то це, мабуть, "Запах кропу". Але зовсім не в тому вигляді, якою вона побачила світ. Якби в 1966 — 1967 роках ця книжка побачила світ повністю, я б не став кидатись в літературних пошуках, почувався б впевнено.
Лірико-поетичний етап — це, мабуть, книжки "Яблука з осіннього саду", "Скупана у любистку", деякі дитячі збірки, "Серпень, спалах любові".
Суто реалістичний — "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Сільські вчителі", "Шкільний хліб", "Подорожні", чимало оповідань.
Химерно-гротескний — це "Позичений чоловік", "Приватне життя феномена", "Парад планет", деякі оповідання... (...)
Розмову з Євгеном Гуцалом вів Микола ЖУЛИНСЬКИЙ.
1983 — 1986.
(За книгою "Українське слово" — Т. 3. — К., 1994.)