Вона є втіленням отієї краси вірності, чистоти, порядності, яку уособлює Брянський.
Говорять, що у війни не жіноче обличчя. Напевне, що це так. Війна уособлює жах, кров, дим, смерть. Але через роки і століття нам уявлятимуться чисті і чесні обличчя, праведні очі тих, хто пройшов через воєнне лихоліття, несучи любов і людяність, вірність своєму народові і своїй Вітчизні, свободу народам Європи.
ГУМАНІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В НОВЕЛАХ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
Олесь Терентійович Гончар — автор багатьох прозових творів. Його майстерність вражає людей різних поколінь, проте широкому читацькому колу він відомий як автор великих прозових полотен і майже зовсім незнаний як новеліст.
На мою думку, це не виправдано. Адже в малому жанрі письменник має бути більш конкретним і лаконічним і при цьому повно розкрити і тему твору, і образи. Олесь Гончар саме і є тим письменником, який) зміг у невеликому за обсягом творі вмістити і глибину людських почуттів, і розповідь. В цьому гармонійному поєднанні розкривається увесь Гончар. Він ніби присутній на місці кожної дії.
Я прочитала багато новел Олеся Гончара. Дуже мені подобаються твори на воєнну тему, де автор не просто розповідає про людину на війні, а розкриває людські почуття, людські думки, людські мрії.
Новела "Модри Камень" — це твір про кохання. А мені, як і кожній дівчині, ця тема дуже близька, бо вона навіває романтичні думки. Мені так прикро, що розбилось два щастя, знівечено дві молоді долі. Адже зі смертю словацької дівчини Терези вбито і мрії про щастя у юного радянського солдата, якому вона врятувала життя, їхнє кохання не встигло розквітнути, його знищили вороги.
Але найбільше вразив мене ще один твір про кохання. За мить щастя Сашко поплатився своїм життям. Новела так і називається "За мить щастя". Артилерист Сашко закохався в угорську жінку Ларису. Це було кохання "з першого погляду". Звичайна селянка видалась йому небаченою красунею, адже юнак чекав любові і вона прийшла до нього у перше повоєнне літо. Я розумію, що не можна бути щасливим за рахунок чужого життя, не виправдовую Сашка, який поранив Ларисиного чоловіка, але мої симпатії на боці закоханих. Рішення військового трибуналу мене вразило, можливо, більше, ніж Ларису, бо я вболівала за них обох. Як неймовірно боляче читати про прощання закоханих перед Сашковою стратою! Я розумію почуття його друзів-фронтовиків! Скільки мужності потрібно самому юнакові для усвідомлення того, що він гине в ім'я батьківщини, яку захищав. Знову і знову перечитуючи рядки новели, я не погоджуюсь із жахливим вироком, бо впевнений, що воїна-захисника можна було виправдати. Мені здається, що, працюючи над" новелою "За мить щастя" Олесь Терентійович теж був на боці кохання.
Я із задоволенням прочитала новелу "Усман та Марта". Вона сповнена такої ніжності, що хочеться радіти разом з юними серцями сина полка і латвійської дівчинки. "Хлопець не приховував перед нами свого захоплення Мартою, своїх бурхливих юнацьких переживань; і перше їхнє кохання, займаючись, як вранішня зоря, над ними двома, клало свої відсвіти на всю батарею."
Але не менше мені подобаються і твори про мирне життя. Під час знайомства з новелою "На косі" я дивувалась органічній єдності природи і людини. Здавалось, що я глибше зрозуміла те, що ми, люди, — це невеличка частинка великої і могутньої природи. Тому ми не маємо права бути жорстокими з нею, вона нам цього не вибачить. Не вибачать нам і наші нащадки, якщо ми не збережемо для них навколишній світ. Важливо навіть не те, що ми самі нічого не псуємо і не руйнуємо. Важливо, щоб наше покоління не стояло осторонь, коли поруч будуть руйнівники, і своєчасно вміли зупинити руку браконьєра.
Читаючи твори Олеся Гончара, дуже відчутно усвідомлюєш, що ти людина, що саме від тебе залежить завтрашній день твій і твоєї країни, від тебе залежить, щоб навколо була не руїна, а чари-комиші, які уособлюють рідну землю і яким можна сказати: "Хай не висохнуть ваші озера, не розлетиться птиця, хай нічим не затьмарені будуть ваші чудові зорьки!"
МОЇ РОЗДУМИ НАД ТВОРАМИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
Моє перше знайомство з творами Олеся Гончара відбулося дуже давно. Коли я був дуже малим і ще не вмів читати, моя мама прочитала мені тоненьку дитячу книжечку "Ілонка". Книжечка була добре ілюстрована і цим привертала мою увагу. Мене приваблювала маленька дівчинка, яка довірливо сиділа на руках у якогось чоловіка і дивилася в далечінь. Я довго зберігав улюблену книжечку, а згодом, підрісши, читав ЇЇ своїй молодшій сестрі. Що сподобалось мені в цій новелі Олеся Гончара? Мабуть, щирість і простота розповіді. З того, вже тепер далекого дитинства, я проніс любов до рідного слова. І все це завдяки одній тільки новелі.
Я прочитав багато творів свого улюбленого письменника. Олесь Гончар для мене уособлення усіх людських чеснот, бо тільки дуже хороша людина може так писати про іншу людину: людину-воїна, людину-трудівника.
Мені здається, що про Велику Вітчизняну війну я дізнався значно більше саме з творів Гончара, ніж з підручника історії. Тепер, дивлячись на сивих ветеранів, я пильніше прислухаюсь до їх спогадів, уявляю юнаків і дівчат, які в грізні роки лихоліття стали на захист рідної землі.
Мій прадід загинув, захищаючи Україну, у 1944 році. Тоді йому не було й тридцяти років. Його поховано десь на Львівщині у братській могилі. Коли я закінчу школу, то обов'язково побуваю там, вклонюсь його пам'яті. Можливо, історія моєї родини спонукала мене до читання
говорити, того репресували, а інші — мовчали, бо боялись. Але в роки шістдесяті де взялось стільки лобід, щоб заборонити "Собор", щоб заарештувати Стуса, вкоротити життя Симоненкові? Адже всі гарненькі хлопчики й дівчатка йдуть до школи всіх їх вчать бути порядними людьми, то де ж беруться негідники? Мені важко уявити, що серед моїх однокласників хтось здатен досягати мети, використовуючи підлість.
А втім, життя покаже... Але те, що такі тиші як Володька Лобода є і в наш час, я впевнений. На доказ цього твердження у мене є багато прикладів. Ось один із них. Неподалік від мого будинку знаходиться джерело. Люди з кількох житлових масивів беруть з нього воду. Джерело добре обладнане для зручності, підступи до нього вимощені тротуарною плиткою, а поза ним — болото, зроблене якимись горе—господарями. Ще минулого літа на місці болота був ставок, в очеретах гніздилися дикі качки, виводили каченят, навіть на зиму не відлітали, бо джерельна вода не замерзала, а люди підгодовували своїх улюбленців.
Потім хтось вирішив розчистити ставок. Нагнали техніки, зруйнували греблю, знищили дерева і прибережні очерети, розігнали качок — і покинули, залишивши мілке болото, або, краще кажучи, велику калюжу. Тепер, крім комарів, ніякої насолоди ніхто не одержує. От вам і вболівання за екологію!
Це не поодинокий приклад. Проїжджаючи старими вулицями, часто бачиш порожні будинки. Не всі вони були в аварійному стані. Господарі слідкували за своїм житлом. Комусь спало на думку знести район, щоб будувати щось інше. Потім плани змінились — і стало в нашому місті більше глухих закутків. І це в той час, коли деякі старі райони і справді потребують поновлення.
Чи відповідатимуть такі лободи, якщо не перед людьми, то перед своєю совістю? Мабуть, навряд. Бо якщо існує така безгосподарність, значить не у всіх є совість.
А скільки в нас притулків для самотніх пенсіонерів, від яких відреклися діти, а скільки сирітських будинків для дітей, яких покинули батьки! Отже, лобід і в наш час достатньо. Тільки вони реформувалися або в бізнесменів, яким усе дозволено, або в "малозабезпечених", яким "не під силу" годувати батьків чи дітей. Прикро, що такі відщепенці ганьблять не тільки свою державу, а і увесь рід людський.
Я вважаю, як би не було нашим людям економічно важко, вони повинні залишатись людьми. Сподівалось, що наше покоління буде спроможне дати відсіч усім лободам, які гальмують економічний розвиток України. Тільки тоді ми побудуємо державу, в якій все буде зроблено в ім'я людини.
творів Гончара на воєнну тематику. Затамувавши подих, я читав рядки "Прапороносців", в яких полк Самієва перетинав кордони України. Подумати тільки! Йшла війна, а молоді і вродливі юнаки і дівчата ризикували життям, йшли у бій. Але в той же час вони шанували людину, вони раділи і плакали, сумували і сміялись, любили і дружили. Вони знали ціну людському життю, але ніколи не ховались за спини інших людей. Мені часто згадуються слова Брянського: "Найкращі воїни — це вчорашні робітники, шахтарі, комбайнери, трактористи, взагалі люди чесних трудових професій. Адже війна — це насамперед робота, найтяжча з усіх відомих людині робіт, без вихідних, без відпусток, по двадцять чотири години на добу".
Серед моїх улюблених творів Гончара є роман "Людина і зброя". Гортаючи сторінки твору, я неначе знову проходжу вулицями рідного Харкова у воєнні часи, неначе зустрічаюсь з героями твору, сміливими студбатівцями. Говорять, що сила нашого народу не в зброї, а в людях. Підтвердження цьому я знайшов на сторінках роману, у роздумах Богдана Колосовського: "Мало в нас зброї, але найміцніша гартована зброя — у нас самих, в нашій волі, в наших серцях".
Дуже вразив мене і роман "Твоя зоря". Дійсно, поки є серед нас такі люди, як Кирило Заболотний, то є з кого брати приклад, є на кого рівнятись. І добре, коли перед людиною завжди сходитиме зоря, зоря чистоти, щирості, гуманізму.
Я впевнений, що Олесь Гончар був саме такою людиною, як його герої, вірною і відданою. Адже в усіх його творах — частинка його душі, яку він щедро подарував нам, читачам. Скільки б не пройшло років, а твори Олеся Гончара будуть актуальними, бо людяність, яку ці твори пробуджують у читачів, — вічна категорія, без якої не може існувати жоден народ.
ВОЛОДЬКА ЛОБОДА В НАШІ ДНІ
Є багато прикладів у літературі, коли образи художніх творів чітко розмежовуються на позитивні і негативні. Читаєш і думаєш: "От би так і в житті!" Тоді можна було б уникнути поганих людей, прогнозувати негативні обставини і обходити їх стороною. Але, на жаль, в житті значно складніше. Не відразу побачиш, хто є хто. Тому так часто можна потрапити в якусь халепу, товаришувати не з тими людьми.
Недавно я прочитав роман Олеся Гончара "Собор".