У його основі конкретні факти з біографії великого Каменяра.
Сюжет поеми розгортається з наростаючою напругою, розповідь про життєвий шлях героя переплітається з картинами тогочасної дійсності.
У першій частині, в урочистому зачині до поеми, накидані загальні контури монументальної постаті Франка. Бобинський блукає тими ж давніми стежками, якими ходив хлоп'ям малий Фран-ко, заглядав в кузню Яся, де "жар пашів, де міх бурчав, сопів", говорить про його шкільні роки, про намагання розібратися у суті життя, бо книги мало задовольняли юнака: "правди в них якісь недоговорені, неповні..." І постає Франко-революціонер, який говорить про тяжке життя простолюду в Галичині:
Мов скот, живе погноблений мужик,
Життя його пса панського не варте.
А на страшний одчаю й муки крик
Дають одвіт — жорстокі панські жарти.
Ні, це не тільки про Франкові часи. Це вже й про часи Бобинського.
Лягають рядок за рядком. Мов скрипка, тужать вони про нещасливе поетове кохання. Це, власне, говорить сам Франко... Його слова природно вплітаються між словами Василя Бобинського:
Як почуєш вночі край
свойого вікна...
Це не дощ, це не вітер
голосить...
Мовчать стіни тюрми. Так само мовчали вони, коли сидів за ґратами Каменяр. Та ні, не мовчали. Бо там Франко зустрічався із "закутими в пута скалорубами", своїми героями, що лупають скелю гніту й безправ'я.
У нестримному пориві боротьби губиться відчуття часу, передсвітній хаос "сплітає минувшину з будучиною". А над усім цим,, над основним мотивом симфонії, звучить поетів наказ: "Лупай скалу! Сконай, та будь несхитний!"
В епілозі В. Бобинський наголошує на тому, що мільйони ска-лоломів пробудилися і з новою силою і надією взялись за молоти,, щоб здобути жадану волю.
Поема, присвячена десятим роковинам смерті геніального поета, стала гімном нескореності, знайшовши схвильовані відгуки мільйонів читачів не тільки в Західній Україні, а й у багатьох країнах світу, зокрема в Канаді, США, Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, 1927 року на конкурсі, оголошеному НКО УРСР до 10-річчя Великого Жовтня, поему було відзначено другою премією. У "Передньому слові" до вже згадуваного канадського видання поеми М. Ірчан писав: "В десяті роковини смерті Івана Франка молодий робітничо-селянський галицький поет В. Бобинський створив йому такий пам'ятник в українській літературі, як: ніхто з наших творців" п.
Починаючи з 1925 року, В. Бобинський часто друкується в зарубіжній пресі. Його вірші входять до антології української поезії німецькою мовою, друкуються і перекладаються чеською, польською, болгарською, англійською мовами. Багато творів В. Бобин-ського знаходимо на сторінках прогресивних українських видань США і Канади.
ЦК КПЗУ на початку 1927 року доручає В. Бобинському порушити клопотання про створення спеціального літературного органу. Після тривалих зволікань дозвіл було одержано. У листопаді 1927 року поет розпочинає видання місячника "Вікна" та редагує його (при активній допомозі А. Іванчука, А. Матулівни, М. Вовка, а згодом С. Тудора, П. Козланюка, М. Калинчука та ін.) аж до червня 1930 р. Вихід у світ цього журналу був однією з найважливіших подій політичного й літературного життя 20-х років і свідчив про наявність революційних літературних сил у Західній
Україні. За короткий час журнал об'єднав кілька десятків талановитих робітничих і селянських письменників, що дало змогу скликати в травні 1929 року Першу нараду пролетарських письменників Західної України й створити літературне об'єднання "Горно", відповідальним секретарем управи якого був обраний В. Бобинський.
Уже в першому номері "Вікон" на чільному місці В. Бобинський вміщує уривки з "Балади про дві гіпсові маски", присвяченої пам'яті Сакко і Ванцетті. У наступних номерах розвиває робітничу тематику, розпочату циклом "Гейзери на тротуарах". У віршах "Швачка", "За вітринами сонце", "Наростання" відтворено соціальні контрасти: з одного боку — світ золота, а з другого — світ страждань, голоду і наруги. Нестерпне життя низів автор порівнює з "ямами", "норами", де "хвилею відпочинку труїть густий, як гній, нестерпний, п'яний чад", де "матері дочок пускають... на годинку і власне тіло ласим продавати вчать"; порівнює з нетрями, де "горде чоловіцтво, в липкій блювотині затоптане, гниє". А водночас протестує проти такої соціальної несправедливості, переконаний, що "світ золота і шовку" мусить бути знищений, бо —
Там, там, у тих низах, де кров як
жар червона, і сльози й піт гіркий згноїли
пишно грунт, там, в темній глибині заплідненого
Лона, вже скільчився й росте страшний,
як змора, бунт.
Серед творів, друкованих на сторінках журналу "Вікна", вирізняється вірш "Ходить привид", сповнений ідеями незгасного Франкового "Вічного революціонера". Автор малює образ борця, революціонера. Це конспіратор-підпільник, який уміє довезти в елегантній валізі "тонколистий тоннаж літератури", заплутати настирливих шпиків, написати вночі, "олов'яною вагою натягнувши м'язи", рядки "натхненної бунтарської відозви".
На початку 30-х років про В. Вобинського багато пишуть, його твори рецензують такі відомі критики й письменники, як Я. Савченко, Д. Загул, Д. Рудик, М. Ірчан, В. Броневський. Його ім'я ставлять в один ряд з іменами найбільш відомих тогочасних письменників світу. Молоді пролетарські митці В. Мизинець, О. Гаврмлюк, Мирослава Сопілка, Антоніна Матулівна, М. Калин-чук, В. Марчук, В. Ткачук, Марія Дунаївська вважали його своїм вчителем. Тривалий час В. Вобинський листовне вів "школу молодого автора", яка його ж стараннями перетворилась на стаціонарні курси при літоб'єднанні "Горно".
Ідейні недруги, визнаючи талант Бобинського, шкодували, що він "занехаяв його", сповідуючи "совєтофільську програму", більш заповзяті погрожували фізичною розправою.
Зважаючи на ці погрози (а в краї розпочиналася "пацифікація"), ЦК КПЗУ наполіг на виїзді В. Вобинського до Радянської України. Влітку 1930 р. поет з родиною (дружиною та однорічним сином) був уже в Харкові, поселився в будинку по Сумській вулиці, прийняв радянське громадянство і включився в бурхливе життя столиці. Вступив до аспірантури при Інституті ім. Т. Г. Шевченка, а згодом увійшов до центральної управи Міжнародного бюро революційної літератури як експерт із слов'янських літератур. Брав участь у роботі ряду літературних організацій ("Західна Україна", ВУСПП) і їх друкованих органів — "Червоний шлях", "Життя і революція", "Західна Україна", в конференції революційних письменників світу, в польському секторі Оргкомітету по організації СП СРСР. Виступав на вечорах в Комуністичному університеті ім. Артема, на мітингах і перед робітничими аудиторіями, написав для радіо та кіностудії сценарії з життя західноукраїнських трудящих, видав ряд збірок поетичних і публіцистичних творів.
Не забував В. Бобинський і про своїх західноукраїнських братів. Разом в Й. Бехером, Е. Кішем, Л. Ренном, А. Зегерс, Ф. Гладковим, І. Микитенком, О. Серафимовичем він у 1931 році підписав "Відкритий лист-звернення до письменників усього світу", протестуючи проти знущань над політв'язнями у луцькій тюрмі. Пильно стежив за всіма подіями в Західній Україні, діяльністю групи "Горно", журналу "Вікна", радив, як краще формувати журнал, які матеріали добирати, друкував на сторінках журналу твори "Впливологічний шкіц", "Рука на бруку", "Кайданницький аркан", "Розп'ятий скрипаль", фрагменти з "Поеми для дітей" та ін. У них різно виступив проти шляхетського режиму і всіх тих, хто прислужував йому. Поет вірив, що невдовзі і над західноукраїнськими землями майорітиме червоний прапор визволення.
На Радянській Україні, куди приїхав "з переконання на 337 % ", що "хоч житиме в матеріально важчих умовах, ніж на Західній Україні, зате стане безпосереднім учасником творення справді великої української культури, справді народноправної української Держави", В. Бобинський пише про побачене ("Молодь", "Жовтень") і про того, хто "окрилював велетнів світ" та "визначив шляхи людству" — В. І. Леніна (вірш "Сім років"), виступає проти паліїв нової війни ("Газетний газ", цикл "Стрільниця"), а поряд
з цим багато уваги приділяє змалюванню революційних подій в Західній Україні (поеми "Народження республіки", "Запалюєм вогні", "Маршал", "Метафори" та ін.).
Твори ці — глибоко художні і з'явились з природних органічних джерел таланту, виросли з авторського засіву, як виростає пшениця на полі, як вибухає вулкан чи спадає на землю рясний ДОЩ.
Ліроепос займає особливе місце в поетичному набутку В. Бобинського. Крім уже згаданої "Смерть Франка", його перу належать поеми "Пісня про пісню", "Запалюєм вогні", "Поема про дітей", "Народження республіки", складні ліро-епічні структури, як "цикл поем" — "Маршал", "Der Bluthund", "Метафори" та ін., частина яких дійшла до нас в уривках чи "ескізах". Глибоким поетичним чуттям пройняті дві перші поеми. Вони в ніби ліричною сповіддю автора, виразом його сподівань і надій, його ліричним кредо.
Про зміст циклу поем В. Бобинський у листі до М. Тарновського в Нью-Йорк від 9 грудня 1931 р. писав: "...у мене назбирався цикл поем, яскраво політичних своїм вмістом, у яких я розкриваю обличчя польського фашизму і боротьбу західноукраїнського індустріального та сільського пролетаріату з капіталом..."13 Головним пафосом цих творів є утвердження героїчного початку, уславлення людей міцних духом, гордих і привабливих. Вони виявляють себе як герої, і то герої активні. І хоч показані часом у трагічних ситуаціях, та трагізм цей дещо інший — героїчний.
М. Ірчан, рецензуючи збірку В. Бобинського "Поеми і памфлети", зазначав, що її автор не обмежується окремими картинами з тогочасної західноукраїнської дійсності, він робить глибокий аналіз того ладу, суть якого вдало передає в рядках:
Сплелися цупко меч і хрест, Священний знак пацифікацій,— Благословенний богом трест Есконтування крові й праці.
Відомий В. Бобинський і як прозаїк. Особливо цікаві його но" вели "Гість із ночі", "Страх", повість "Над Збручем сходило сонце" та фрагменти з роману "Львів".
Ще в статті "Від символізму — на нові шляхи" В. Бобинський вимагав від "молодої прози" багатоплановості конфлікту й асиметричності будови, ліричного начала і психологічної складності, соціальної гостроти, точності й стислості.