ХІХ ст. посіли література і граматика української мови як окремі самостійні предмети.
На Західній Україні навчальні книжки для початкової школи, букварі та читанки створювали Я.Головацький, Ю.Федькович, М.Шашкевич, О.Духнович, Й.Кобринський та ін. Їх відзначало прагнення подавати тексти зрозумілою народною мовою, а виховний ідеал зосереджувати переважно в оточуючому українському світі. Пізніше, у 2-й пол. ХІХ ст., з'являються перші підручники для середніх і старших класів шкіл та гімназій провідних галицьких педагогів, методитів і вчених В.Ковальського, О.Сторонського, О.Барвінського та О.Огоновського, що стало надбанням не тільки української школи в Західній Україні, але й мало потужний вплив на підручникотворення по всій Україні.
Особливого значення для розвитку методики української літератури, зокрема теорії підручникотворення, мав досвід співпраці над навчальною книжкою з літератури О.Барвінського і П.Куліша. Саме з літературних і педагогічних контактів цих яскравих представників української культури, які волею долі опинилися по різних сторонах кордону, створено першу в українській освіті науково виважену навчальну книжку з літератури для старших класів гімназій і середніх шкіл. Цей факт є символічним в історії не лише науки, але й усієї української спільноти, що прагнула протягом віків до єдності земель, до можливості разом розвивати творчій потенціал рідного народу.
Проблема навчальної книги з рідного письма і читання гостро хвилювала українську інтелігенцію і на "підросійській" Україні, де в несприятливих суспільно-політичних умовах за відсутності української школи, все ж розвивалося підручникотворення. У 50-х-поч. 60-х рр. ХІХ ст. для шкіл Наддніпрянської України з'являються такі навчальні книжки для дітей і дорослих, як "Граматка" П.Куліша (1857 р.); "Южно-русскій букварь" Т.Шевченка (1861 р.); "Букварь" О.Потебні (1861); "Українська граматка" Г.Дарагана (1861 р.); "Українська абетка" М.Гатцука (1861 р.); "Граматка для українського люду" Л.Ященка (1862 р.); "Домашня наука "К.Шейковського (1861 р.); "Азбука по методу Золотова для южно-русского края" О.Строніна (1861 р.); "Арифметика або нотниця" О.Кониського (1863 р.) та ін. Вони будувалися на живому українському слові, близькому і зрозумілому дітям і дорослим.
Завдяки політичній і науковій діяльності кирило-мефодіївців на початку 60-х рр. відбулося пожвавлення української школи, почалося укладання та видання навчальних книг, зокрема Кулішевої "Граматки" (1859), Шевченкового "Букваря" (1861) та інших.
На жаль, у подальших десятиліттях в умовах Російської імперії українське шкільництво на Лівобережній Україні було заборонене і практично не розвивалося, а спроби щодо його відродження українською інтелігенцією деспотично присікалися російською владою засобами різних урядових та царських указів і циркулярів.
Суттєвим стимулом для розвитку української школи взагалі і літератури як навчального предмету зокрема були думки видатних діячів української культури і красного письменства. У своїх виступах, художніх і публіцистичних творах Т.Шевченко, О.Духнович, Ю.Федькович, Марко Вовчок, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, А.Свидницький, Х.Алчевська, М.Лисенко, Леся Українка та ін. гостро ставили питання про освіту і виховання рідною мовою, про вагомість української літератури в становленні підростаючого покоління в дусі гуманізму і патріотизму [37].
Дехто з письменників як, наприклад, О.Духнович і Ю.Федькович безпосередньо брали участь у складанні навчальних книжок, а видатний письменник, критик і літературознавець І.Франко відтворив у повісті "Борис Граб" благотворний вплив художньої літератури на виховання школярів. Крім того, І.Франко постійно тримав під своїм критичним поглядом розвиток методики української літератури в Галичині, особливо становлення нового підручникотворчого процесу з середини ХІХ ст. Роздуми критика про стан вивчення літератури у школах Галичини та перспективи його розвитку залишаються актуальними і зараз як для розвитку української педагогіки взагалі, так і для формування оновленої методики літератури зокрема.
Значний вплив на літературознавство і вивчення літератури в школі у кінці ХІХ-поч. ХХ ст. мали психолого-лінгвістичні ідеї О.Потебні, видатного українського мовознавця. У 50-90-х рр. ХІХ ст. він працював викладачем Харківського університету, досліджував проблеми загального мовознавства, фонетики, синтаксису, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії тощо. Значна роль у його творчості приділялась історії розвитку української мови, її будови тощо. На початку своєї наукової діяльності О.Потебня створив "Буквар" (1861 р.) для української школи.
Вчений досліджував психологію словесно-художньої творчості ("Із лекцій з теорії словесності", надрукованій у 1894 р., "Із записок з теорії словесності", надрукованій у 1905 р.). Він є творцем "лінгвістичної поетики". О.Потебня створив теорію психології сприймання і трактування художніх творів. Йому належить розгорнута теорія творчого процесу, дослідження ролі уяви в ньому, характеру втілення задуму у певному матеріалі, встановлення відмінностей художньої і наукової творчості.
Під впливом ідей психології словесно-художньої творчості О.Потебні у методиці літератури, спочатку в російській (кінець ХІХ-поч. ХХ ст.), потім у 20-х рр. ХХ ст. і в українській методиці літератури були сформовані нові, побудовані на специфіці художнього слова підходи до вивчення художнього твору. Послідовники теорії О.Потебні у методиці літератури загострювали увагу на внутрішній, психологічній стороні художньої творчості, підходили до літературного твору як до вираження суб'єктивних авторських переживань, прагнули враховувати читацьке сприйняття тощо. Ці ідеї безпосередньо впливали і на матеріали, що включалися до підручників із літератури.
Українська школа в силу несприятливих обставин не змогла вчасно скористатись теорією О.Потебні ні в Західній, ні в Східній Україні. Цими ідеями скористались інші. Тогочасна українська філологічна наука, на жаль, не збагнула теоретичної глибини ідей вченого. Це дало підставу Ю.Шевельову, відомому сучасному мовознавцю і досліднику творчої спадщини О.Потебні, зробити висновок: "Ні Франко, ні Драгоманов не осягнули розмаху уяви Потебні, глибини його проникнення в суть речей" [38, 42].
Тільки з постанням Української незалежної держави (УНР) на початку ХХ ст. ідеї видатного мовознавця знайшли відображення у методичних пошуках вченого-методиста О.Дорошевича, який у своїй праці "Українська література в школі" (1921 р.) на основі лінгво-психологічної концепції О.Потебні розробив методику вивчення художнього твору в школі, з'ясував використання навчальної книжки на уроках літератури.
Отже, протягом ХІХ ст. українська школа завдяки окремим подвижницьким досягненням у підручникотворенні "східняків" і наполегливій широкомасштабній освітній праці "західняків" збагатилася новими підручниками з української літератури гуманістичного і демократичного змісту. Їхні автори та укладачі послідовно розвивали наукові основи підручників, творчо переосмислюючи здобутки української школи минулих століть і впливи нової європейської освіти. У складних суспільно-політичних умовах існування української школи в Австро-Угорщині та в атмосфері повної заборони української школи й українського слова в Російській імперії вітчизняні вчені та методисти, долаючи політичні й ідеологічні кордони між обома частинами України, створювали новітні підручники з української літератури для середньої і вищої школи, зорієнтовані на вимоги до освіти новітнього українського суспільства та спираючись на якісно новий вияв національного художнього слова.