Та з поступом української освіти, з розвитком літератури на порядок денний було винесено нові вимоги до навчальної книжки.
Отже, з появою читанки В.Ковальського українська середня школа збагатилася новим типом підручника з літератури, що подавав твори зрозумілою народу рідною мовою, орієнтуючись на спадщину письменників нової української літератури, хоча і з обмеженим географічно тереном українських земель, а тому і з вузьким колом українського письменства.
Щодо мови наступних навчальних книг, то укладачі в основному орієнтувались на "Граматику русского язика" М.Осадці (1862 р., 1864р.), "Правопись шкільну" О. Огоновського (1892 р.), "Словник" Є.Желіховського (1885 р.), а в ХХ ст. — проекти правопису НТШ (1922 р.) та ін.
Як же викладалася література в середніх школах та гімназіях Галичини? Досить детально на ці питання відповідають сторінки спогадів видатного культурного і політичного діяча Західної України Олександра Барвінського "Спомини з мого життя" [86].
Слід сказати, що "Спомини..." О.Барвінського є змістовним і цікавим свідченням про громадське життя українства в Західній Україні протягом майже півстоліття. Детально описав автор і свої спостереження за навчальним процесом у початковій, середній і вищій школах Галичини, де Барвінський вчився, а згодом і сам викладав. Спогади є яскравим свідченням успіхів і втрат українського літературознавства і методики літератури на ниві створення підручників з літератури. Сам О.Барвінський став автором-укладачем одного з перших після підручника О.Сторонського підручника для старших класів середніх шкіл і гімназій.
Досить детальним є відтворений автором спогадів перебіг подій і причин створення підручника для старших класів середньої школи. Цей процес висвітлено як у самих спогадах, так і в додатку — листах до Барвінського П.Куліша. На жаль, радянська педагогіка і методика з певних методологічних причин нехтували цим глибоким аналітичним матеріалом, без якого уявлення про розвиток західноукраїнської школи у 2-й пол. ХІХ ст. є далеким від об'єктивності.
Про тодішню "науку руської мови" (так називалося інтегроване вивчення української мови і літератури в гімназіях і середніх школах в Галичині у 50-80-х рр.) О.Барвін-ський писав: "Не було тоді ані іспитованих учителів завадових (професійних-В.О.) до сього предмету, ані потрібних підручників до науки. Р у с к а ч и т а н к а Василя Ковальського Ч.І., видана 1852 р. у Відні, була учебником для сього предмету на всі чотири нижчі кляси ґімназійні, а Якова Головацького Х р е с т о м а т і я ц е рк о в н о — с л о в е н— с к а я и д р е в н о р у с к а я (Відень, 1854 р.) на 4 вищі кляси" [там само, 31].
О.Барвінський зафіксував у спогадах досить цікавий факт обов'язкового вивчення в Галичині української мови учнями інших, крім українців, національностей. Про це він писав: "Попередніми роками обов'язані були руської мови вчитися також Поляки і Жиди, особливо для сих була церковщина великою мукою, а вироблюванє задач (виконання вправ — В.О.) неодолимим трудом. Тим то особливо Жиди просили товаришів-Русинів, щоби їм виробляли задачі і позволили свої вироби відписати з деякими змінами" [там само, 32].
Саме навчання провадилося у такій спосіб: "Окрім читання, оповідання і декламацій підручника "Руска Читанка для нижчої гімназії. Часть І. Составил Василій Ковальський..." перероблювали з нами учителі в третій і четвертій клясі дещо з науки о формах на основі Г р а м а т и к и р у с— к о г о язика Я.Головацького, виданої Галицькою Матицею 1849 р." [там само, 33].
Певний вплив на формування мовних навичок в учнів мали підручники проф. Ф.Міклошича, відомого славіста, який застосовував порівняльну методику вивчення мов. За його підручниками учні "вельми основно науку о звуках і формах старословенської мови" вивчали. За цією ж методикою вивчалася і "Староруська хрестоматія" Я.Головаць-кого, "а особливо, — як згадував О.Барвінський, — широко "Слово о полку Ігоревім" на основі коментованого видання Дубенського, так що ми уміли се майже дословно напам'ять" [там само, 33-34].
До науки мови руської входило також виконання різних письмових вправ, зокрема і таких, як висловлення думки про ту чи іншу проблему у віршах. Практикувалися і завдання для самостійного домашнього читання учнями додаткової літератури, так званої "приватної лектури".
Теорію літератури викладачі давали учням "на основі Cegielskie Nauka рoezyi", тобто за працями німецького філософа Г.В.Гегеля.
Згадує О.Барвінський і про перше своє ознайомлення у стінах гімназії із сучасною українською літературою. Так, про одного з учителів "науки руської мови" Є.Згарського він писав, що він "...читав і критично-естетично пояснював нам поезії М.Устиновича (з видання Б.Дідицького) і Кобзаря Шевченка та залучав нас до читання народного письменства, які ми діставали з львівської "Громади" або також з Києва..." [там само, 35].
Отже, література в 50-60-і рр. ХІХ ст. ще чітко не диференціювалася як окрема художньо-естетична галузь духовної культури і як окремий шкільний предмет. Мовні вправи і розгляд художніх творів, як і в минулі століття, існували поряд. Та йшли в Європі нові часи, породжені "весною народів" і конституційним рухом в Австро-Угорщині. Суспільство почало усвідомлювати самодостатню важливість як рідної мови на народній основі, так і нової літератури, берегині духу народу, національної та історичної пам'яті. До того ж українське суспільство йшло до консолідації "західняків" зі "східняками", а досягнення новітньої літератури у Західній і Східній Україні почало галицьким українським суспільством усвідомлюватись як загальноукраїнський процес розвитку художнього слова єдиного народу.
У 2-й пол. ХІХ ст. відбулася нова хвиля активізації національного руху українців в Галичині і це добре усвідомлював і відображав у своїх спогадах О.Барвінський як безпосередній учасник тих суспільно-культурних подій. Письменник відзначає появу нових українських видань, які активізували соціальне і національне буття українців, вплив статей М.Костомарова і творів І.Котляревського, Т.Шев-ченка, П.Куліша та О.Кониського на інтелігенцію і широкі народні маси, розповідає про утворення молодіжних українських організацій "Громада" у Галичині за прикладом діяльності цих організацій у Лівобережній Україні.
Для школи, для середньої освіти особливого навчально-виховного значення стала набувати сучасна українська література. Пошуки відповідного підручника яскраво відбились у першому підручнику з літератури для старших класів гімназій — "Руській читанці для вищої гімназії" (1868) Олексія Торонського [87]. Це вже була не читанка у властивому раніше для неї змісті, а певною мірою систематизовані відомості про розвиток давньої і нової української літератури по обох берегах Дніпра з текстами художніх творів. Отже, стала виявлятись очевидна суперечність між традиційною назвою навчальної книжки для учнів початкових класів, "читанкою", і вже новою її функцією — вчити дітей літературі як окремому навчальному предмету. Та пройде ще не один десяток років, коли термін "підручник з літератури" буде винайдено і відповідно застосовано.
Від творів засновника нової української літератури на народній мовній основі І.Котляревського до творчості Олександра Кониського — такий послідовно вибудуваний О.Торонським перебіг здобутків українського письменства для вивчення. У змісті підручника є відчутним певний академізм у підборі творів: укладач прагнув не пропустити жодного з українських письменників, що писали в той час, хоча їхня творчість не завжди відповідала завданням середньої освіти та запитам школярів, врешті, високій художньості змісту. Так, у "Руській читанці" поруч із такими видатними письменниками, як Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шев-ченко, П.Куліш, Є.Гребінка, Марко Вовчок, Л.Глібов, О.Кониський та ін., ми зустрічаємо маловідомі імена М.Максимовича, М.Устияновича, А.Метлинського та ін., хоча їхня творчість, без сумніву, відображала певні аспекти літературного процесу.
У хрестоматії О.Торонського, що є надзвичайно позитивним для формування учнівського світогляду, представлена народна творчість сусідів-слов'ян. Так, у перекладах на українську мову учням пропонуються для вивчення уривки з "Короледворського рукопису" (пізніше буде доведено, що це не народна творчість — О.В.) та дві сербські народні пісні ("Заручення з воєводою Степаном" і "Заздрість").
Включено до хрестоматії і твори письменників, які з москвофільських позицій прагнули писати штучним поєднанням церковнослов'янської, української і російською мов — "язичієм". Це були твори Б.Дідицького, І.Гушалевича, О.Павловича та ін.
Для з'ясування мовної позиції, характерної для прибічників "язичія", наведемо думки одного з провідних діячів-москвофілів Б.Дідицького, твори якого уведено до аналізованої хрестоматії. В одній зі своїх публіцистичних праць, безпосередньо спрямованій на проблеми галицького шкільництва і непозбавленій цікавих думок і спостережень з історії української школи і підручникотворення, він синтезує такі, на жаль, далекі від наукових погляди на літературну українську мову та перспективи її розвитку:
"...все, что у нас пишеться по-малороссийски, есть некоторым образом уже искусственное, имеющее интерес областной только, как у немцев писанное в аллеманском наречии.
У нас не может быть словесности на южно-русском языке (українською мовою — прим. В.О), только могут быть и есть отдельные на оном сочинения Котляревского, Квитки (Основяненко), Гребинки и др.; южно-русский язык у нас есть уже как памятник только, из которого можно обогащать великорусский или, по преимуществу у нас русский язык..." [88,70].
Отже мова геніальних Т.Шевченка, Панаса Мирного, Лесі Українки та багатьох інших видатних майстрів художнього слова для москвофілів не більше, як "имеющее интерес областной". Про "патріотизм" продуцента таких думок тут немає місця говорити, вже не кажучи про бліді "наукові" аргументи. Включено до хрестоматії і твори М.Попеля, який писав мішаною українсько-польською мовою.
Принципи укладання цього навчального посібника викликали гостре заперечення певної частини галицької української інтелігенції.