Але немає не тільки щастя, а й життя на чужині. Конфлікт "Б" внутрішній: це усвідомлення власної нац зради. Загибель нації – Руїна – починаєтья з загибелі нац духовності, за якою йде слідом фізична загибель інтелігенції. Твір Лесі виявився пророцьким стосовно долі України. З модерністів до драматургії ("По дорозі в Казку") звертався Олесь, Черкасенко, Винниченко.
4)Майже одночасно з "Тінями забутих предків" (1913) Коц з'являються "У неділю рано зілля копала" (1908) Коб, "Камінна душа" (1911) Хоткевича, "Лісова пісня" (1911) Лесі, що засвідчувало модернізацію романтизму в українській літературі ХХ століття.
5)На межі ХІХ-ХХ століть відбувалася у європейському письменстві криза щойно панівної реалістичної тенденції, розбудованої на основі позитивістських доктрин. Альтернативою строго логізованим художнім методологіям виступили інтуїтивні, сугестивні моделі – нова "філософія життя" в її різних модерних трансформаціях. Вона окреслювалася в теоріях вільного від суспільно-практичних потреб життєвого, власне, космічного пориву А. Бергсона, подолання Світової Волі Шопенгауера, утвердження "волі до влади" Ніцше тощо. З такого погляду довкілля є вмістилищем світотворчих ірраціональних стихій, непідвладних аналітичному розумові. Відтак адекватними формами осягнення дійсності визнавалася музика, поезія, творче осяяння, пріоритетне значення відводилося артистичній особистості, зумовлюючи появу нового типу естетичної свідомості, закладення на основі "філософії життя" підвалин модернізму. Ше в другій половині ХІХ ст цей рух виявляв себе в поезії Бодлера та його послідовників Рембо, Верлена тощо, і досить швидко закорінився в поезії "Молодої Бельгії", "М Польщі", москальського "Срібного віку". Українське письменство не стояло осторонь визначальних тенденцій тогочасної художньої дійсності, але водночас давалося взнаки взалежнення укр літератури від практичних потреб, пов'язаних з нещасливими нац реаліями, від народницької ідеології, благородною за своєю культурницько-просвітницькою метою, але безумовно зацікавленої в служінні літератури позалітературним громадським інтересам і досить байдужої до її внутрішніх властивостей. Молода творча генерація, боячись застою, глухих кутів і хуторянства, не тільки поривалася до європейських тенденцій, а й намагалася повернути рідній літературіїї питомі властивості. Це спороджувало її ліризацію, а також помітні зміни у родово-жанрових структурах. Франко: "Наша проза під пером Коб, Стеф, Черемш, Яцківа набрала поетичного лету, мелодійності, грації та різнорідності". Такі особливості були типові для тогочасних євр літ. Модернізм – не примха нового літ покоління поч ХХ ст, що зважилося вустами М. Вороного заявити свої права на мистецтво. Його сподівання, сформульовані в "Одкритому листі", невдовзі зреалізувалися у вигляді альманаху "З-над хмар зі долин" (Одеса, 1903). Але перші кроки в цьому напрямі були зроблені І. Франком – автором перлини української лірики "Зів'яле листя", що з'явилася всупереч його позитивістським переконанням, завдяки непомильному естетичному чуттю, і містиоа в собі у зародку ознаки естетично-ідейних пошуків "Молодої Музи" (1906-1914) та журналу "Українська хата" (1909-1914). І. Франко, опонент модерністів, водночас зумів адекватно поцінувати схильність не до "об'єктивного, протокольного зобреження, а до збудження в душі читача аналогічного чуття та настрою всякими засобами, які дає мова і злучені з нею фантазії". Прикладами того був зграйний звукопис О. Олеся, артистичний звуковий образ Вороного. Музичний принцип тут визначальний. Художнє зображення набувало серпанкового вигляду, таємничого натяку, символу, інколи з містичним нюансом. Тут панували сформовані Бодлером "взаємного зв'язку невидимі закони, розімкнуті в безкінечний, постійно оновлюваний світ". Постає гармонія як єдність розмаїтого буття. Антитетично-синтетична драматургія символістської естетики позначилася і на прозі, передовсім Ольги Кобилянської та Г. Хоткевича, частково – Стеф, Коц, схильного до інтенсивного імпресіоністичного малюнку. Поряд з тим модернізм проявився у неоромантизмі, який на противагу класичному романтизму долав завдяки вольовим імперативами протистояння між благородним уявним та банальним дійсним, характеризувався піднесенням, одуховненням упосліджених реалій. Найвиразніше ця стильова тенденція проявилася в творчості Лесі. Обстоюючи принцип краси, поза яким мистецтво є неможливим, нова літ генерація не відмовлялася від своїх громадянських обов'язків, розуміючи, що в українській переслідуваній та забороненій культурі націотворчими справами треба займатися тільки їм. Тому поряд з шляхетними артистичними поезіями зустрічаємо і соціально заангажовані віршовані декларації. Сферою притягання митців нового типу творчості явилася нація, але в тілько в онтологічній та морально-етичній площинах, як у народників, а й у філософській та естетичній. Найбільшого загострення, супроводжуваного спалахами дискусій та безпідставних звинувачень в "занепадництві", зазнало акцентоване модерністами питання про ест принципи, ест імператив. Завдяки цій посиленій увазі відновлювалися знехтувані народниками кордоцентричні основи національної ментальності (спадкові риси артистизму, ліризму тощо), обстоювалося право людини на прекрасне, її потяг до вищої краси. Модерністи наполягали на тому, щоби не будь-яка, а лише артистична рука торкалася народної ліри, вони прагнули розкрити пригнічуваний духовний потенціал нації. Їхнє кредо – згармоніювати доти традиційно протиставлювані критерії правди і краси.
Потужна і широка стильова течія, що наз неоромантизмом, являла собою противагу народницькому ідеалогізованому реалізмові та натуралізмові. Леся, Коб, Олесь, ряд творів Франка: "Мойсей", "Похорон". Тут же з'являються імпресіоністські (Коц, Стеф, Яцків), символістські (Чупринка), "протоекспресіоністські" (Стеф) барви. Спільною рисою так широко взятого неоромантизму в його відштовхуванні від народницької літератури був гостро виявлений суб'єктивізм та активізм, який виливався в актуалізацію формальних моментів та в більшу енергію особистісної інтерпретації дійсності, в орієнтацію на вольове діяльне начало в "національній" людині. Український неоромантизм поставав як синтез національних та європейських тенденцій та стимулів, поетики фольклору і модерну.
На противагу позитивістським світосприймальним уявленням, етнографічно та дидактично закругленій стилістиці об'єктивованої оповіді та розповіді від першої особи, притаманним традиційному українському письменству, для прозаїків нової хвилі характерні творча суб'єктивність, художній інтуїтивізм, естетичний синтетизм, увага до питань філософсько-етичного плану, психологічний аналіз індивідуальних характерів, сфери підсвідомого, соціальної та масової психології тощо. Відтак з'являються нові жанрові різновиди – візії, студії, акварелі, ескізи та різноманітні стильові вияви – від імпресіонізму, експресіонізму до символізму та неонатуралізму. Зучтріч літературних поколінь на ниві українського письменства, одночасне функціонування двох визначальних типів художнього мислення (відштовхування від традицій або їх продовження та модифікація), наявність художньої творчості, закоріненої в національну етнокультуру з яскраво окресленою реалістичною тенденцією, якій вже не чужі індивідуальна рефлексія та психологізм, та художньої свідомості, панівною ознакою якої був символізм, розвинутий на ґрунті фольклоризму, що і став, по суті, новою формою романтизму – це все й визначало внутрішній "сюжет" розвитку національної прози того періоду. На зміну одновимірному потрактуванню літератури як відображення життя приходять нові рівні її розуміння – самовираження та моделювання. З одного боку, єдність людини та макросвіту (Коц), з другого – аналіз своєрідності мікросвіту (Вин), ліричний імпресіонізм, сюрреалістичні тенденції мали спільною стильовою ознакою процес символізації деталі чи фольклорного образу, що був теоретично обґрунтований Хоткевичем у полеміці з Єфремовим.
LV: "Час, коли Ніцше визначив "кризовість буття". В цей час література відмовилася від соц детермінізму і була переорієнтована на філософію людського буття. Прагнення повернення до античної гармонії світу, прагнучи знову поєднати людину і світ. Письменники експериментують із жанрами малої форми. Література межує з іншими видами мистецьва. Європейська традиція поезії в прозі. Коб, Стеф, Хоткевич. Франко виводить метафору магічної лампи. Література дає естетичну обсервацію життя. Наголос ставиться на особистісному виборі. Герой замикається на собі. Мотивація змінилася. Модна поза самотності. Право на самотність має лише творча, високодуховна людина. Народництво скомпрометувало себе. Письменники писали, щоб народ розумів, а не народ підіймали до свого рівня. Модерністична парадигма. З'являються письменники, що прагнуть вийти на євр рівень. У європі володарем думок є Ніцше. Ніцшеанкою була Коб. Людина і світ – це єдність. Життя і творчість – самодостатній процес. Орієнтація на західноєвр школу. Життя – це гра. Наша свідомість тілесна. Процес реміфологізації і античного, і біблійного. Українська література включається у загальноєвр контекст. "Ми самі себе відкрили", каже Франкло. Перекладна діяльність письменників. Драматургія: Леся, Винниченко. Пошуки нових форм призводили до синкретизму митців. Модернізм в Україні оформлюється з появою Лесі та Кобили. "
6. Друга хвиля емансипації у творчості О. Кобилянської ("Валсе Меланколік", "Некультурна")
7. Новелістика О. Кобилянської і суміжні види мистецтв ("Валсе Меланколік", "Рожі", "Імпромпто. . .
8. Неоромантична стихія в повісті "В неділю рано зілля копала".
Постать Ольги Кобилянської (1863-1942) опинилася в центрі дискусій. Розпочавши писати ще в 90-ті роки ХІХ ст, вона започаткувала в українській літературі нову, неоромантичну тенденцію. Розробляла типи й моделі індивідуального характеру, переважно жіночі ("Царівна"), відкривала зв'язки людської душі й природного середовища ("Природа"), вдавалася до імпресіоністичного нюансування людських почуттів і думок ("Valse melancolique"), сугестії й аналізу водночас, аж до полемічного переосмислення естетично-моральної проблематики філософії Ніцше ("Він і вона").