Цей мотив (навіяний, можливо, антилютеранською полемікою), привабливий сам по собі, був актуальним і прогресивним в тодішніх українських умовах — вимога громадянської активності! — важливий ще для нас і як атрибутивна ознака, на підставі якої можна пов’язати з особою Івана Величковського деякі твори, вміщені в зшитку.
Цей мотив розробляється у "Віршах про Дедала", приналежність яких Іванові Величковському засвідчена Самійлом Величком:
От земного вигнаня хто хочет до неба
ЗалетЂти, первей крил добрих дЂл єму потреба.
Рекл би ктось: сама вЂра до неба досягнет!
ОтвЂщаю: и кождій того з вЂри прагнет;
Леч питаю: мертвій труп лЂтати чи может?
A вЂра, без дЂл мертва, як же то возможет?
ВЂра єдно єсть крыло, о єдном несмЂло
КрилЂ летЂти, звлаща морем страшно дЂло.
Прето добродЂтели не єднои потреба,
Абысьмо залетЂли беспечно до неба.
У зшитку І міститься діалог "БесЂда человЂка з богом", який розвиває той же ідейний мотив, використовуючи споріднену образну систему. "Чоловік", звертаючись до бога, висловлює надію, що йому "вомЂнится" "вЂра вмЂсто дЂл", і, отже, милість божа буде явлена йому "з вЂри, не от дЂл". Бог рішуче розвіює цю надію:
Без вЂры невозможно спастися нЂкому.
То истинна. Но вЂра не поможет злому,
Аще при вЂрЂ добрых дЂл не исполняєт.
Апостола моєго слыши, что вЂщаєт:
ВЂра без дЂл мертва єст, якоже и тЂло
Не движется без душЂ. ВЂру живить дЂло.
ВЂра и добродЂтель, суть то двоє крила,
На двоих тЂх вся висить спасенія сила.
Не может єдним крилом птица поднестися,
Невозможно самою вЂрою спастися.
Должна птица обЂма крилома лЂтати,
Должен человЂк вЂру и дЂла стяжати.
Звертає на себе увагу така показова у філософському плані деталь: з душею порівнюється не віра, а діла; віра ж зіставляється з тілом! Отже, для поета первинною категорією є діла, а віру він трактує як категорію вторинну.
Які ж діла імпонують Івану Величковському? В абстракції — звичайні християнські доброчинності — віра, надія, любов, чистість, послух, убозтво — втілені в житті Самойловичевого патрона святого Іоана Кущника. В проекції ж на українську дійсність XVII ст. і на гетьманську гідність адресата ці абстрактні морально-етичні форми наповнюються конкретнішим вмістом. Гетьманові належить розширювати честь божеську, устрашати ворогів, бути "чулим и осторожним", "покой в милой отчизнЂ... устрояти", мурувати церкви, прикрашаючи їх іконами, учених любити, бути особливим патроном наукам, з котрих росте слава, оздоба, підпора і скора утіха "милой отчизнЂ".
Це не стільки панегіричне приписування якостей ідеального вождя Іванові Самойловичу, скільки програма вимог до нього і гетьмана взагалі від імені інтелігентних кіл тогочасного українського громадянства, декларована в момент, коли булава виприсала з рук Самойловича під тиском опозиційних йому сил. Пригадаймо, що Самойловичів наступник Іван Мазепа набував собі політичний капітал великою мірою за рахунок реалізації культурницьких вимог, висловлених Іваном Величковським.
Відповідно намагається діяти — в межах скромних можливостей приватної людини, рядового "сина отчизни", наділеного літературним хистом — і сам Іван Величковський. Впадає в око висока патріотична настроєність його естетичної свідомості. Істотним стимулом літературної діяльності нашого поета є здорова заздрість до сусідів, до того, що, як пише він у передмові до "Млека", "многіи народове, звлаща в науках обфитуючіє, много мают не тылко ораторских, але и поетицких чудне а мистерне природным их языком от высоких разумов составленных трудолюбій, которыми и сами ся тЂшат и потомков своих довцЂпы острят". Показове, знову-таки, наголошення на естетичній функції "поетицьких трудолюбій", на "втісі", яку вони дають людям, а також на притаманній їм педагогічній функції, на їхній здатності "гострити дотепи нащадків". Дуже важливий з історико-літературного погляду є факт спеціального відзначення Іваном Величковським тієї обставини, що "високі розуми" багатьох сусідів складають "поетицькі трудолюбія" "природным их языком". Він засвідчує, що за часів Івана Величковського в колі "малоросійських синів, звлаща до читання охочих і любомудрих", проблема застосування в літературній творчості "своєї природної мови" стояла гостро і дебатувалася жваво. "Яко истинный сын малороссійскои отчизны нашеи" Іван Величковський "боліє серцем" на те, що на Україні досі немає подібних "поетицьких трудолюбій", "таких трудов" "типом виданих", а тому з своєї "горливости ку милой отчизнЂ" він умишляє "нЂкоторыє значнЂйшыє штучки поетицкіє рускым языком выразити". При цьому його не задовольняє можливість простого пересадження "іноземних штучок" на рідний літературний грунт шляхом перекладу. Він прагне "виразити" "найзначніші штучки поетицькі" своєю рідною мовою, "не з якого языка на рускій оныє переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородных составляючи, а нЂкоторыє и цЂле русскіє способы вынайдуючи, которые иншым языком анЂ ся могут выразити".
Соціальні симпатії Івана Величковського, при чому, ймовірніше, Івана Величковського зрілого чи, навіть пізнього, може, вже часів його попування, виявляє вірш "О убогом и богатом, молящимся в церкви". Природно, що соціальний світогляд автора не виходить за межі християнських, євангельських уявлень, але все ж його симпатії цілком певно схиляються на бік "убогих". Критерієм, з яким він підходить до порівняльної оцінки убогого і багатого, є відносна здатність, міра здатності кожного з них повністю присвятити себе богові. Критерій, звичайно, вузький, однобічний, так би мовити, надто специфічний, суто християнський і спеціально "душпастирський", опертий більше на євангельській традиції, ніж на живих роздумах над реальною дійсністю, та все ж висновки, до яких приходить поет сімнадцятого століття, при всій своїй прямолінійності й наївності, знаходять сприятливе відлуння і в серцях соціалістично вихованих читачів століття двадцятого. "ПростЂ к Христу ум вперен нища и убога", — каже поет. Не маючи жодних скарбів, в яких міг би своє "сердце углубити", бідний любить тільки бога, тільки до нього "возносить ум і сердце" "в молебну годину". Не так багатий. Розум "имущаго стяжанія многа" "разсЂян". Хоч здається, що багатий молиться "прилЂжно", та насправді він "разнствовати зрится".
В дому злато и сребро, разлычнія служби,
Тамо дЂла, овамо пировнія дружбы,
Всюду же прілпе серце, ум имать мысль многу,
Убо усты молиться, нЂсть же сердце к богу.
Та бог добре знає "сердечныя бездны" кождого, тому-то "тщи у него богати, нищи небезмездны". А оскільки божа прихильність на боці убогих, прихильний до них і поет.
У "Минутах" із "Зеґара" зло асоціюється в уяві Івана Величковського з якостями, прагненнями, звичками, діями насамперед сильних світу сього. Це — слава, багатство, честь, пияцтво, помпа, гордість, пиха, хвальба, високі думи, похлібство, пещоти, банкети, пиятики, служби, дружби, жарти, сміхи, утіхи, розкоші, скарби, ради, зради, хитрість, ошуканство, клямство, заздрість, ненависть, урода, тілесна краса, мужність, сила, красномовство, удатність, справність, драпіжства, кривоприсяжства. Все це марності сього світу, несталі і нетривалі. Всі вони минуть:
Не пребудет богатство, ни сніидет слава,
Нашедши бо смерть вся сія погубит.
На протилежному полюсі "добра" поет концентрує явища, які асоціюються з приниженими і упослідженими: хвороби, переслідування, муки, біди, жалі, сльози, обиди, рани, наруги, голод, спрагу, наготу, убозтво, каліцтво, сліпоту, німоту, хромоту, труди, невчаси, невпокої. Явища ці — "всякоє зло", але терпіти його доводиться здебільшого "добрим".
Вже замолоду Іван Величковський ставився без будь-якої поваги і до набування багатства, і до панства, що виразно засвідчує його переспівана за Джоном Овеном епіграма про великого пана-магната, котрий притягає золото, як магніт залізо (поет грає на словах-омонімах "магнас" і "магнес"). Скептично ставиться він і до "царського стану", кажучи слідом за тим же Джоном Овеном:
Иншій не хочет, иншій боится сказати
Правди царєм. О нендзный стан царский! — з тонд знати.
Обстоюючи по-християнському трактовану ідею рівності всіх людей, Іван Величковський приділяє багато уваги надзвичайно популярній у мистецтві епохи барокко темі несподіваності, неминучості, невідворотності, всевладності смерті, байдужої до сьогосвітних соціальних градацій та ієрархій, і взаємозв’язаній з темою смерті темі часу — його швидкоплинності, невпинності — темам, що не втратили своєї життєвої активності і в нові часи: пригадаймо хоч би Шевченкового "Косаря". Цій темі у зшитку І присвячено цілу добірку віршів: дві короткі епіграми ("На образ юноши красящагося, єму же смерть тайно вослЂдуєт" і "На образ старца, держащаго клепсидру"), епітафію "Нагробок" і цикл із п’яти споріднених між собою темою, настроєм і образами ліричних роздумів, що його умовно можна назвати "Віршами про смерть". Цій же темі присвячено і весь "Зеґар".
Не забуває Іван Величковський і про постійні війни, що розоряли тоді Україну, часті ворожі напади, зокрема турецько-татарські. Звертаючись до святої Варвари, він молить її хранити "нас" "от варварска... находа". Поет славить "добра воина", який, наслідуючи Христу, "здався на раны", "страдав до смерти", але був "врагов побЂдитель".
Отже, навіть побіжні, первісні "проби" ідейно-тематичного "грунту" віршів Івана Величковського приводять до висновку, що ці вірші багаті на думки, злободенні для поетової сучасності, але приховані від нас специфікою тодішнього сприймання і розуміння соціальної дійсності. Придивившись уважніше, переконуємося, що змістовною, актуальною, історично прогресивною була і сама "гіпертрофія форми", властива нашому поетові, оскільки вона об’єктивно вела до секуляри. зації літератури від теології, до осягнення іманентної цінності для суспільства і для індивідууму естетичного, до емансипації поетичної творчості як самостійної галузі суспільної свідомості, до самоствердження красного письменства у новочасному розумінні цього явища.
Завдання дальшого вивчення творчості Івана Величковського полягає не в тому, щоб належно оцінити форму його віршів, ігноруючи їхній зміст (бо глибоко зрозуміти форму, ізольовану від змісту, неможливо, як і глибоко зрозуміти зміст у відриві від форми), а в тому, щоб збагнути оформлений зміст і наповнену змістом форму.