Було зроблено складну операцію і хворий повернувся у в'язницю. Через брак ліків і погану їжу його мучив страшний біль. Маючи надлюдську волю, поет удень так тримав себе, що рідко хто здогадувався про його муки. Лише пізно ввечері він тихо вставав, виходив до коридору й там, наодинці, намагаючись нікого не розбудити, протяжливо й тихо стогнав. Але страшна хвороба не зробила його поступливішим. Він не міг змовчати на образу від тюремного начальства, а ось із гебістами не розмовляв принципово, читав книги у госпіталі, хоча це було суворо заборонено, на підтримку товаришів оголошував голодовки. За систематичну непокору і порушення режиму Стуса відправляли в ШІЗО, де через день влаштовувались "голодні дні" (150 г чорного хліба і дві склянки окропу), а в "ситі" дні давали зменшену в півтори рази супроти табірної норми порцію "баланди" і "січки". У карцері правилами було заборонено не лише постіль і ковдру, але й спідню білизну. Покараний мав право носити тільки труси і робу. А в Мордовії "і в червні часто бувають приморозки.
Після операції Василь став офіційним інвалідом другої групи. В умовах ШІЗО він міг втратити останнє здоров'я, і тому його товариші об'явили загально-табірну голодовку. Вони хотіли, щоб табірне начальство побачило, що в особі людини в сірій робі з нашивкою "Стус В. С." і стоптаних кирзових чоботях їм протистоїть живе втілення національного духу, символ національної гордості великого українського народу. Але начальник табору, українець Зінченко вигадував все нові й нові образи й покарання. Стусові було заборонено побачення з дружиною, на його поезії було організовано справжнє полювання, навіть трояндовий кущ, біля якого часто зупинявся Василь, начальство наказало викопати. Але Стус не зігнувся. Він обстоював гідність власну і своїх політичних однодумців, виступав проти знущань табірного начальства. За це протягом 1973— 1976 років кільканадцять разів був покараний — позбавлений побачень, кинутий до штрафного ізолятора, до карцеру. Неодноразово Стус оголошував голодовки, кілька разів — на 14—18 діб. Не легше було й на засланні. —— Листи Василя із заслання свідчили, що живеться йому там не набагато краще, ніж у таборі, а може, й гірше. Почувався самотнім, та головне — не давали змоги лишитися сам на сам із собою, не дозволяли зняти кімнату, велено було жити в гуртожитку. Та ще й сусіди спеціально підібрані. Ні хвилини на самоті з собою, постійна загроза провокації, постійний страх за свої рукописи, книги — Отакій напрузі жив поет. Не дали його душі "розпросторитися", не дали. Лишалося тільки листування, Стусу багато писали не тільки України, а й з усього світу давні й нові друзі по лінії Міжнародної амністії.
Василь після ув'язнення був дуже ослаблений, виснажений нервово, з хворим серцем, з третиною шлунка, яка лишилась йому після операції виразки в ленінградській спецлікарні. Уже на запанні — нова травма. Якось загрався в шахи і повернувся до гуртожитку після відбою. Щоб не принижуватися перед черговим, спробував залізти на другий поверх через вікно, але зірвався й перебив пальці на обох ногах. Звичайно, якесь серйозне й систематичне лікування в умовах заслання було неможливе, і наслідки тієї травми ще довго давалися взнаки.
Але, не дивлячись на такий стан здоров'я, Стус змушений був працювати прохідником, а пізніше машиністом скрепера у підземній дільниці гірничої копальні.
Ось що писав він про місце свого заслання Михайлині Коцюбинській. "Глухе селище рудокопів — довкруги сопки, горбатий краєвид, над якими витає образ Драй-Хмари (десь тут, здається, був поет, звідси слав "розпачливі листи). Досі тут вдень (березень місяць) 25—30° морозу (взимку буває 60°). Але жити можна — люди їдуть добровільно, осідають".
Атмосфера на засланні ставала дедалі нестерпнішою: постійні провокації (з одного боку, залюбки створювалися ситуації, коли йому пропонувалася якась чарка, з другого — недремне чатування, щоб, якщо ту чарку було-таки випито, тут же ствердити стан алкогольного сп'яніння), цькування у преси. У районній газеті з'явився пасквіль "Василь Стус, його друзі й вороги", щедро розтягнений аж на два подання. Устами "простих радянських людей" Василя була кваліфіковано мало не як фашиста. Для того щоб відпустили попрощатися з помираючим батьком, поет мусив витримати справжню війну. Розпочав голодовку, вивісивши на дверях своєї кімнати, а гуртожитку оголошення із зазначенням мотивів. Це допомогло, Василя врешті-решт відпустили.
І в таких жахливих умовах Стус продовжує творити, пише вірші, вивчає французьку та англійську мови (володів також усіма слов'янськими та добре — німецькою), перекладає твори такого складного поета, як Р.-М. Рільке, роздумує над минулим, сучасним і майбутнім України: "Голови гнути я не збирався. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину",— записує поет у таборовому зошиті.
Рідна Україна була і джерелом сили та натхнення поетичного, і його нестерпним постійним болем.
"Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія — без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Русі, ні Костомарова, Маркевича, Бантйш-Каменського, Антоновича, Трушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першокласних,— таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний",— розмірковує Стус у щоденнику.
Відбувши покарання, у 1979 році В. Стус повертається до Києва. Роки, неволі не зломили його. Правий був начальник зони, який давав таку характеристику поету: "Осужденньш Стус на путь исправления не встал".
Київ зустрів його задушливою атмосферою. "Нестерпна рідна чужина" жила малим і прихованим життям. Під пильним наглядом 7 люди хотіли-бути непримітними. Якщо в 60-ті роки побутувала думка: "Ти раніше стань доктором наук, а тоді вже їм щось доказуй", то у 80-ті, коли вже і з академіком Сахаровим розправились,— просто хилили голови і ховали очі.
Але свою благородну гуманістичну діяльність Стус продовжує •попри всі погрози та умовляння. Працюючи в ливарному цеху заводу ім. Паризької Комуни, на конвеєрі Київського взуттєвого об'єднання "Спорт", веде енергійну громадську й літературну діяльність, бореться за національне визволення народу, за права людини. Усього вісім недовгих місяців судилося побути Василеві на волі, в колі сім'ї, друзів. Тодішня влада розуміла, яку небезпеку для неї становить спілкування такої сильної, героїчної і талановитої особистості безпосередньо з народом України, тому було зроблено все, щоб ізолювати поета надовго. Вирок виявився вкрай жорстоким: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п'ять років заслання за участь в Українській Гельсінській групі. Ця група, або інакше — Українська Гельсінська Спілка, ставила за мету ознайомлення широких кіл української громадськості із Декларацією прав людини зокрема, і з Гельсінськими угодами — взагалі. Ці угоди були підписані главами урядів 35 країн в Гельсінкі в 1975 році і повинні були забезпечити дотримування високих принципів демократії, прав людини. Але група українських правозахисників розуміла, що в умовах тогочасної України це було неможливо, тому і з'явилась Українська Гельсінська Спілка — УГС.
Особливу злість викликали в КДБ меморандуми, що друкувалися на Заході і сповіщали про незаконні арешти, списки політичних в'язнів, інформація про їх становище у в'язницях та таборах.
Свій другий термін покарання Василь Стус відбував у спецтаборі для політв'язнів на Уралі із надзвичайно суворим режимом: тільки за передачу на волю таборового зошита поет відсидів рік у камері-одиночці.
У глибині душі друзі розуміли, що він не вийде живий з цієї буцигарні, що його (саме його) душа не витримає довше такої наруги. Адже без якоїсь — хай мінімальної, позірної — адаптації до тих умов, без філософського відсторонення від них годі було вижити. г Натомість — вічний бій за свої людські права, за свою людську гідність, вічне самоспалення. Щоб вижити, катастрофічне бракувало кисню.
Вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподіванням. Досить
("Наді мною синє віхо неба" )
На захист поета виступала прогресивна громадськість цілого світу, зокрема відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль. Академік А. Сахаров 12 жовтня 1980 року писав у своєму зверненні до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: "Вирок Стусові — сором радянській репресивній системі. Стус — поет. Невже країна, в якій загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому?
Я заклинаю колег Василя Стуса ;— поетів і письменників у всьому світі, моїх колег — учених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса.
Вирок Стусові повинен бути скасованим, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху".
У той час, коли з високої трибуни оголошували це звернення, поетові у таборі заборонили побачення з дружиною і сином, пересилку власних паперів, листування. В ув'язненні було безжалісно знищено рукопис останньої збірки віршів "Птах душі", створеної митцем незадовго до трагічної загибелі.
Але і в цих тяжких умовах Василь Стус не зломився, виступав . проти свавілля, чиненого табірною адміністрацією, за що був додатково караний.
Помер Василь Стус 4 вересня 1985 року в карцерній камері № З під час сухої голодовки (не пив навіть води) на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Руденка, за яким його й посадили до карцеру. Йдучи туди, він сказав товаришам: "Я оголошую голодовку до кінця" і дотримав слова. Діагноз: ішемічна хвороба серця, інфаркт міокарда — так записано в свідоцтві про смерть III БК № 462963 від 17 жовтня 1985 року. Друг Стуса, поет Юрій Литвин теж помер у-таборі 5 вересня 1984 року в результаті "проникаючого поранення черевної :порожнини" в лікарні міста Чусового. Йому було 49 років, 21 з яких провів у тюрмах. Загалом же був засуджений на 41 рік.
Василеві Стусові на момент смерті виповнилося 47.
Їх поховали на цвинтарі в селі Копальному, У могилу Литвина вбили кілок із бляшаною табличкою, на якій вибито цифру 7, а на могилі Стуса — 9.
Багато офіційних осіб чи то з власної ініціативи, чи то за чиїмось наказом намагались зірвати, заборонити перепоховання.