За простоту і дохідливість експозицій, за їх неперевершену оригінальність таке можуть зробити лише люди, які душею сприймають ідеї великого філософа.
Диваєшся, які тільки книги зібрані тут і скільки їх – стародруки: Горацій! Плутарх! Феофан Прокопович, Марк Аврелій, Руссо, Ломоносов! Енциклопедії: Церковні книги...
Сковорода дуже багато читав. І не що-небудь, а найпрогресивніших авторів, що будили суспільну свідомість, намагалися відповісти на жагучі питання того часу.
Книги віднаходили в Москві, Ленінграді в музейних обмінних фондах стародруків. У Білій Церкві знайшли унікальну річ – енциклопедію з ботаніки 1659 року видання. А Псалтир XVIII століття, часів Сковороди знайшли аж на Алтаї. Коли оформляли келію Сковороди, його помешкання, їздили у Київ у Флорівський монастир подивитися на справжні келії, порівняти з побутом ченців вісімдесятих років 20 ст.
Робота по оформленню келії підходила до кінця. Вже й тапчанчик у ній з’явимвся, вжей иконка Иллі–пророка зайняла своє місце на покуті, а під спинкою поставили шафу із стародруками. В іншому кутку знайшлося місце для столу – на ньому поклали розкриту книгу — мовляв, тут все нагадує робочу обстановку, а господар вийшов на хвилинку поспілкуватися з природою. Але чогось не доставало. Саме постаті господаря.
Хто б міг її зробити. Серед багатьох імен зупинилися на Ленінградському скульпторові І.М.Хитрову. Але він на той час працював у Ульяновську над завершенням Ленінського меморіалу. Звернулись до нього, але виявилося що замовлень дуже багато.
Михайло Іванович Сік орський не відступав – розумію, мовив він, – знову ліпити царів, ханів, царів. А велику Людину – ніколи? Та ви її, певно, не знаєте? А Ленін між іншим, розпорядився, щоб Сковороді, одному з перших поставити пам’ятник. Хитров вагався. Він навіть не чув про музеї на Переяславщині. Михайло Іванович запросив приїхати, подивитися, запевнив, що Хитрову сподобається, і в загалі... краще нього ніхто не зробить фігуру Сковороди краще Хитрова. Остання похвала, певно, підкупила скульптора. Він приїхав до Переяслава – Хмельницького, ознайомився з музеями, слухав багато оповідей про славу і гордість землі Переяславської.
Зробив кілька постатей для музеїв що поглибило знання скульптора в опануванні українським типажем.
Над постаттю Сковороди працював два роки. Але Григорій Савич вийшов мов живий. Бо хто б не ступив нині на поріг його келії, зупиняється вражений несподіваною зустріччю. Так і хочеться мовити: "Доземний уклін вам, Григорію Савичу! Ласкаво просимо до класу – починається наступний урок..."
У кожній музейній експозиції є речі, на яких "тримаються" цілі експозиції. Про них говорять з особливою шанобою, для них справедливо відводяться найпочесніші місця. Одним з таких експонатів вважається портрет великого народного мислителя роботи невідомого художника XVIII століття.
Це найправдоподібніше зображення Григорія Савича, зроблене гарним художником, сучасником Сковороди, людиною, яка зустрічалася з мандрівним філософом. Митець назавжди зберіг у пам’яті його смагляве обличчя, живі карі очі, високе чоло і мудре слово. Кращого портрета Григорія Савича Сковороди не має ніде.
На одному із стендів експонується кобза, скрипка, сопілка та цитра. Потемнілі від часу, зі слідами людської уваги до них, з нехитрою оздобою, що свідчить: робились вони народними майстрами для таких же любителів – бідаків, а не на продаж і не для панської забави чи колекції. З усього видно: довге і славне життя було у них, аж поки не потрапили в цю музейну тишу. Певно, не один ярмарок чував їхні голоси, не в одній хаті народжувалися і зростали, веселилися і сумували під звуки цих інструментів.
Григорій Савич був чудовим музикою... Тисяча сімсот сорок четвертий рік, золота осінь. На Дніпрових схилах вельможне панство влаштувало банкет на честь приїзду у древній Київ любительки гострих відчуттів – імператриці Єлизавети Петрівни. Високій гості забаглося послухати народні таланти Малоросії. Тож Гримнув співом придворний хор, у якому понад два роки співав і Григорій Сковорода. А потім цариця слухала знаменитого бандуриста з Полтавщини Григорія Любистка. Мабуть, багато тут навіяв кобзар на присутніх своєю думою "Зажурилась Україна що нігде прожити", бо за тим оркестр ушкварив веселої, і цариця пішла в танок зі своїм фаворитом Олексієм Розумовським. Григорій Сковорода грав на флейті. В антракті імпровізував свій власний твір, в якому чувся журливий стогін, наче вітер розносив степовими просторами смужок і прокляття окраденого народу, наче невільницький плач обзивався скигленням чайки і зітханням бездольної матері.
Як ми знаємо, Григорій Савич до Петербурга не повернувся. Бо вольнолюбиве серце не могло співати на чужині. І пішов він у народ. А найпершим другом, що постійно супроводжував його в тих мандрах, була сопілка. Траплялося, що й на скрипці грав, і на цитрі. Бо до всіх інструментів неабиякий хист мав. А ще любив кобзу. Коли Григорій Савич вчителював на Переяславщині, він часто збирав бурсаків і ходив з ними до Борисоглібськом церкви. Раніше там поруч криниця була. Сковорода сідав біля неї зі своїми вихованцями і розповідав їм перекази людей про давно минулі часи. А потім грав на сопілці, на кобзі – влаштовував самобутні концерти народних мелодій.
Місцеві жителі знали про ті здібності учителя колегіуму, тому часто запрошували його додому, щоб поспілкуватися з мудрою, талановитою людиною. У багатьох сім’ях він був учителем музики та співів.
Ось і скрипка із стенду збереглася у досить музичній родині Козловичів. Кілька поколінь їх були в Переяславі відомими скрипалями. Молодші нащадки пам’ятають оповідь старших про те, що в їхній хаті бував Григорій Савич, брав уроки гри на скрипці. Саме на цій скрипці. Тому вона й передавалася від покоління до покоління як велика реліквія. У 1971 році вона зайняла своє місце у музеї.
І кобза із родини Іваницьких теж зберігала на собі тепло рук Григорія Савича. І вона теж у Переяславському музеї.
А ще ось дуже цікавий експонент. Колись завітав до музею один чоловік. Приїжджий, не Переяславський. Довго і досконало вивчав усі експоненти у музеях. А найбільше сподобався йому музей сковороди.
Виявилося, що гість із Києва, за фахом дитячий лікар, але цікавиться мистецтвом рідного краю і дуже шанує Сковороду. А ще хтось розповів йому, що у Переяславі–Хмельницькому відкрили оригінальний музей великого філософа, та він не повірив, вирішив на власні очі побачити його. А ще запитав чи є у музеї книги, котрі читав Григорій Сковорода?
Йому відповіли, що ось "Слова и речи" Феофана Прокоповича, "Сочинения" Михайла Ломоносова. Але, на жаль, ствердити важко, що саме цими примірниками користувався Григорій Савич. Гість поїхав, а через кілька днів приїхав знову і подарував музею книгу. Це був "Псалтир", кінець сімнадцятого століття. Нею користувався Сковорода.
І розповів таку історію. Свідків у мене не має, але "Псалтир" від прадіда. Батько розповідав, що прадід торгував у Києві на Подолі продуктами і часто мав діло з деякими мандрівними людьми. Так от одного разу звідкись надійшли до нього запорожці, набрали харчів, а платити нічим. Тоді один, певно старший між них, дістав із-за пазухи цю книгу, сунув прадідові зі словами: "Візьми. Її читав сам Сковорода. Правда, ти тут нічого не тямуєш. Латина. Але коли захочеш, продаси у три дорога. Тепер таких нема".
Прадід знав, хто такий Сковорода. Про нього тоді багато легенд ходило. Тому й не відмовився від такої своєрідної козацької платні. І книга збереглася. Тепер вона лежить у музеї на столику у келії Сковороди.
Дуже цікавими були пошуки у селі Коврай, адже п’ять років Сковорода віддав вихованню малого Якима Томари. Співробітники музею відвідали село, але ніяких слідів перебування великого філософа не знайшли. І коли на зупинці чекали на автобуса, підійшов і присів старенький дідок. Він втомився, виганяючи малих каченят на своє жовтобоке лихо.
Одна із співробітниць музею вклинилася в монолог дідуся:
– Ви теж колись були таким.
– Ваша правда – старий вмить випростався, очі помолодшали. – Бувало, як заліземо в ставок, то аж поки посиніємо. Бовтались, як оті каченята. Але найбільше любив я коней купати. Бувало приведе Томарин конюх панських отрів, то ми за три копійки їх старанно мили.
Ось нарешті зустріли людину, яка розповіла про колишнього пана Томару. А його діда Сам Сковорода вчив. А наш співрозмовник після купання коней в дитинстві пішов на панську конюшню конюхом.
Так склалося, що в цього дідка зберігся подарований йому паном Томарою старенький диван. Та не просто диван, а на ньому у покійного прадіда пана відпочивав сам Сковорода. Важко було умовити діда забрати диван до музею, але умовили. І диван перевезли до Переяслава. Згодом знайшлися ще два крісла від Томареного меблевого гарнітур. І все це зараз відтворює ту обстановку і навіює подих того часу, коли стежками неньки України мандрував філософ Григорій Савич Сковорода.
В простій сірій свиті й чоботях, з палицею і торбою, в якій мав кілька улюблених книг, і свої рукописи, мандрував він по Слобожанщині, бував у Росії, доходячи аж до Орла, гостював у Донських землях, мріяв дістатися й до Кавказу, який вабив його своїм вільнодумством. Знав мистецтво життя і таємницю щастя, тому так охоче його скрізь приймали й слухали, тому був бажаним гостем у найубогішій селянській хаті, і, як свідчили, на Слобожанщині в багатьох селянських хатах висіли портрети Сковороди і розповідалося серед народу безліч історій про геніального "старчика", як любив називати себе поет і філософ. У своєму творі "Брань архистратига со сатаною" Сковорода сказав про себе: "Он шевствует со жезлом веселими нагами и спокійно воспевает: "пришелец аз есть на земле".
Він належав усій землі. Слідів провінційної обмеженості не знайдемо в ньому, бо мислення справжньої вільної людини залежить не від географії, а від того чи забов’язана ця людина своїм становищем комусь, чи ні. Сковорода ніколи не був забов’язаний. Він незалежний, був мудрецем, ще намагався побороти обставини, твердо дотримувався взятих для себе правил і не підкорятись загальній думці, коли вона віддаляє нас від правди і чеснот.
Високу мудрість Сковороди зможемо належно поцінувати, згадавши, в які часи він жив, бодай побіжно окинувши поглядом вісімнадцятий він пишався своїми подвигами, своєю цивілізованістю, своїм лібералізмом.