"Провiсники лиха" раз у раз вриваються у її долю..."
Спробуємо i ми разом з Марiєю упродовж усiх двадцяти шести тисяч двохсот п'ятдесяти восьми днiв пережити, перестраждати, пересмiятись i виплакатись. Марiєю вiд народження i до старостi називає автор героїню. I це символiчно. Початок її життя був розкiшним. Марiя-немовля — "жива репетлива дiйснiсть", вона розкошувала: "Не раз прокинеться вiд сну, нап'ється з материного лона пахучого напою i наповнюється радiстю... Белькоче, пiднiмає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепiрює ледь помiтнi пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима". Iз цим властивим справжньому борцевi за iснування щирим завзяттям Марiя пройде весь вiдведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марiя, Вона — сирота. Розпочались поневiряння маленької героїнi: життя в убогiй тiтчинiй родинi, де ще "п'ятеро крикливих ротiв", що "хочуть самi обов'язково щодня їсти". Найболючiше дiвчинцi не те, що ходить у бруднiй полотнянiй сорочинi, вiчно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марiя свiдомо розумiє, що вона сирота — i у вiдповiдь своєму кривдниковi вона не може сказати, як iншi: "Чекай, чекай! Як скажу мамi — побачиш!.." А вона i не каже цих слiв, а "пiде над рiчку, порюмсає i знову добре".
Час плине i з недоглянутої, циганкуватої, з "великим набубнявiлим животиком" дiвчини виросла красуня, за якою упадали хлопцi з усiх околиць, а згодом ми бачимо Марiю-матiр. Героїня Самчуком обожнена, вiн намагається подати її життя у чiткому хронологiчному порядку день за днем, рiк за роком "у художньому стилi художньої агiографiї". Ось ми бачимо, як Марiя-мати годує немовля: "Голова її похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку". I цим бiблiйним мотивом письменник з перших сторiнок роману вмотивовує "житiйний", а тому й трагiчний характер образу: днi її лiченi, "iм'я їй Марiя". Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться одвiчна боротьба добра зi злом. Уже малюючи портрет маленької Марiї, автор говорить: "У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв'ється, розцвiте й пiзнає добро i зло". А героїня ж прагне щастя. Для Марiї це — радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на своїй землi. Але чомусь усi Марiїни мрiї про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедiї зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується недоформована розхристана душа Максима... Судилося Марiї випити свою чашу сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях — то доля всiєї України. Марiїн рiд, як i бiльшiсть українцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi — бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках — наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою — сама героїня...
Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирiтського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все рiвно не опинялись у ситуацiях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне — життя продовжується. А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука "Марiя" i, звичайно, життя. Розв'язка твору трагiчна — вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як "воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: "Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!"
Так оцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.
Твiр-вiдгук. Сiм'я Перепутькiв — своєрiдна художня модель української родини кiнця XIX — початку XX столiття
Нарештi настали для України такi часи, коли ми, не криючись, можемо смiливо називати iмена тих талановитих українських письменникiв, про яких донедавна знати не хотiли, називаючи їх "чужинецькими белетристами". Серед таких i письменник Улас Олексiйович Данильчук-Самчук родом iз села Дермань на Волинщинi (нинi Рiвненська обл.). Вiн був "старого селянського кореня, з твердими традицiями стихiйного i свiдомого незалежництва в дусi та незламним бажанням боротися проти кожного заперечення наших законних прав на землi наших предкiв". Усвiдомлення цього родинного життєвого кредо не давало спокою талановитому митцевi, I, звичайно, всi його твори випромiнювали волелюбнiсть, право свого народу бути господарем на рiднiй землi, саме цим художнє слово письменника викликало у читачiв симпатiї й довiру, а у недругiв — злiсть, зневагу до нього, бажання назавжди вiдмежувати його самого i його твори вiд українського народу. Час змiнився на краще i сьогоднi iм'я Уласа Самчука стоїть серед найзначнiших вiтчизняних прозаїкiв XX столiття.
Письменницька доля його склалася так, що не в Українi, а за її межами вiдбувалося становлення Уласа Самчука як письменника. Саме в Нiмеччинi були написанi новели молодого прозаїка "Образа", "Собака у вiкнi", "Мадонна цвiтучого саду", "Четвертий чоловiк". Празький перiод у творчiй бiографiї письменника вважається найбiльш продуктивним. Iз нiкому не вiдомого лiтератора-початкiвця постає справжнiй класик української лiтератури. Працездатнiсть неймовiрна! Одночасно пише чотири романи "Волинь", "Марiя", "Гори горять", "Кулак".
Все пережите письменником в Українi i за її межами, весь багатющий життєвий матерiал, який постiйно збирав митець, все, що до глибини душi вражало письменника i не давало спокою, кликало до роботи. Було у Самчука єдине бажання творити, писати. Доля України не давала йому спокою, тривожила. Голодомор 33-го року вимагав вiд письменника вагомого слова — з'являється роман "Марiя". Книгу було видано з присвятою "Матерям, що загинули голодною смертю на Українi в роки 1932-1933". Але не тiльки через те, що автор одним iз перших розповiдає про страхiття голодомору в Українi, а ще про "примусову колективiзацiю", "розкуркулення", моторошнi картини життя сiм'ї Перепутькiв у романi — це високохудожнє втiлення життєвих реалiй цього перiоду.
У центрi авторської уваги прозаїка — iсторiя української родини на рубежi епох. Це виразно простежується в самiй структурi твору: перша частина "Книга про народження Марiї" — своєрiдна його передiсторiя; друга — "Книга днiв Марiї" — власне iсторiя; третя — "Книга про хлiб" — трагiчний фiнал, загибель Марiїного роду. Саме життя героїнi Марiї, її родини (а Марiя не уявляла себе без щасливої сiм'ї) допомагають Самчуковi розв'язувати у романi найрiзноманiтнiшi проблеми: батькiв i дiтей, любовi та сiмейного щастя, моралi, достатку i працi на землi, солдатчини, духовностi та вiри в Бога, голоду, геноциду та репресiй, влади, нацiональної свiдомостi та гiдностi, добра i зла.
Марiя за покликом душi творить те головне, чого у неї не було (рано лишилась сиротою), заради чого здається й народилася на свiт Божий — родину. Героїня не просто творить сiм'ю, а можна, без перебiльшення, сказати "українську мрiю" самого автора. То цiлий гiмн людському щастю, що пiдносить Марiю високо, бо має вона мiцну родину, вiльно працює на своїй землi, вона щаслива як мати, бо має розумних, завзятих, працьовитих дiтей, родину її поважають односельцi: "Якi це були гарнi, повнi, округлi роки. Кожний схiд сонця приносив працю, захiд — вiдпочинок. Ростуть дiти. Прибуває потроху землi..." Троє синiв — Демко, Максим, Лаврiн та донька Надiя — "слухняна, весела, гарна. Встає разом з матiр'ю, допомагає їй". Демко i Максим допомагали батьковi Корнiю по господарству, а Лаврiн, "жвавий, з iскристими оченятами, стрибун", добре вчився у школi, тож батьки мрiють, що вивчиться колись на "дохтора". Марiя разом iз Самчуком-автором досягла вершини iдеального сiмейного щастя. I ось далi автор втiлює свiй задум, показую чи, як героїня йде схилом, аж до самої прiрви. Не може бути сама Марiя та її родина щасливою у такому життi, яке мала Україна на межi столiть.
Вiйна, революцiя, НЕП, колективiзацiя — етапи "великого шляху", що привiв український рiд до нацiональної катастрофи. Революцiя для Марiї страшна тим, що руйнує її родину — те, чому вона присвятила все своє життя. Революцiя вiдбирає в неї одурманеного iдеями класової боротьби сина Максима. НЕП — "сатанинський винахiд" бiльшовизму, яким вiн паралiзував волю українського селянства до активної боротьби за свої права, вбачав у працьовитих українських селянах запеклих ворогiв, яких згодом необхiдно було знищити. Колективiзацiя — кульмiнацiйний момент вiйни Москви з українським народом. Гине весь рiд Марiї: на Соловках — наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою — сама героїня...
Тож тепер i стає зрозумiлим чому так довго стояли на перешкодi появи цього роману в Українi. Адже треба було давати вiдповiдь, чому так сталося на Українi, чому чеснi трударi, що власною працею досягали родинного щастя, достатку, добробуту ставали ворогами народу, чому, такi ж, як Корнiй, колись заможнi селяни змушенi були блукати полями у пошуках гнилої картоплини чи дохлого зайця, бо дома в цей час помирає з голоду сiм'я, чому найрозумнiшi, найталановитiшi гинуть у концтаборах? Якими найгуманнiшими iдеями можна все це виправда ти? Питання, як бачимо, риторичнi.
Непросто вiдбувається повернення лiтературного доробку У. Самчука на батькiвщину. Але ми щиро сприймаємо його твори, сповненi людяностi, правди, високої художньої довершеностi.
Висновки
У.Самчук у своєму романі "Марія" аналізує всю передісторію соціальної катастрофи.