А я піду у зливи.
Молитись пням... Такі тотальні пні...
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
"Отак пройду крізь твій великий подив..."
Непоступливість ліричної героїні суттю свого людського "я" не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його від неусвідомлюваної небезпеки.
Гранична чесність перед собою й Ним — це теж умова, через яку не можна переступати:
Не жалкуй за мною. Я мічена.
Мене кожне лихо згребе.
***
Мене кличе суворо і трубно
мій обов'язок, мій король.
***
Я в любові — як в еміграції.
Відпусти мене в рідний край.
"Епілог"
Гортаємо сторінку за сторінкою ці листи Кохання, адресовані Йому (майже завжди — з великої букви, не стільки Тобі, як Вам) і доходимо до тих, де панує повна гармонія почуттів, бажань і можливість їх здійснити.
Тоді "шаліє любові тропічна злива — землі і неба шалений шлюб",
І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і дев'ятий вал –
твоїх очей магічна ніжність
і губ розплавлений метал.
"І день, і ніч, і мить, і вічність..."
Щедрість у даруванні себе обранцеві вражає невичерпністю і тією ж романтичною шляхетністю:
Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
Або:
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!
Глибоко і зворушливо розкривається в цих словах прекрасна правда про людину: вона безмежна у самовираженні, в даруванні ніжності й доброти, якщо поряд така ж щира і високодостойна людина, якщо вони —пара.
Отак і постає перед нами на весь зріст образ гордої українки, що має ті ж ціннісні орієнтації, що і її пращури — герої національно-визвольних змагань.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, — тільки до воріт.
А там, а там... — Жорстокий клекіт бою...
"Моя любове! Я перед тобою..."
Як не згадати наші пісні — козацькі, стрілецькі, повстанські, де "дівчина чорнобривая" могла собі дозволити хіба що сльози за коханим та хустину в дарунок, але аж ніяк не сміла перечити його від'їзду "в чужу сторононьку" (в "жорстокий клекіт бою"), знаючи, що це святий обов'язок захисника вітчизни.
У вірші немає пафосних закликів, заяв чи клятв, є ствердження невіддільності власної долі від життя свого народу. Про це сказано з такою внутрішньою переконливістю, яка може залишити байдужим тільки манкурта. Сама думка про те, що можна зійти з рідного "тополиного шляху", над яким зависло древньою булавою важке українське сонце, лякає, видається неприпустимою. Цей мотив послідовно увиразнюється рефреном у майже молитовному стилі: "Не дай..." Звертання до любові водночас є ніби звертанням до самої долі, до вищих сил: за тим "Не дай" підсвідоме чується слово — "Боже!"
Усе це сприяє тому, що поезія "Моя любове! Я перед тобою..." сприймається як своєрідна, подана поетично самонастанова, життєва програма, яка до снаги лише аристократам духу.
"О скільки слів, і скільки снів мені наснилося…"
Поезію Ліни Костенко знають, люблять і обожнюють мільйони людей в Україні. Навіть затяті українофоби, слухаючи цю поезію, не можуть приховати захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову. А вона, справді-бо геніальна Поетеса, боїться (!) слів, їй страшно взяти в руки перо І почать віршувати:
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Власне, поняття "віршувати за допомогою слів" не дуже поєднується з особистістю Ліни Костенко хоча б тому, що в її свідомості вірші аж ніяк не ототожнюються з Поезією: "Ти думаєш, вірші потрібні поетові? Поетові, треба бути поетом"; а коли вже й виникає це поняття, то воно знаходить "образну підтримку" у сфері випробуваної поетичної краси: "Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі".
Ліна Костенко вибудувала самоцінний поетичний світ, що є не зліпком чи подобою реальності, а згустком енергії творчого духу, який, за словами безсмертної Мавки з "Лісової пісні", "скарби творить, а не відкриває". Наявність такої самодостатньої поетичної реальності відповідає онтологічній сутності поезії як такої, адже у філософському сенсі "поезія є виривання за рамки конвенції семантичного поля мови/культури і світу як "сущого". Це завжди спроба вловити щось принципово несхоплюване ні у слові, ні в чомусь іншому. Тобто, якщо бути строгим, це є ловленням порожнечі, Ніщо". Сущий світ — це дійсний світ, адекватний звичайним словам, які неодмінно були або є "чиїмись", це, у потрактуванні Поетеси — "розмовка побутова", "дзвінкий дивертисмент метафор, слів", а Поезія — це те, чого не можна до кінця передати у слові — любов, свято, квіти, молитва. І.Фізер, розмірковуючи про суть поезії, пише: "...поетичне слово голосить те, чого ще не було, немає, а часто і не може бути". Цей умовивід теж можна проілюструвати рядками з поезії Ліни Костенко:
І десь над гранями свідомості
є ге, чого іще нема.
Чудний народ — художники, поети. Усе їм сниться те, чого нема. Усе їм сниться те, чого не буде.
Навіть життєвий досвід, сконденсований в афоризмі, будується на поетизації отого справжнього "Ніщо":
Є для серця така покута:
Забувати скоріше зло,
Аніж те, що мусило бути,
i чого в житті не було.
"Ніщо", сфера ідеального, насправді має справжню реальність, воно приречене "бути і відбутися у світі". Це як та "мрія", що на все життя, про яку писала Поетеса в одній з ранніх поезій:
Будь випадковим чи злим, шаленим,
Дай смуток, розпач, каяття...
Лиш мрією не стань для мене,
бо це уже на все життя.
Справжня поезія адекватна не слову, а буттю, його первозданній і справжній поетичності, бо ж у своїй основі існування людини у світі є поетичним. Наскільки воно є поетичним, настільки воно є справжнім — про це теж писали теоретики філософії поетичного слова: "Поезія нагадує ілюзію чи сон у порівнянні з реальною й крикливою дійсністю, у котрій ми ніби живем... дійсною є мова поета й завдання, яке він виконує власним існуванням" (М.Хайдеґґер), "Поезія є те, що дає можливість передати — за допомогою мови, яка здобула свій правічний ритм, —таємний зміст різноликого буття; і тим самим вона дарує нашому марному буттю справжність, і тому ідеал будь-якої духовної діяльності полягає саме в ній" (Стефан Малларме). Сама особистість Ліни Костенко втілює Поезію в онтологічному сенсі цього слова, бо "реальна, криклива й марна дійсність" аж ніяк не приваблює її, а втеча в самоту, непоміченість —пошукуваний ідеал індивідуального духу Поетеси. Не слід думати, що в цій відреченості від людського тлуму прихована погорда митця. Прагнення самотності —природний стан творчої особистості. Літератор Микола Євшан на початку XX ст. в одній із критичних статей тонко спостеріг: "Тільки одиниці уміють використати життя як матеріал для естетичних можливостей, видобути з нього джерело надії, дати йому порив. Творець — значить самотній; не той, що приймає життя, а той, що відкидає його і живе іншим, своїм життям, з якого черпає всю силу".
Модерний характер художньої свідомості Ліни Костенко сприймається як природне явище, але в контексті конформістського пристосування поезії до ідейних вимог тоталітаризму (на цей час, на жаль, припало становлення Поетеси) і її поезія, і сама особистість були викликом тій системі, яка ховалась якраз за словесною псевдореальністю, гаслами і т.п. Десь у надрах творчого духу Ліни Костенко зародилась ідея буття дословесного, а отже, істинного й у філософському сенсі цього слова, і в контексті ідейного духу того часу, в якому випало їй жити. Образ невтіленого у слові буття становить чи не найголовнішу естетичну прикмету поезії Ліни Костенко:
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим
Ще слів нема. Поезія вже є.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив'язані до слова,
от просто так — пливуть собі й пливуть...
У наведених рядках відлунює ота недовіра до слова І навіть страх перед словом, про що йшлося на початку статті. З огляду на абсолютну відповідність творчості Поетеси онтологічній сутності Поезії це теж цілком природно. З цього приводу М.Хайдеґґер у статті Тельдерлін та сутність поезії" писав: "Мова є небезпекою з небезпек... Небезпека — це загроза для буття з боку сущого". Слово — це суще, поезія — це буття, і перше загрожує другому. Тому й не дивно, що мотиви мовчання, німоти, тиші є наскрізними в ідіостилі Поетеси. Ці образи ніби уособлюють справжнє Буття, точніше присутність справжності у всьому, що претендує бути істинним Буттям з поетичної точки зору Ліни Костенко. Згадані образно-словесні мотиви незмінне виникають, коли йдеться про поетичну творчість: "Ми мовчимо — поезія і я", "Марную день на пошуки незримої // німої суті в сутінках понять", "Душа з очима снайпера // в трагічній німоті, // здається, все вже знайдено, і знову — ні" (...); кохання: "Я вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити", "Такої дивної отрути // я ще ніколи не пила... такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги"; природу: "Я їх ліси люблю. Я знаю їхню мову. Я з ними теж мовчанням говорю"; у тишині протікає одухотворене буття ліричної героїні: "Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши музику словами". Не сколихнути музику словами — вельми показовий для Ліни Костенко естетичний принцип світобачення: вона визнає примат несловесних мистецтв, особливо музики, що, як відомо, має своїм предметом "душу (а не розум — Л.С.), що звучить" (Гегель). Музика — ірраціональна почуттєва стихія, здатна "виправити" затертість слів, перевести їх у план індивідуальної "мовчазної" поетичної реальності: "Будую мовчання, як зал філармонії. Руки на клавіші слова кладу".
Домінанта поетичного світу Ліни Костенко — стихія ірреальності, крізь призму якої вона бачить навколишній світ.
Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам'ять. Шматочок реальної дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що вислів сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному — з акцентуванням останнього звичайно ж.