Для всіх присутніх цей птах вважався святим, крім найвищого начальства, якому догоджав єгер. Жахливо ще й те, що під час прогулянки на косі ніхто з присутніх посадових осіб, навіть кандидат наук з контори заповідника, не попередили злочину, дозволили вбити довірливого птаха. Виникає суперечливе питання щодо причетності до злочину. Винен той, хто вбивав лебедя чи той, хто стояв поруч і догідливе мовчав?
О. Гончар устами Ольги ставить перед сучасниками і нащадками питання моралі. Автор через переживання героїні новели "На косі" намагається зрозуміти межу добра і зла, прагне повернути людські душі до святинь,
ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ О. Т. ГОНЧАРА
Олесь Терентійович Гончар — всесвітньовідомий письменник і громадський діяч. Його високо гуманістичні твори вражають глибиною і масштабністю мислення. Письменника турбує не тільки доля рідної України, а і доля всього людства. Уже в першому своєму визначеному творі — трилогії "Прапороносці" устами своїх героїв він гнівно засудив війни і все те зло, яке вони приносять людству. У його творах основним об'єктом дослідження є людина. Людські вчинки і людські помисли, людська велич і людська чистота — ось чим захоплюється письменник! Він обвинувачує як загальнолюдське зло так і антиморальні прояви окремих людей, вважаючи, що найменша підлість може згодом перерости у велику біду, що здатна призвести до трагедії багатьох людей або навіть людства в цілому. Вболівання за долю людини, високий патріотизм і гуманізм — ось найяскравіші ознаки творчості Олеся Гончара.
Перу письменника належить значна кількість романів, повістей" оповідань, новел, критичних нарисів та статей. Твори перекладені більше як 40 мовами світу. Все прогресивне людство шанує прогресивні тенденції його творчості.
Внутрішнім пафосом письменника-патріота пройнято сторінки однієї з останніх книжок Олеся Гончара "Чим живемо. На шляхах українського відродження". У добірці статей, передмов, виступів, вибраних з доробку 60—90 років розкривається не тільки громадянська і творча позиція письменника, а і людське єство видатного майстра прози.
Відданий син України, Олесь Терентійович Гончар присвятив їй багатство і щедрість свого таланту і свою синівську любов.
ЗРАЗКИ УЧНІВСЬКИХ ТВОРІВ
СОБОР ЯК СИМВОЛ ДУХОВНОЇ КРАСИ ЛЮДИНИ У ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
У кожної людини слово "собор" викликає свої особливі асоціації. Комусь уявляється служба в храмі, комусь — блиск хрестів на баштах у надвечір'я, комусь — велична панорама міста із злотоверхими церквами. Всі ці уявлення суто індивідуальні, але є між ними спільна риса — відчуття величі і неповторності. Недаремно ж у давнину соборами називали зібрання великої кількості людей для обговорення важливих питань релігійного чи іншого значення. Отже, слово "соборність" (єдність, єднання) є спорідненим до слова "собср".
Проблема збереження цінного історичного пам'ятника в романі Олеся Гончара набуває громадянського звучання, бо цей образ уособлює велич людини-творця, людини-воїна, людини-громадянина. "
Побудований на згадку про козаччину невідомими майстрами, стоїть собор, милує душу жителів заводського селища своєю архітектурною довершеністю. Дивуються сучасники майстерності стародавніх умільців: "Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, а все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!" Доля кожного з персонажів роману більшою чи меншою мірою пов'язана із цією спорудою. У ставленні до цієї архітектурної пам'ятки розкриваються характери людей кількох поколінь. Адже собор — це не просто згадка про минуле, це історія цілого народу, його традицій, його культури, його сучасне і майбутнє. Це розуміє більшість героїв твору. Для Віруньки, для Івана і Миколи Баглаїв, для Ізота Лободи собор — жива істота, яка уособлює безсмертя цілого народу. Лише один розділ роману знайомить нас з невтомним дослідником, вченим-етнографом, видатним істориком Дмитром Яворницьким, але відбиток цього знайомства залишається в нашій пам'яті надовго. Професор Яворницький ладен був пожертвувати життям заради собору, захищаючи козацьку святиню від махновського розгулу. А хіба не славним нащадком козацтва виявився Микола Баглай? Адже він зупинив розгул бешкетників у приміщенні собору, мало не заплативши за це життям. Микола Баглай і професор Яворницький утверджували невмирущу силу народу, захищаючи цей історичний пам'ятник.
А Іван Баглай та його вчитель Ізот Лобода примножили велич народу своєю працею. Іван, перебуваючи у тривалому відрядженні в Індії, допомагає металургам, при цьому спостерігаючи за тим, як у цій країні шанують історію, як бережуть збудоване предками. Отже, він теж гідний нащадок славного українського роду, бо у наших пращурів праця завжди була в пошані.
На мою думку, найбільш досконало зобразив Олесь Гончар старого металурга Ізота Лободу. Постать цієї людини ніби уособлює в собі нероз-
ривну єдність минулого, сучасного і майбутнього. У минулу війну він разом з такими ж патріотами рятував Титана, навчив металургійній справі не одне покоління робітників. За визначенням Лободи-сина у нього "козацька волелюбна душа". Вийшовши на пенсію, Ізот Іванович став на сторожі навколишнього середовища, охороняв Скарбне від браконьєрів. У цьому вчинку поєднуються сучасне і майбутнє, бо робив він це в ім'я прийдешнього. Ось і виходить, що все своє життя Ізот Лобода захищав рідну землю, Вітчизну від батькопродавців, які "пів-України пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!.." Він не поодинокий у своїх вболіваннях.
Саме через ставлення до собору розкриваються характери і Вірунь-ки, і Єльки, і Шпачихи. Хоча всі три жіночі образи дуже різні за вдачею і за віком, але є між ними і спільне: всі вони дуже тонко відчували людську підлість і противились їй, але кожна по-своєму. Шпачиха, ця непроста і незвична постать, зберегла в собі людяність, щоб дати опір висуванцеві Лободі і цим стати на захист собору: "Звиняй мені, Володимире, але не в той бік ти думаєш".
Вірунька — молода, сильна, вольова, смілива жінка. Вона відкрито звинувачує Лободу у крадіжці таблички з собору. Віруньчина чистота і вірність ніби знаходять підтримку з боку собору, у його стійкості. "Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів..."
На Єльку собор спочатку навіював страх, потім — спогади про ганьбу, і лише завдяки Миколі дівчина починає усвідомлювати і значення цієї величі для людей, і свою значимість у світі. ,
Персонажі твору ставляться до архітектурної споруди в залежності від свого світобачення, ерудиції, совісті, але приємно відзначити, що порядних людей у світі значно більше, ніж негідників. Я сподіваюсь, що більше ніхто і ніколи не дозволить бюрократові розчерком пера знівечити долю не тільки споруди, а і людини, і собори наших душ залишаться незайманими.
КРАСА ЛЮДИНИ-ВОЇНА ЗА РОМАНОМ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА "ПРАПОРОНОСЦІ"
Тема героїки нашого народу в роки Великої Вітчизняної війни була, є і буде актуальною, поки залишаються в пам'яті нашого народу її страхіття, поки живі учасники і очевидці воєнних подій, поки звучатимуть у наших серцях їх спогади. Отже, вічна тема... Вічна, бо антивоєнна тематика — це утвердження миру, це гуманізм, це всенародна пам'ять про жертви фашизму, це вічна слава тим, хто наблизив світлий день Перемоги. Мільйони людей доклали своїх зусиль до цієї події. Серед них не тільки воїни-визволителі. Серед них партизани і підпільники, працівники тилу, які кували зброю для армії. Про всіх цих людей можна сказати багато теплих слів. Але основний тягар війни лежав на тих, хто був на лередньому краї. Всі випробування народ витримав з честю. Дуже багато книг написано про війну. Різні епізоди, різні люди, різний час і місце подій. Але об'єднує усі ці твори одне: високі моральні якості воїна-визволителя. Інакше і не могло бути. Як можна звільняти з фашистського рабства людей, до яких ти байдужий? Ні, не може бути визволителем людина, яка не здатна на самопожертву в ім'я іншої людини.
Мимоволі згадуються "Прапороносці" Олеся Гончара. У цьому творі наші воїни несуть народам визволеної Європи прапор гуманізму.
Згадаймо персонажів трилогії. Які красені! І зовні, і внутрішньо. Красивий своєю вірністю Юрій Брянський. Він молодий і вродливий, нагадує чимось пісенний персонаж, бо "як соняшник у цвіту" чистий і урочистий чекає наступу. Яким внутрішньо красивим постає поруч з ним непоказний телефоніст Маковей, що ніколи не залишає своїх обов'язків, готовий вдень і вночі налагоджувати зв'язок. Як люблять цього юнака всі бійці, лагідно називаючи Маковейчиком-соловейчиком. Скільки їх, невтомних трудівників війни, ризикуючи життям, виконували свою почесну роботу, звільняли людство від ворога. Тільки зрідка вони усвідомлювали свою почесну місію, а може, навіть і не усвідомлювали, а просто раділи за визволених. "Гарно рятувати людей",— ця фраза належить небагатослівному сержанту Козакову. А Роман Бла-женко вважає, що йому і його співвітчизникам "наче на роду написано
— завжди всіх визволяти і всіх рятувати".
Безумовно, війна — це не свято і не розвага, війна часом оздоблювала людей, робила їх іноді жорстокими. Взяти хоча б лейтенанта Сагайду. Особиста трагедія — втрата сім'ї і зрада нареченої надовго отруює його серце ненавистю. Тільки зустріч зі словацькою партизанкою Юлічкою дає Володимирові усвідомлення значимості своєї місії: "Наче розбагатів несподівано, наче вперше повністю відчув свою велику солдатську гідність..."
Вражають взаємини Черниша і Шури Ясногорської, які бояться зізнатись у своєму коханні, щоб не образити пам'ять загиблого Брянського. Євген навіть соромиться своєї сили і здоров'я, коли проходить повз поранених. Він відмовляється служити в штабі, бо вважає свій обов'язок перед Батьківщиною — бути на передньому краї.
У творі немає негативних образів серед радянських солдат. Той, хто повсякчас ризикує життям в ім'я людства, не може бути поганою людиною, бо має чисті наміри.
Брати Блаженки вродливі своїми братерськими узами, Хома Хаєцький
— своїм ідейним зростанням і усвідомленням людської величі: "...Ти не якийсь там ай-цвай, ти — великий чоловік! На тебе світ очима пряде".
Особливою замріяністю оповитий образ Шури Ясногорської.