Отже, зрада батьківщини — це продаж української душі.
Хома Брут гине від нечистої сили, що знайшла осілість в українському храмі. І хоч сюжет "Вія" — за межами можливого, істина проглядається досить виразно. Діти колишньої козацької старшини (відьма — сотниківна) заполонили український храм, як і храм душі, різною чортівнею. Хома Брут, за Гоголем, не так великий грішник, як наївний хитрик і крутій, гине у божому храмі, в українській святині. Справді, є над чим замислитись.
Старовина, ідилічна патріархальність України — це гоголівська маска, майстерно накинута на гострі й пекучі проблеми сучасності вуаль. "Яка радість, яке буяння охоплює серце, коли почуєш про те, що давно-давно — нема йому ні року, ні місяця — діялось на світі! А ще як приплутається якийсь родич, дід або прадід, — то тоді тільки рукою махни. І здається, що достоту сам усе це робиш, неначе заліз у прадідівську душу чи прадідівська душа шаленіє в тобі" ("Пропала грамота"). Гоголь мав геніальну здатність і в прадідівську душу залізти, і впустити її до себе — можливо, то була душа його предка Остапа Гоголя, козацького полковника, сподвижника і "правої руки" закатованого царем гетьмана Петра Дорошенка, бо надто сильно шаленіла вона в письменникові.
Навіть в інтимі Гоголя шаленіла предківська душа, якщо не козацького чи шляхетського родича, то, можливо, самого Сковороди, бо Гоголь, як і він, смертельно боявся цього високого людського почуття. Кохання Гоголь називав "першим благом у світі", але за все своє життя так і не пережив любовного почуття і за це дякував долі. Коли товариш Гоголя по Ніжинському ліцею Данилевський написав йому про свою закоханість, він відповів: "Прекрасно розумію і відчуваю стан душі твоєї, але самому, дякувати долі, не довелось пережити. Я тому кажу "дякувати", що це полум'я перетворило б мене у прах за одну мить".
Свою "любовну ідеологію" Гоголь утілював в образах. Так, у "Тарасі Бульбі" Андрій фактично гине в полум'ї своєї демонічної пристрасті до прекрасної польки, чинить зраду, що не має батьківського прощення. Дивовижна врода польської воєводівни виявилася сильнішою за віру, честь, козацьке побратимство, батьківщину. Подих краси тут руйнує моральні засади, вона — аморальна. До цього висновку підводить нас не тільки образ Андрія. У повісті "Вій" псар Микита згорає від кохання до сотниківни-відьми не в образному розумінні, а буквально: "Коли одного разу прийшли до стайні, то замість нього лежала попелу купка та порожнє відро: геть згорів, сам собою згорів". Та й "філозоф" Хома Брут, повозивши на своєму хребті відьму-панночку, врешті гине. Образ панночки-сотниківни, вочевидь, символічний, це знак доби, навіжена сила, що спопеляє і псаря, і філософа, загиджує православний український храм усіляким чортовинням і перетворює його в руїну.
Після перебування 1833 року в рідній Василівці Гоголь вивіз стільки творчих намірів і задумів, що пережив невдовзі своєрідну кризу від наддостатку роздумів і сюжетів. Наступає новий етап творчості, її злет і розквіт. Перо наштовхується на такі місця, які загрожують проблемами з цензурою.
На наш погляд, подальша творчість Миколи Гоголя відрізняється переважно оповідачем. Лукавий, з примруженим оком, хитрун Рудий Панько поступається місцем таємничому, загадковому, до кінця не зрозумілому і нищівному у висміюванні — Миколі Гоголю. Маску знято, забороло піднято, щоправда, піднято й щит.
"Вечори на хуторі біля Диканьки" Росія до кінця не зрозуміла. Ось що в них побачив, скажімо, Пушкін: "Усі надзвичайно зраділи цьому жвавому описові перейнятого співами й танцями племені... цій веселості, простодушній і водночас лукавій..." І все.
Шевченко теж буркнув на "Вечори", назвавши їх у "Щоденнику" "малоросійськими анекдотами", а силу Гоголя побачив у сатирі. Насправді ж Гоголь і у "Вечорах", і в усій подальшій творчості опрацьовує ту ж саму тему, тільки різними засобами: його цікавило одне — "вторгнення демонічних сил в життя людини" (К.Мочульський), а від себе додамо — і в життя народів, зокрема народу українського (руського) і російського.
У "Тарасі Бульбі", як і у "Вії", відчуття приреченості, безвиході стає визначальним. Воно поглиблюється в "Арабесках"; божеволіє і гине художник Чертков у "Портреті"; божеволіє і перерізає собі горло художник Піскарьов у "Невському проспекті"; божеволіє чиновник Поприщин у "Записках божевільного". І з усього цього гіркий гоголівський вигук: "Боже, яка сумна наша Росія!". А до України-Русі волав: "Русь! Чого ж ти хочеш від мене? Який незбагненний зв'язок затаївся між нами? Чому дивишся ти так, і навіщо все, що тільки є в тобі, спрямувало на мене сповнені чекання очі?.."
Але не так уже й мовчазно, хоча й затаєно, дивилася в очі Гоголя мисляча Україна-Русь. Ще раз нагадаємо читачам, що Русь за Гоголем — це Україна, бо коли в "Тарасі Бульбі" він говорить про "русский характер" героя, то очевидячки йдеться не про "российский" характер. І в цьому Гоголь послідовний дивовижно. Доречно тут нагадати, що дев'ятнадцятирічний Гоголь від'їжджає до Петербурга з наміром "виклопотати Малоросії звільнення від усіх податків", і, як бачимо, він завжди відчував на собі погляд України. Та найголовніше: не відводив від неї своїх очей.
Окрім бісівської сили, що з усіх щілин вилізала й перла на окрему людину й окремі народи, Гоголь несподівано віднайшов ще одне середовище зла людського — любов і красу. Любов трагічна, а краса, за Гоголем, двозначна. Як романтик, він, з одного боку, підносив на п'єдестал краси любов і жінку, а з іншого — глибоко осмислював проблему зла в коханні й красі, зла, що веде до смерті, про яку він скаже: "Не може бути нічого врочистішого за смерть".
У повісті "Ніч проти Різдва" чорт хоче мститися ковалеві за його мистецтво. Загадку мистецтва Гоголь вирішує, як і загадку краси. Гоголь визнає і стверджує дві дійсності — дійсність мистецтва, мрії, ідеалу, уяви і дійсність життя — "жахливу дійсність". І коли він анатомує пером письменника оцю "жахливу дійсність", щоб добути з неї засобами мистецтва слова прекрасну людину, в остаточному рахунку знаходить гидомирну потвору. Дві дійсності входять у непримиренну суперечність, і Гоголь зневірюється, що зможе вплинути на другу дійсність засобами першої. Настає глибоке розчарування, зневіра. Намір віднайти у другій частині "Мертвих душ" якщо не прекрасну людину, то бодай пристойну, не був зреалізований. Письменник переконався, що змінити Росію з морального погляду засобом могутнього сміху йому не вдалося. Він упадає в містику, змінює жанр повісті на жанр проповіді й починає щиро вірити, що могутній бароковий жанр проповіді може забезпечити моральне перевиховання. Це була ще одна ілюзія Гоголя, породжена наївною вірою у своє божественне призначення схилити Росію до покаяння.
Ось рядки з листа Гоголя до Щепкіна після постановки "Ревізора": "Усі проти мене. Найменша тінь істини — і проти тебе повстають, і не хтось один, а цілі стани".
"Ревізор" обурив Росію, і 1836 року Гоголь покидає її. Він їде в Європу, де проводить майже п'ять років. Аж наприкінці 1841 року Гоголь повертається до Росії, щоб видрукувати "Мертві душі", і знов утікає з неї на цілих п'ять років, живучи переважно в Римі. З відстані він відчував Росію точніше й гостріше, аж до нервових струсів та кидання в крайнощі в останні роки його життя. Гоголь, як і Шевченко, провів у Росії, в Петербурзі, близько п'ятнадцяти років. Шевченкові крізь грати ввижався садок вишневий коло хати в Україні, а Гоголь, споглядаючи Неву, бачив дивовижний Дніпро, могутній своїм широм, що його й до половини не кожна птиця може здолати. Романтичні візії й гіперболи двох геніїв народу співмірні за силою любові до України. Шевченко показав, хто Україну душить і розпинає; Гоголь показав, кого в Україні б'ють.
Шевченка жандарми з наказу царя запроторили на десять років в Оренбурзькі степи тягнути солдатську лямку, а Гоголь близько п'ятнадцяти років провів у Європі, де відігрівав душу, і навіть сам цар опікувався його закордонним побутом, надто ж під час поїздки до Святих місць. Це те, що відрізняло Шевченка і Гоголя.
Коли помер Гоголь, багатьом здавалося, що він у летаргійному сні, з посмішкою на вустах і приплющеним правим оком. (Існують навіть напівфантастичні оповіді: буцімто при перепохованні тлінних останків Гоголя було зауважено, що віко його труни зсередини подряпане й пошкоджене, а тіло лежало долілиць, і цей факт мовби підтверджує версію про летаргійний сон письменника; ніби він, прокинувшись, робив відчайдушні спроби врятуватися.) Втім, містичний туман навколо Гоголя ніколи не розвіювався, і, можливо, тільки на рідній землі душа його по-справжньому прокинеться із летаргії і безпомильно, як Вій, укаже: ось вони, ті, що переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються рідної мови, зраджують побратимство, віру, батьківщину — ось вони! — "батьки отечества чужого", підлі раби й холуї.
Адже усією своєю суттю Гоголь — наш, український, і в його творах сконцентрована могутня духовна сила, величезна життєва енергія, яка вічно працюватиме на Україну.
-------------------------------------------------------------
ПРИМІТКИ:
[1] "Знаю, що ім'я моє після мене буде щасливіше за мене, і нащадки тих самих земляків моїх, можливо, з очима, вологими від сліз, промовлять замирення моїй тіні..." (рoc.)
[2] "Йдеться про... відреставрування справжнього образу. А що образ той є і був національний — на те ради немає. Тільки справжній, отже національний, образ Гоголя, відкриє нам т. зв. таємницю Гоголя, похмурий трагізм його життя й творчості, описаний в досить багатій літературі про нього, але не вияснений у своїй суті".
Євген Маланюк
[3] Детальніше див.:
В.Яременко. Два століття київської поезії // У кн.: Аполлонова лютня. — К.: 1982;
В.Яременко. Українська поезія ХVІ ст. // У кн.: Українська поезія ХVІ ст. — К.: Рад. письм., 1987;
В.Яременко. Українська поезія першої половини ХVІІ ст.// У кн.: Українська поезія першої пол. ХVІI ст, // К.: Рад. письм., 1988.
[4] "Киньте, нарешті цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити. Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!..