Впевненість у прихід бажаної волі висловлює він у вірші "Тюремна колисанка", написаному під час ув'язнення в 1922 році:
Спи, сусідко, темінь ночі Обгортає цілий світ. Але вже вродитись хоче Воля — дивний огнецвіт. Мрій про волю...
Сподівання волі поєднується тут із закликом до боротьби за неї, з розумінням того, що "щастя з муками сплелось".
Про волю — "дивний огнецвіт", "вільний дім", про те, що "завтра належатиме усім", про "метеори, що спалахнуть, займуться ось", пише В. Бобинсышй у вірші "З-за ґрат".
У посланнях "Проклятий той час...", "Кую той день..." поет проклинає той день, коли трудящим західноукраїнських земель "заарканено руки", коли польська шляхта узаконила тут "знущання і грати", а у творах "Ми вийшли до праці на лан" та особливо "Майбутнє" свою (і тисяч борців) програму визначає так:
Минулих мрій не перетчем,
Майбутніх днів не застановим,
Порвем окови ми мечем,
Не зичним словом,—
А молотом та блискодум дощем.
Заліза розкуєм,
І землю переорем, перетворим,
Від бігуна до бігуна провертим,
І захвилюєм морем.
І бурі громами поборем,
І світ обновим...
І вінок сонетів "Ніч кохання" в піснею здорової любові молодих сердець, які на хвильку відійшли від "вуличного гаму", аби дати "новому дню нове життя". В пластично відчутних пастелях на фоні завжди розбурханого, лайливого міста ліричний герой, як людина, якій ніщо людське не чуже, поспішає допити свій золотий келих щастя і мріє про красу й добро "дня, що має народитись" і передати наступним поколінням "життя нового грань".
Поет тонко відчуває душі закоханих, намагається заглянути в саму глибину їхнього складного психологічного стану, проникає в мікровсесвіт їхньої любові. Герої твору — люди ніжні, ранимі, але духовно багаті, такі, що затаїли назавжди в своєму серці "гаряче полум'я", спрагу любові й краси осмисленого людського, повноцінного існування.
Розмах поезії В. Вобинського тих років значний — від передачі ледве вловних вібрацій душі до вислову пафосу цілої епохи, від елегії "Синя чічка" до бойової сурми — "Співу крилатих кентаврів".
Незмінно відстоюючи "невіддільне право духу" в поезії, В. Бо-бинський добровільно підпорядкував свій талант лише совісті і революційним вимогам часу. Ніколи він "світоглядне не роздвоювався", а писав так, як і жив,— відверто й партійне принципово. Ні жорстокі умови життя, ні цькування, ні підступи видавців, ні звіряче придушення революційного руху трудящих Західної України і постійні переслідування революційного слова не вбили в ньому віри в народ, не зменшили сил і не стишили бажання боротися. Те, що часом за "примхливою формою" В. Бобинський приховує свої "глибоко громадянські цілі", розпізнав ще в 1922 р. анонімний оглядач західноукраїнської поезії 20-х рр. журналу "Нове життя" (1922.—№ 1.— С. 3). Він, а згодом М. Рудницький ак^ центували вміння поета камуфлювати його "занадто випередові думки".
Вважаючи себе воїном у "стані білопольської ночі", В. Бобин" ський звертається і до такої відточеної зброї, як сатира. Він не залишає каменя на камені від всіх ідолів "старої Галичини" у віршах "Гробокопателі у митрах", "Як свічада", "Молитва індостан-пя", "Рубін", "Легенда про смерть бога" та ін. Написані ці твори суворо-пророчим, гнівно-тавруючим віршем, кожне слово яких падає як молот, розтрощуючи по частинах офіційні лозунги "батьків краю" — "за цісаря і вітчизну".
Висока ідейність поезії В. Бобинського І пол. 20-х рр., як уже вказувалося, органічно поєднувалася з дохідливістю поетичного слова. Для творів В. Бобипського цих років характерна своєрідна лірико-патетична форма звертання, строфічне багатство, різноманітність розміру. Навіть у ритмомелодійному звучанні в кожному окремому випадку відчуваються різні інтонації, глибоко обумовлені змістом висловленого. Так, наприклад, поезії "Буря" і "Вий, буре!" написані на тему революції, проте вирізняються своєю поетичною формою, строфічною організацією вірша. В першій з них автор удається до синтаксичних переносів у віршованому рядку: слово першого рядка переносить у другий, і таким чином перенесене слово переймає на себе функцію цілого рядка:
Шаліє буря з Диких Піль
Лісами.
І котить гнів свій і свій біль
Ярами.
Інтонаційні паузи ритму служать тут своєрідним фактором організації повільного ритму мови. Така організація строфи наче підкреслює повільний, але наростаючий, до того ж непереможний нодих бурі.
Строфа другої поезії має вже іншу побудову:
Вий, буре! На крила могучі :
Загибель візьми і неси
На ниви, в безділлі дрімучі,
На гори, на звори, ліси.
В порівнянні з попереднім віршем тут маємо повні віршовані рядки, знову ж таки з цілим рядом інтонаційних пауз. Такі паузи, знаки оклику, повтори сполучення "вий, буре!" синтаксично й графічно творять саме таку ритмомелодику строфи, передають ефект наростання стихії:
Вий, буре!..
Реви, регочи та лютуй!
Зворушлива емоційність, народнопісенний мелос— виразна ознака поетичних творів В. Бобинського. "Синя чічка", наприклад, виповнена скорботними фольклорними мелодіями прощання; вірш "Женці" повен мрійної зажури від того, що "піде літо від нас навмання",— і кожен рядок в ньому відтак відлунює мелодією тривожного чекання.
Ще з більшою експресією висловлює пережите поет у циклі "З казок мойого друга". Залежно від того, що хоче сказати поет, про що пише, міняється не тільки строфічна будова вірша, а й його ритміка. Так і у вірші "На ниви смерть холодна, незборна" короткі другий і четвертий рядки строфи виразно сповільнюють темп мови. Спаду його інколи досягає поет виносом окремого слова за межі строфи:
Чи тямиш ти, дівчинонько кохана,
Як снили ми колись?
Чому від мене ти пішла так зрана?
Вернися! Гей, вернись!
Вернись!
Лірика В. Вобинського І пол. 20-х рр., як бачимо, цікаве явище і за змістом, і за формою. Молодий поет виявив себе справжнім майстром інструментовки вірша, митцем, який звуками умів малювати образи й картини, відчутні майже фізично. Та й взагалі В. Вобинський — явище виняткове у нашій літературі. Впродовж усього життя він, природно, змінювався. Але все головне в ньому було вже з самого початку. Він рано зрозумів значення для таланту вимогливості до себе і це почуття проніс впродовж відмі-рених йому долею років.
У липні 1925 року В. Бобинський за дорученням ЦК КПЗУ починає при допомозі М. Вовка та Антоніни Матулівни видавати тижневик "Світло". Добираючи відповідні матеріали з місць, публікуючи гострі публіцистичні статті, віршовані памфлети й фейлетони, політичну лірику, передруковуючи звіти й інформаційні повідомлення про стан освіти, культури, народного господарства Радянської України, твори радянських авторів, В Бобинський перетворив тижневик в трибуну революційної агітації. Цьому спри-
яли і власні твори редактора — його віршовані фейлетони, підписані псевдонімами Шершень, Леліт, а також громадянська лірика — вірші "Після жнив", "Чорнозем", "Зимова балада", "Чорна симфонія", "Ніч" та ін. До речі, кінцем 1924 року в творчості В. Бобинського розпочався "новий небосхил": він рішуче відмовився від інтимної лірики, бо, як згодом напише, "тими сльозами, які виплакала досі українська поезія, можна б сміливо наводнити посушну смугу степової України і навіть без Дніпрельстану". Тепер поета цілковито захопила "поезія протиріч", "контрасти життя", "марші барикад", тобто громадянська соціально-політична лірика. Про це, до речі, й писав у передмові до вибраних творів В. Бобинського 1920—1928 років М. Качанюк, аналізуючи творчу й громадську практику поета, говорячи про те, що художня форма і стилістичні засоби ліричних творів В. Бобинського дають підстави говорити про народну основу його поезії, про багатство фарб, про силу вкладених в неї почуттів і що "талант його сильний, оригінальний" саме в ці роки (1925—1927.—Ж. Д.) "розкрився найбільш повно і широко" .
Редагуючи тижневик "Світло", В. Бобинський вів постійну рубрику "З базару життя", в якій час від часу друкував віршовані памфлети й фейлетони. Як і його побратим по перу і боротьбі Кузьма Пелехатий, він, і на цей раз звернувшись до сатири, до лексики й форми вислову, найбільш наближених до простонародним, відгукувався в них на найгостріші події дня. В цих віршах напружений ліризм В. Бобинського відходить на другий план, по-ступаючись місцем перед побутовим ескізом, сатирично вбивчим політичним портретом.
За свідченням друзів і товаришів по КПЗУ9, В. Бобинськяй був безмежно відданий партійній справі, твердим, загартованим революціонером і водночас цнотливою, дитинно-ніжною людиною. Жив заощадливо, часто терпів злидні й голод, а ніколи не дозволяв собі зняти зі "свого" банкового рахунку в 9 тисяч злотих бодай кілька грошів (той "вклад" на його ім'я внесено з каси ЦК КПЗУ).
Багаторазові намагання цензорів і "слідчих суддів" "усовістити" редактора "Світла" бути більш "лояльним до влади" не давали наслідків, тому 23 квітня 1926 року за розпорядженням окружного прокурора В. Бобинський був знову арештований і ув'язнений у слідчій тюрмі Баторія. Про це читаємо в "Передньому слові" до канадського видання поеми В. Бобинського "Смерть Франка": "1 травня 1926 р. польська влада закрила у Львові часопис "Світло", і його редактор на 5 місяців опинився в тюрмі. Тюремний режим, надзвичайно важкий для політичних в'язнів, ще більше було загострено по відношенню до поета. Йому заборонено було писати, заборонено читати не тільки газети, а й твори відомих польських письменників. У тюрмі розвинулася в поета тяжка недуга (туберкульоз), яку придбав він ще за арештів у минулих роках. Домагання рідні, щоб т. Бобинського перевести в кращі гігієнічні умови або хоч би в тюремну лікарню, польським судом було відкинено..." І0.
Певно, не раз упродовж піврічної покари згадувалася В. Бо-бинському-в'язневі постать Івана Франка, який теж сидів за цими мурами, згадувалися його "Тюремні сонети", сповнені прихованого вогню нескореності.
І от уже лягають на папір і строфи власних "Тюремних сонетів" та поеми про Франка. Не Франко — небіжчик, а Франко — борець, сучасник, вічний революціонер і воїн, людина, найвищим ідеалом якої було служіння своєму народові,— ось хто стояв перед очима Бобинського.
"Смерть Франка" — твір ліро-епічний.