Мороза. — Г. К.), як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі "Україна" вже ухвалену до друку мою повість "Завищені оцінки", не друкуються в "Літературній Україні" мої дальші мовні нотатки "Ваговиті дрібниці" й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу "Як ми говоримо". Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року "порадувати читачів новими творами", як Ви того мені бажаєте... Взагалі, в літературі тепер настанова — писати "виробничі" та "колгоспні" романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати "для вічности", відкладаючи написане в папку "Як умру, то поховайте"...
Ясніше й трагічніше трудно висловитись. І живе в таких поліційних умовах силою ізольований від літературного процесу, фактично з кляпом у роті, видатний письменник і чесний син свого народу ось уже десятий рік. Лише коли-не-коли приходить йому потіха десь здалека: то, прогавлена наглядачами, позитивна оцінка книжки "Як ми говоримо" в серйозному російському журналі "Вопросы литературы", то похвальна оцінка в журналі Польської Академії наук "Slavia orientalis" (1972), то переклад польською мовою роману "За ширмою", з найкращою рекомендацією для читачів ("Za рarawanem", 1974), у чудовому перекладі Станіслава Рихліцького, то перевидання в Австралії нашою Філією ОУП "Слово" роману "За ширмою", то готування його перекладу англійською, то, нарешті, вже 1979 року у варшавському "Українському календарі" у статті "Вірний син свого народу" названо його "прекрасним знавцем і палким шанувальником нашої солов'їної мови". Для нього, без сумніву, це промені сонця серед темної ночі його щоденного буття.
Але вернімось і прогляньмо бодай побіжно його літературні надбання в другий період творчости.
Коли "Золотий кораблик", "Слово матері" й подібні оповідання відтворюють життя дореволюційної доби, "Так воно показує" — добу революції, а "Семен Іванович Пальоха" — просто повість про красу природи й прецікаві людські характери, то нариси "Збруч", повість "Образа" та роман "За ширмою" по вінця в животрепетних соціяльних, морально-побутових та психологічних проблемах нашого часу. Повість "Семен Іванович Пальоха" автор слушно назвав "мисливською поемою". Справді-бо, її виповнено чарівними українськими пейзажами, філософськими роздумами й літературними відступами, великою любов'ю до людей з вибачливо-сатиричною посмішкою з них. Це мемуарна поема — поема про себе, про своїх ближчих друзів. Це мандрівка в обірвану насильниками молодість і прийняття похилого віку. Твір філософський і глибоко оптимістичний. У фіналі поеми автор висловлює думку, що панування тиранічної сили не вічне, що неминуче прийде час, коли людина сама керуватиме собою. "Бо — панта рей!" — це вічний закон життя.
До речі, я не люблю мисливських оповідань. Без гніву на людину я не можу читати захоплених описів фахових мисливських пострілів, влучного попадання в немічну жертву й передсмертного окрику чайки. Після такої лектури мене охоплює гіркий осуд людини, лють і образа на неї. Я не можу їй дарувати, що вона в мисливському азарті стає гіршою, жорстокішою за звіра. Звір убиває, коли голодний. Людина — для розваги. Але мисливську поему Антоненка-Давидовича я читаю з приємністю. Бо це повість про людей — добросердних великих диваків і фантазерів.
Центральне місце в другій добі творчости письменника посідає його роман "За ширмою". Сюжет роману не складний: історія життя праці й родинних стосунків молодого лікаря українця Олександра Постоловського. Дія відбувається головним чином у кишлаковій лікарні глухого району Узбекистану. Потрапив сюди лікар Постоловський з родиною (дружина, трирічний син і стара мати) після другої світової війни. Ця родина лікаря й становить собою центральний осередок дії роману. Побічну, але сюжетно-зв'язкову й ідейну ролю грають ще дві особи: завідувач облздороввідділу лікар Ходжаєв і бездомна, шолудива, сліпа на одне око сука Жучка.
З розлогої, на початку ніби спокійної розповіді роману читач довідується, що чесний, відданий своїм пацієнтам лікар Постоловський занедбав свою рідну матір, яка занедужала на рак. Відгородивши ширмою в кутку свого кабінету місце для матері, він, поринувши в свою фахову працю, не помічав, що мати, не маючи прихильности від чужої духом і культурою невістки-росіянки, жила в пекельних умовах, її довго тримала на силі лише велика материнська любов до сина. Але смертельна хвороба й синова недбалість звалюють її остаточно з ніг. Син похопився, збагнув небезпеку й вирішує негайно відвезти матір до лікарні в Томськ на операцію. У поїзді, по дорозі до Ташкента, мати відчула,
"...що життя вже витікає з неї, і душа її ледве держиться в безсилому, обважнілому тілі(...). Вона не думала ні про свою хворобу, ні про операцію, їй не вірилося навіть, що вона поїде ще до якогось сибірського Томська. Пощо? Ні, вона їде з сином на ту далеку, святу землю, де вона народилася, де сплять вічним сном її батьки й прадіди, де годиться і їй схилити свою голову".
І вона впала в передсмертну непритомність. Коли прийшла до себе, то ледве могла промовити, щоб син відвіз її до Переяслава. Син зрозумів і
"...поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав:
— Я одвезу, мамо.
Але мати більше вже не відгукнулась".
Тільки тоді Постоловський зрозумів глибину свого злочину перед матір'ю, тільки трагізм такого непоправного фіналу збурив його синівське сумління й викликав свідомість свого великого боргу перед мамою, перед тим Переяславом, про який вона марила, і перед тією землею, на якій і він народився.
"...Він одвернувся й перевів очі в далину, куди простяглися безконечні рейки на південь, куди весь час линула думка зажуреної матері, до того далекого Переяслава, і твердо проказав сам собі:
— Я все сплачу, мамо. Все!"
І ці слова його прозвучали як синівська клятва над труною матері.
"За ширмою" — один з найвизначніших творів української літератури останніх двох десятиріч. Це не психологічний родинно-побутовий роман. Це не просто спроба "нагадати молодому поколінню про його обов'язки до батьків, а разом з тим торкнутися деяких родинних проблем", як, може, навмисне не розкриваючи, сугерував ідею роману сам автор у передмові до його журнальної публікації 1962 року. Це не традиційна проблема дітей і батьків, як твердив дехто з критиків (Л. Бойко, Д. Чуб). Це не дидактичний роман, не роман про "виховання правдою і красою" (К. Волинський), — а щось більше, ширше і глибше за всі ці окремо поставлені проблеми. Це синтеза цих проблем. Це, я б сказав, соціяльно-психологічний роман про кровний взаємозв'язок людини і суспільства, людини і нації. Ще в першій добі своєї творчости, зокрема в повісті "Смерть", Антоненко-Давидович виявив себе майстром зображувати в малому велике. В "За ширмою" він дійшов вершини цього мистецтва. У фокусі однієї родини, у стосунках між сином і матір'ю він відтворив складну проблему — внутрішній, підсвідомий навіть, але нерозривний зв'язок людини з народом, з батьківщиною. Коли Постоловський над прахом матері давав клятву спокутувати свою провину, сплатити свій борг перед нею, то він уже мав на серці свій народ, свою батьківщину. У цьому суспільно-виховна й мистецька сила роману. Якщо до цього додати, що роман написав першорядний стиліст, відшліфованою літературною мовою, з виразним індивідуальним звучанням кожного майстерно вирізьбленого персонажа, то стане зрозуміло, чому поява цього роману сколихнула запліснявіле плесо радянської літератури й відразу викликала численні відгуки в пресі. [...]
[...] Такою в загальних рисах постає в моєму сприйманні постать Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича у 80-річчя його життя і творчости. У його творах, як висловився колись теоретик активно-романтичного (вітаїстичного) напряму, "глибина думки поєднана із витонченим словом, калямбур з оригінальністю, сльозина із теплою пародією на саму себе і велика та глибока радість із тією журбою, що так прикрашує чоло мислителя" ("Літературний ярмарок", серпень 1929, передмова, с. 2).
Антоненко-Давидович організаційно не належав до групи вітаїстів, але духово і творчо він ішов у цьому загальному відродженському річищі 1920-х років. "Белетрист і публіцист гостросуспільного інстинкту і зору" — так слушно колись визначив Антоненка-Давидовича Юрій Лавріненко. Я б волів до цього ще додати: письменник глибокого вгляду в суспільні процеси й людські душі, реаліст і гуманіст в зображенні найболючіших життєвих і загальнонаціональних проблем, вникливий психолог і гострий аналітик людських учинків, вимогливий до слова й образу і, нарешті, усією своєю творчою духовістю письменник глибоконаціональний і саме тому — загальнолюдський [...]
Григорій КОСТЮК
"Сучасність", ч. 10, 1980
(За книгою "Українське слово" — Т. 2. — К., 1994.)