"Одне діло вчити арифметиці француза, — пише Ф.Слюсар, — і друге діло вчити тій же арихметиці німця, і не одним і тим самим методом учити великороса й українця" [там само, 39]. І далі: "Треба довгенько попрацювати на ниві рідної освіти, щоб виробити певні методи навчання, коли ці (певні методи) взагалі можна коли-небудь виробити; хист учителя і чуття покажуть йому годящий метод" [там само, 39].
Розмірковує автор статті і про потреби середньої і вищої національної школи, для яких уже видано ряд навчальних посібників. Зокрема про історію української літератури С.Єфремова, автор статті висловився з великою повагою як про можливий підручник не тільки для сходу, але й для заходу України. Він бачить її як новітню заміну старим книжкам О.Огоновського і О.Барвінського, які свого часу виконали важливу роль навчальних книжок для школи і вузу.
Позитивно оцінюючи історію літератури С.Єфремова, Ф.Слюсар узагальнює: "В більшій частині книжка, як по викладу і системі, так і по об'єктивності — може бути найкращим підручником" [там само, 41]. Висока оцінка праці видатного історика літератури згодом себе повністю виправдала: "Історія українського письменства" за доби УНР і в перші роки радянської влади була рекомендована Міністерством освіти для навчальних закладів України як підручник.
У журнальному огляді дається достатньо висока оцінка і підручникам О.Барвінського, які розглядаються Ф.Слюсарем з позиції можливості їх використання у Східній Україні. Він писав: "Ці виїмки (уривки з творів — В.О.) можуть вповні годитися і нам, і такі збірники як Барвінського можуть зробитись окрасою наших бібліотек. Тут зібрані коштовні речі нашої літератури такі, як переклади художні з грецької мови Ніщинського (Антігона, Одісея). Переклад "Слова о полку Ігоревім" Максимовича, твори наших письменників — Шевченка, Куліша, Нечуя та ін." [там само, 42]. Високо оцінював автор публікації й інші літературно-методичні праці О.Барвінського. Зокрема, про одну з них він сказав: "Огляд історії української літератури" Барвінського (1910 р.) міг би згодитися й нам, незважаючи на деяку сухість і статистичність викладу" [там само, 43].
Отже, автору публікації в "Світлі" чи не вперше в українській педагогіці вдалося дати достатньо науково виважену узагальнюючу оцінку українським навчальним книжкам обох частинах України з огляду на їхню актуальність і педагогічну відповідність процесу навчання. Та все ж над українською школою висів "дамоклів меч" політичної розмежованості українства: школи в обох частинах України мали жорстку орієнтацію на політичні обставини, в яких вони перебували. А це часто позначалося і на змісті процесу навчання, і на підручниках, які з цих причин не могли одночасно задовольняти потреб східних і західних українців.
Українська освіта на поч. ХХ ст. змушена була задовольнятись тим, що вона мала. Та національна ідея стимулювала пошуки єдиних підходів до навчальної книжки.
Журнал "Світло" інформував читачів про відкриття українських шкіл на Сході України та про застереження і перепони влади щодо використання у школах деяких українських підручників. Так, зокрема, в одному з повідомлень із Одеси сповіщалося про дозвіл на викладання українською мовою у хлопчачій та дівочій гімназіях міста (відповідно директори Малиновська та Ковальчук), а також про дозвіл користуватись підручниками за затвердженим попечителем Одеської навчальної округи списком: "... при обучении украинскому (малороссийскому) языку нижеследующие книги, изданные на украинском языке, а именно: 1) О.Базилевича — "Рідна мова". Украинский букварь, 2) О.Безусенко — "Винок". Читанка и 3) П.Залозного — "Коротка граматика української мови". Ч.І., Полтава, 1906 р." [6, 56].
На сторінках "Світла" апробувалися вимоги не тільки до навчальної книжки, але й взагалі до дитячої книжки у широкому розумінні. Так, зокрема, проблеми сучасних книжок для дітей розглянула С.Русова у своїй статті "Українська дитяча книжка". Вона висунула ряд гуманістичних і художніх вимог до їхнього змісту та оформлення. Ці вимоги зводяться до таких основних положень: у книжці повинно бути багато дійових осіб, життєвого руху; книжки, перш за все художні, мусять викликати в дитини почуття симпатії до інших людей, до живих істот, збуджувати почуття краси, завзяття, правди, пошуку, світла, любові до рідного краю через характери і почуття героїв, правдивість їхніх почуттів, правдиво відтворене життя.
С.Русова заперечує сентиментальність і підсолоджування у відтворенні життєвих фактів. "Правда, краса, ласка, — стверджує вона, — мусять завше знаходити собі найкращий вираз в дитячих книжках" [7, 45-46].
Щодо науково-популярних книжок для дітей С.Русова була переконана: вони "мусять як найбільше додержуватись наукової правди" [там само, 46].
Отже, журнал "Світло" різнобічно підходив до проблеми змісту навчальної книжки, вважаючи необхідним і важливим торкатися найрізноманітніших жанрів дитячої книжки. Нескорена українська педагогічна думка розробляла теорію нових навчальних книжок, активно готувалася до широкого впровадження їх в українських школах.
Та здобутки теорії української педагогіки, методики літератури й її практики не могли бути широко реалізовані в "підросійській" Україні як у попередньому столітті, так і в ХХ ст., бо, за словами С.Єфремова, "... цьому на заваді стали надзвичайно суворі обставини громадянського життя, що в корені підтинали всяку практичну роботу навіть на просвітницькій ниві" [8, 8].