Це було пов’язано із посиленням діяльності братств з їх освітніми установами і друкарнями та заснуванням в Україні першого учбового закладу вищого гуманітарного типу – Острозького греко-слов’яно-латинського колегіуму [1, 49-70].
Українські письменники з великою пристрастю прославляють школи, друкарні, діяльність князів-меценатів. Так, придворний поет-трубадур князя К.К.Острозького, вихованець Краківського університету Симон Пекалід у поемі "Про Острозьку війну під П’яткою проти низових" (1600) у дусі тогочасних віршів-панегіриків оспівує "тримовну" школу, викладання в ній "вільних наук", фундаментальну бібліотеку й острозьку друкарню. Острозька гімназія для нього – "прекрасне творіння, Острозького імені гідне", "достойне князів, що гордиться велика Русь ними" [2, ІІ, 45]. Поет прославляє також бібліотеку і друкарню, в якій побачила світ знаменита "Острозька Біблія" – "достойний плід спільної праці" багатьох діячів Острозького гуртка вчених. Красномовно описуючи систему освіти у гімназії, викладання в ній "вільних наук", Симон Пекалід послуговується образами античної міфології. Мовляв, сам Аполлон-Феб (покровитель мистецтва й муз, бог лікування, пророцтва й поезії) увінчав зеленим лавром учителів і спудеїв школи, розкрив їм суть небесних зірок, навчає лікувати хворих, розгадувати майбутнє, дає в руки кіфару-ліру для звеличення славетної вітчизни і князів-меценатів Острозьких.
Про граматику – складову так званих семи "вільних наук", викладання яких було обов’язковим у тогочасних вищих навчальних закладах, декілька віршів-епіграм написав відомий культурно-освітній і церковний діяч, мовознавець і поет Лаврентій Зизаній. У них він підкреслює велике значення граматики як науки, що навчає усіх бути досконалими в письмі. Вона є тим ключем, що відкриває двері до пізнання, тими сходинками, якими кожен бажаючий досягне успіху в усіх науках (вірш "Епіграма на граматику" [2, II, 82]). Поет вважає граматику доброю наставницею в оволодінні слов’янською мовою. Вона навчає не тільки писати й читати, а й допомагає досягти досконалості і впевненості у собі. Тому автор закликає спудеїв навчатися граматики і поповнювати свої знання (вірш "Типограф младенцєм" [2, ІІ, 82]).
Важливим осередком розвитку науки та освіти в Україні кінця XVI-XVII століть були друкарні, що виникали при братствах. Навколо них гуртувалися вчені і видавці, тут виходила в світ богословська і світська література. Тогочасні поети у своїх хвалебних віршах прославили як самі друкарні, так і їх засновників та меценатів. Так, діяльності одного із фундаторів найвідомішої на той час друкарні Києво-Печерської лаври присвячений віршовий панегірик вчителя Київської братської школи Олександра Митури "Вінок чеснот превелебного у Бозі милостивого пана отця Єлисея Плетенецького…" (1618). Серед усіх заслуг свого прославленого сучасника автор особливо підкреслює відродження ним занедбаної, "припалої пилом" друкарні Балабанів. Поет прославляє отця Плетенецького, який відродив справу свого попередника, оволодів друкарським ремеслом,прислужився святій церкві виданням книг, завдяки яким вона "примножує віру" та "квітне серед миру" [2, ІІ, 199].
Як свідчить віршова спадщина поетів XVII століття, про культурно-освітнє становище в тогочасній Україні дбали не лише державні та релігійні діячі, а й світські особи. Плідній діяльності одного з них присвячений панегірик ректора Київської братської школи Касіяна Саковича "Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана війська його королівської милості Запорозького" (1622). У дев’ятнадцяти віршових декламаціях, виголошених "спудеями" Київської братської школи на похоронах гетьмана, постає образ мужньої, благородної, мудрої та високоосвіченої людини, захисника вітчизни, який щиро піклувався про стан науки та освіти в Україні.
Описуючи сторінки біографії прославленого гетьмана, Касіян Сакович багато уваги приділяє його навчанню в Острозі, звідки почалася його дорoга до "наук поштивих". Автор не обминає нагоди прославити благочестивих князів Острозьких, які дбали про матеріальний стан Острозької школи, робили все необхідне, щоб у ній процвітали науки, щоб здібна молодь здобувала тут знання і приносила користь рідній землі. Поет наголошує на тому, що, ставши гетьманом війська запорозького, Сагайдачний постійно цікавився проблемами науки та освіти, надавав матеріальну підтримку братствам, церквам, разом з усім своїм військом записався до Київського братства. Смертельно поранений під Хотином, гетьман заповів своє майно Київському та Львівському братствам і їх школам, про що Касіян Сакович так пише у своїх "Віршах…":
Всю маєтність розділив: дещо на шпиталь,
Церквам і монастирям, школам дав немало [2, ІІ, 243].
Кілька тисяч братчикам він офірував,
Щоб фундація наук там була жадав [2, ІІ, 246].
Так зі сторінок поетичного твору постає образ високоосвіченої, інтелігентної людини, патріота своєї землі і щедрого мецената.
Увагу багатьох поетів XVII століття привертала також постать архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили, який відіграв велику роль у розвитку вітчизняної освіти, науки, культури і церковного життя. Його сучасники, насамперед професори і студенти заснованого ним колегіуму, високо цінували діяльність свого патрона, писали на його честь панегіричні твори. Найвідоміший з них – "Евхаристеріон, або Вдячність…" (1632), автором якого був Софроній Почаський, колишній учень Київської братської школи, пізніше – ректор Києво-Могилянського колегіуму.
Основна мета панегірика – прославлення освіти, науки і мистецтва, виголошення вдячності фундатору шкіл Петрові Могилі, оспівування героїчного минулого і сучасного преславної Роксоланії-України.
У прозовій присвяті "пастирю, патрону і фундатору" школи поет захоплено і красномовно говорить про розширення й удосконалення освіти в Україні, розвиток наук. "Королева наук Мінерва православно-католицька, – пише він, звертаючись до свого патрона, – до того часу не дуже плодовита (за великими навальностями і штурмами од виродків соборної церкви, матері нашої), вродила з ласки і промислу Божого чимале гроно в православній науці православних синів" [2, ІІ, 268]. Найпочесніший і найславетніший з-поміж них, на думку автора, – Петро Могила, бо він "зі злотом разом себе Мінерві тій оддав". Прославляючи свого патрона, поет порівнює його з золотом між рудами, з діамантом між камінням. Він особливо підкреслює велику любов архімандрита до науки, його турботу про школи й освіту народу: "О воістинно золотом єси, якщо золотом погорджуєш, а православно-католицьку науку любиш. Єси і діамантом, якщо заради шкіл перепони долаєш і клопотів терпеливо зазнаєш" [2, ІІ, 268].
Панегірик Софронія Почаського складається з двох великих частин. Перша з них має вишукану барокову назву "Гелікон, тобто Сад умілості перший, який має в собі вісім коренів вільних наук, найпочеснішим його милістю паном вітцем кир Петром Могилою в Росії наново фундований". За грецькою міфологією, Геліконом називається гора, на якій нібито жили музи, а води з геліконських джерел викликали у поетів творче натхнення. У панегірику він означає сад "восьми вільних наук", що плекався в західноєвропейських учбових закладах, був запозичений для лаврської школи та роз’яснює суть навчальних дисциплін. Перший "корінь" із них – граматика, що учить слів і мови; другий – риторика, що вчить слів і красномовства; третій – діалектика, яка вчить розумного пізнання світу; четвертий – арифметика, яка навчає лічби; п’ятий – музика і співи; шостий – геометрія, що вчить "землю розміряти"; сьомий – астрономія, вона вчить "рухів небесних", а корінь і вінець усіх наук – теологія, що учить мудрості "Божих слів". Кожній із цих наук дається докладніша характеристика, відзначається важливість для "роксоланів". Закінчується перша частина вдячністю фундаторові школи Петрові Могилі за його любов до науки. Поет переконаний, що "сотворитель" нагородить його "по смерті в небесному панстві".
Другу частину віршованого панегірика Петрові Могилі названо "Парнас, або Сад умілості другий…". Тут Парнас і дев’ять його муз уподібнено дев’ятьом "вільним наукам", дев’ятьом "цвіченіям", або вправам, та Аполлону, покровителю мистецтва і муз. Кожній із муз давньогрецької міфології, або "літорослям наук", які вивчалися в школі, дається відповідна характеристика. Так, Кліо – "то є вправи в читанні історій", Мельпомена – "вправи в писанні віршів смутних і жалібних", тобто трагедій; Уранія – "навчання у вправності звіздарській", або вивчення астрономії; Каліопа – "вправи в писанні високих і поважних речей", або вивчення епічної й героїчної поезії та виголошення промов-орацій; Полігімнія – "вправи в швидкому запам’ятовуванні багатьох речей"; Талія – "вправи в писанні веселих віршів", себто комедій та ідилій; Евтерпа – "вправляння у співах"; терпсіхора – вправи з танцю й хорового співу з інструментальним супроводом; Ерато – "вправи в умильному співі", або вправи у складанні любовної поезії. А завершує "літоросль" "цвіт і оздоба всіх наук і умінь" бог Аполлон.
Таким чином, твір Софронія Почаського подає розгорнуту картину системи навчання в тогочасних вищих освітніх закладах України та свідчить про широкий розвиток гуманітарної науки, яка у XVI-XVII століттях досягла загальноєвропейського рівня.
Загалом у творах українських письменників епохи Відродження знайшли втілення нові гуманістичні погляди на науку й освіту як важливі чинники формування людської особистості, розвитку суспільного прогресу. Письменники-гуманісти звеличили культурно-освітніх діячів своєї епохи, опікунів науки й освіти; проголосили мудрість, знання вищим мірилом цінності людини. У їх творах утверджується думка про необхідність широкого розвитку науки й освіти на національному ґрунті, з урахуванням багатого історичного досвіду; підкреслюється необхідність заснування шкіл, фундування друкарень. Сповнені патріотичного пафосу, любові до науки й освіти, твори українських гуманістів XVI-XVII століть сприяли розвитку духовної культури України, формуванню національної свідомості, що мало велике прогресивне значення.
Література
1.