Вони бачили перед собою інші завдання, сповідували іншу віру, служили іншим ідеям. Творчість І.Франка, Лесі Українки чи М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка аж ніяк не назвеш асоціальною: вона сповнена "усесвітнього страждання", "гучних закликів до бою", їхня пісня – і "вогонь", і "боротьба", і "тривога". Вони не могли, та й не мали морального права стояти осторонь національних і соціальних питань.
На думку М.Жулинського, авторитетні українські письменники, такі як І.Франко, І. Нечуй-Левицький, С.Єфремов, "не хотіли визнавати, що потрапили у своєрідну ідеологічну пастку, зумовлену соціальними і національними домаганнями", їм "вважалося неприпустимою естетичною забаганкою заворожувати себе тими особливостями мистецтва, які закладені у формі, символі, асоціаціях, відчуттях…" [7, 149]. Микола Жулинський, і з ним важко не погодитися, вважає, що це – трагедія української літератури, оскільки метод критичного реалізму "сковує творчу волю митця, змушує його "працювати" на соціальну ідею, і ця ідея – благородна, вимірювана широкими масами, історично перспективна – підкорювала фантазію митця, певною мірою диктувала тему, стиль, форму зображення" [7, 151]. Таким чином, закономірний процес зміни творчих напрямів, методів, стилів зазнав ідеологічних коректив, а український модернізм (і в цьому його світоглядна криза) із самого початку став заложником ідеології.
Можна лише погодитися й з іншим літературознавцем – Богданом Бенесьом, який писав про І.Франка, що він потрапив у прірву між двох літературних епох і ніколи не міг повністю проголосити свою приналежність ні до однієї з них. Це трагедія не лише І.Франка, а й інших письменників – його сучасників, яким "доля дала творити на перехресті двох літературних діб у народі, який мав важливіші за літературу проблеми" [8, 24].
Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом з тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається "у блакить". Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі, стиль; форма зображення в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. були вже іншими.
Маємо всі підстави стверджувати, що на межі століть з’явилася нова література, неповторна й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, критичного реалізму й модернізму утворився новий світогляд, новий художній метод. Для українського письменства він став порубіжним явищем, сполучною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ-го ст., з його вірою у можливість раціонального пізнання і пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.
Література
1. Франко І.Я. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. тв.: У 50 тт. — Т. 35. — К.: Наука, 1982.
2. Білецький О.І. До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури. – Зібр. праць: У 5 т. — Т.2.– К.: Наука, 1965.
3. Література ХХ ст.: проблеми періодизації. (Круглий стіл) // Слово і час.— 1995.— № 4. — С. 54-63.
4. Франко І.Я. Зібр. творів: У 50-ти тт. — Т. 37. –К.: Наука, 1982.
5. Коцюбинський М.М. Твори: В 7-ми тт. – Т.5. – К.: Наука, 1975.
6. Єфремов С. Історія українського письменства: У 2 т. — Т.1. – К., 1924.
7. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття // Записки наук. товариства імені Т. Шевченка. Праці філолог. секції. – Львів, 1992. — С.141-153.
8. Небесьо Б. Любовний трикутник: Іван Франко – народ – модернізм // Сучасність. – 1991. — № 9. – С.17-25.