"Негативність" чоловічих персонажів постає, передусім, з їх безхарактерності, слабкості волі.
Чоловічі характери у більш пізніх повістях О. Кобилянської, написаних у 1910-х роках, саме так втілюють цю слабкість натури. Але тут з'являється ще один аспект — ця слабкість пов'язується з традиційною українською старосвітністю, патріархальщиною і консерватизмом.
Героїням О. Кобилянської властива певна закономірність у лінії поведінки. Вони, з одного боку, прагнуть істинного, вільного кохання, а з іншого — бояться його, хочуть і не хочуть любити. Страх перед патріархальним шлюбом видає острах нерівноправності у стосунках жінки і чоловіка.
Реакція критики на перші твори О. Кобилянської виявилася неоднозначною. Леся Українка в статті про буковинських письменників свідомо вступила в полеміку, що впродовж року точилася навколо повісті Ольги Кобилянської. Дві феміністичні повісті і ряд оповідань молодої авторки Леся Українка сприйняла із захопленням. Але деякі критики з народницького табору вирішили, що О. Кобилянська взагалі не може називатися письменницею.
Інтерес становить критична рецензія майбутнього історика та політика Михайла Грушевського на оповідання "Царівна". Вже з першого речення цей відгук свідчить про упередженість автора до самої форми твору: "Оповідання у формі дівочого дневника на звиш 400 сторінок — брр! думав я собі, поглядаючи на сю книжку..." (1).
Рецензент не відчув ні сучасності теми, ні художньої манери авторки. Повість видалася М. Грушевському модернізацією старої, вічної історії про Попелюшку, в якій бракувало локального колориту: "... історія може бути перенесена без великих перемін у яку-небудь країну..." (1). Крім того, він закидав О. Кобилянській гіпертрофований психологізм: сюжет психологічний, а "все інше" ролі для О. Кобилянської не відігравало.
Письменниця відреагувала на ці закиди достойно: "Наталка є новітній тип, впроваджений в салон руської літератури, де її жіноцтво сидить на народних строях, з старосвітськими ідеями і зітхає до місяченька. Наталка ж думає вже над собою і другими, так і видить, що праця надає чоловікові смисл в житті. Праця умислова" (3).
У повісті "Царівна" прослідковується головний принцип феміністичного підходу — зосередження на жінці як дієвій силі в історії власного життя, вживання нових інтерпретацій жіночих цінностей, аналіз особистого досвіду жінки, родинних і домашніх структур.
Феміністичне прочитання літературного тексту характерне також для більшості повістей Ольги Кобилянської, де застосовуються різні підходи для висвітлення взаємин чоловіка і жінки, сили однієї чи другої статі, проводячи експеримент через призму художнього психологізму.
Леся Українка, аналізуючи творчість О. Кобилянської, у своїй доповіді "Малорусские писатели на Буковине" зазначала: "...Впоследствии она значительно охладела к феминизму, — быть может потому, что он стал для нее пережитым моментом, а сама идея женской равноправности представилась не требующей теоретических доказательств" (8).
Ользі Кобилянській вдалося відкрити для загалу жіночу реальність, яка не вписувалась у традиційне патріархальне уявлення. Вона асимілювала феміністичну ідею через власну творчість у літературний процес, що модернізувався під впливом ніцшеанської філософії. Участь О. Кобилянської у феміністичному дискурсі сприяла творенню нового образу жінки — інтелектуальної, самодостатньої особистості.
Застосування феміністичної критики до творчості Лесі Українки відкриває нові перспективи літературознавчого і культурознавчого аналізу. Проте, маємо зауважити, що новаторство Лесі Українки та її бунт проти тогочасної літературної атмосфери, особливо у підході до розв’язання проблем статті, і досі детально не проаналізовано українським літературознавством.
У творах Лесі Українки здійснювалося докорінне руйнування патріархального устрою. Це кидало виклик традиційним стереотипам щодо дійової особи, ситуації, місця дії і навіть сюжету та плану оповідання. Радикальний переворот традиції у новому баченні статі призвів до того, що Леся Українка стала чи не найбільш загадковою постаттю з-поміж українських письменників. Бо хоч внесок у літературу та унікальність творчої манери авторки стали загальновизнаними, вони ніколи не були повністю декодовані. Один з її критиків, Михайло Драй-Хмара, зауважив, що "Лесю Українку мало розуміли або й зовсім не розуміли її сучасники" (2). Сама вона була цілком свідома, що публіка не розуміла її, і це завдавало їй чимало болю.
Можна стверджувати, що Леся Українка була інтелектуальною феміністкою: добре ознайомлена як з літературними, так і з філософськими теоріями своєї доби, вона часто ставила перед своїми дійовими особами глибокі філософські проблеми. Замість того, щоб описувати становище "пересічної" жінки з її проблемами, Леся Українка, дбаючи про багатомірне зображення жіночої ментальності, створювала образи неординарних жінок великої сили волі й інтелекту, поставлених перед проблемою самореалізації через власний вибір.
Як митець, поетеса дозрівала і розвивалася поступово, вдосконалюючи свою техніку і поглиблюючи світогляд. З літературно-критичної точки зору це означало шукання універсальної форми. Дебютувавши у поезії та "чистій" драмі, Леся Українка експериментувала над поетичними діалогами, поки, врешті, вибрала драматичну поему як найбільш придатний жанр для своєї творчості.
Драми Лесі Українки відкривають дорогу в українську літературу жіночим дійовим особам, які, будучи складними особистостями, залишались водночас жінками з тіла і крові, — людьми з інтелектуальними та емоційними потребами. Авторка досягає багатогранних зображень жінок за допомогою різних художніх засобів.
У своїй першій п'єсі — "Блакитна троянда" — вона зображує головну героїню в трагічній ситуації. Любов роздвоєна поміж світом патріархальним і світом власних бажань. П'єса суворо засуджує систему, що вимагає від жінок поведінки, яка заперечує волю самовираження. Любов кохає Ореста, але не може віддатися власним почуттям, оскільки розуміє, що її ідентичності загрожує ототожнення із чоловіком у світі мужчини. Вона воліє збожеволіти і шляхом власного божевілля здобуває контроль над своєю долею. Складністю натури і діапазоном дії Любов уособлює появу на українській сцені нової жінки.
Дійові особи Лесі Українки часто дивують нас цілковитою зміною очікуваної від них поведінки (дотримання гендерної ролі). В захоплююче саркастичному діалозі "Прощання" письменниця змінює традиційно очікувану "чоловічо-жіночу" поведінку. "Вона" — логічна і спокійна, "Він" — нераціональний та емоційний. У драмах Леся Українка користується такою формою зміни багато разів. У "Камінному господареві" Анна виступає як трагічна героїня, тим відбираючи від Дон Жуана його центральну позицію в легенді про нього. Ця зміна є найбільш підривним елементом драми супроти донжуанської легенди.
У деяких п'єсах Лесі Українки "жіноче" переважає над "чоловічим". До цієї категорії належать: "Блакитна троянда", "Лісова пісня", "Камінний господар" і "Бояриня". В усіх чотирьох драмах жінки домінують над своїми товаришами-мужчинами. Проте, слід зазначити, що не завжди ці жінки в моральних чи будь-яких інших аспектах вищі від чоловіків, з котрими поділяють життя. По суті, однією з визначальних характерних особливостей жінок у творчості Лесі Українки є їхня здатність помилятися. У "Боярині", наприклад, Оксана добре розуміє, що вона відповідальна за своє падіння, яке відбувається через засліплену любов до Степана, а також і через власний страх перед конфліктною ситуацією. Замість того, щоб докоряти своєму недосконалому чоловікові та обставинам, що призводять її до трагедії, Оксана бере на себе повну відповідальність за свої вчинки і приймає долю як кару. Вразливість, представлена на тлі трагічної любові, притаманна всім жінкам у творах Лесі Українки. Вона сприяє розкриттю повноти характеру героїнь так само, як і надана їм схильність до марнославства та інших хиб, традиційно притаманних мужчинам.
У драмі "Бояриня" яскраво проявляється спорідненість феміністичної та націоналістичної проблематики. Живучи в Російській імперії, Леся Українка не могла відокремити феміністичних поглядів від своєї національної ідентичності. Фемінізм зливається з націоналізмом, бо в дійсності обидва поняття в розумінні письменниці поставали в якості ідеології визволення. В результаті з'явився український феміністичний націоналізм.
Незважаючи на те, що Леся Українка цікавилася переважно філософськими питаннями, вона включає до своїх п'єс щоденні проблеми, які стоять перед жінками. Так, "Бояриня" і "Камінний господар" слугують пригадуванням образ, завданих жінкам в ім'я звичаю і традиції. "Прощання" підкреслює статеві нерівності в процесі залицяння.
Зігнорувавши важливість статі, традиційна українська літературна критика виявилася неспроможною всебічно охопити багатство творчості Лесі Українки і, що гірше, дещо неправильно інтерпретувала її. І хоча спричинену хворобою ізоляцію Лесі Українки можна використовувати для пояснення почуття самітності, що лежить в основі її творчості, ця самітність ніколи не розглядалася як наслідок її становища як жінки, котра пише у світі, де жінки та їхні проблеми не вважаються важливими.
Фактично в патріархальному літературному каноні сама Леся Українка перетворилася в дівочу постать. Ніхто з біографів не згадує про її інтимне життя, а критики, описуючи ідеальні та духовні форми любові в творах письменниці, ігнорують будь-яке обговорення еротизму і сексуальності в її п'єсах. Мабуть, це могло б виявитися загрозливим для "санітаризованого" образу Лесі Українки, витвореного чоловічою критикою. Проте ігнорувати цей аспект її творчості не слід. Сам факт, що він не був взятий до уваги з традиційно-патріархальної точки зору, вказує на брак об'єктивності даного погляду в його ставленні до жінок-письменниць та жінок-персонажів.
Не можна завершити мову про Лесю Українку як феміністичну письменницю, не звернувши уваги на широковідоме твердження І. Франка, що Леся Українка, "ся хвора, слабосильна дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну" (11).
Дилема, що випливає з Франкового висновку, має дві можливі розв'язки.