Звiльнений в ходi розгрому фашизму, вiн повернувся додому, одержав технiчну освiту, став доктором наук, фахівцем у галузі електротехніки.
Чи намагався Микола Лукаш взяти участь у лiтературному життi тогочасної доби? Чи подавав переклади художнiх творiв до численних українських видань, що iснували в окупованiй гiтлерiвцями Українi? Все це потребує подальших ретельних дослiджень. Поки що нам не вдалося виявити навiть газети "Кролевецькi вiстi", яка випускалася в роки окупацiї 1941-1943 рр. Скорiш за все Лукаш продовжував залишатися таким же обережним, як i в шкiльнi та студентськi роки.
Коли на початку вересня 1943 р. окупанти повтiкали з Кролевця, Микола Лукаш залишився. Вiн не вiдчував за собою вини перед рiдним народом. З'явився у вiйськкомат до призову. Пройшов так звану "фiльтрацiю". 16 листопада 1943 р. був мобiлiзований до армiї [11] i служив до листопада 1945 р. у батальйонi аеродромного обслуговування в Харковi спочатку стрiльцем, а потiм писарем.
Сам Лукаш дуже неохоче згадував про солдатську службу 1943-45 рр., але в свiдченнях його старшої сестри Г.Кравченко та друзiв-кролевчан є iнформацiя про участь його у форсуваннi Днiпра, коли з великого гурту на човнi, яким переправлялися, живими залишилися лише двоє, про нове поранення в скалiчену ногу [12], про те, що доводилося i там перекладати як з нiмецької, так i з латиської, литовської i естонської мов [13]. Важливим вважаємо свiдчення сестри про перекладацьку роботу Миколи Лукаша в органах репатрiацiї нiмецьких вiйськовополонених до фатерланду [14]; документального пiдтвердження цього повiдомлення ми не маємо.
Пiсля демобiлiзацiї в листопадi 1945 р. вчорашнiй солдат на день-два приїхав до Кролевця i вiдразу повернувся до Харкова — вирiшив продовжувати навчання вже не на iсторичному факультетi столичного унiверситету (знав, що пiдокупацiйе перекладацтво закрило йому дорогу до "iдеологiчної" освiти), а на факультетi французької фiлологiї Харкiвського педагогiчного iнституту iноземних мов. Блискуче закiнчив його за два роки, виявивши здiбностi i до викладацької, i до наукової роботи. Про харкiвський перiод дiяльностi Миколи Лукаша з анкетних даних [15] знаємо лише таке:
06.1947 — 09.1948. Викладач Харкiвського педагогiчного iнституту iноземних мов.
09.1948 — 09.1949. Перекладач при УкрНДI лiсового господарства, Харкiв.
09.1949 — 09.1951. Викладач англiйської i нiмецької мов у Харкiвському сiльськогосподарському iнститутi.
11.1950 — 09.1953. Викладач французької i нiмецької мов у Харкiвському державному унiверситетi.
Як бачимо, термiни перебування на посадах у Миколи Лукаша були нетривалими. Бездоганне знання багатьох мов робили його, здавалось би, незамiнним у навчальному процесi, але... Недавнє минуле цупко тримало його в своїх обiймах. Списки викладачiв iноземних мов у тi роки подавалися у вiдповiдний вiддiл ЦК КП(б)У (а також, неодмiнно, — до "органiв" полiтичного нагляду i стеження за неблагонадiйними) i в списках тих було передбачено графу про факт перебування в роки вiйни на окупованiй територiї. Наше намагання знайти данi про Лукаша в тих "партiйних" списках виявилися марними. Отже, найталановитiшого i перспективного викладача не зараховували на штатнi викладацькi посади i вiн був змушений перебиватися погодинними нестабiльними i невеликими (бо наукового ступеня i вченого звання не мав) заробiтками. До того ж i жити пiсля закінчення інституту та виселення з інститутського гуртожитку було нiде.
Микола Лукаш намагався вирватися з того зачарованого верховодами тоталiтарного суспiльства життєвого кола. Написав дисертацiю з iсторичної граматики французької мови. Наукова робота (вiрнiше, особистiсть автора) викликала спротив на кафедрi. Лукаш спалив пiдготовлений текст дослiдження [16]. є пiдстави твердити, що вiн намагався реалiзуватися як вузiвський викладач-українiст — близько 1952 р. читав курс стилiстики української мови студентам редакторського факультету Українського полiграфiчного iнституту iм. I.Федорова у Львовi [17].
I працював, працював до самозречення. Вiдновлював втрачений у вiйну переклад "архiтвору" Й.В.Гете — "Фауста", виношував iншi масштабнi задуми. Його робочим мiсцем в рiзний час стали кiмнатка на двох у студентському гуртожитку, "куток" на Журавлiвцi, канапа, надана на нiчний час у кабiнетi директора НДI лiсiвництва, "власний" столик у науковiй бiблiотецi iм. В.Короленка, де вiн зробився завсiдником...
Про найближче харкiвське оточення Миколи Лукаша вiдомо небагато. Мабуть саме наприкiнцi 40-х чи на початку 50-х рр. вiн заприязнився з Iваном Вирганом. °х могли зблизити й спiльнi лексикографiчнi iнтереси. Бухгалтером на Харкiвському пiдшипниковому заводi до 1956 р. працював Василь Мисик [18], у спiвавторствi з яким пiзнiше було укладено два видання книги перекладiв iз Р.Бернса.
Микола Лукаш прагнув вiдновити зв'язки з унiверситетськими друзями. В Києвi не пiзнiше кiнця 1948 р. зустрiвся з академiком М.Калиновичем, розповiв про переклад "Фауста" i викладацьке поневiряння. Михайло Якович порадив влаштуватися на будь-яку роботу i завершувати переклад, обiцяв розповiсти про Лукаша своєму друговi Максиму Рильському [19]. Невiдомо, чи встиг це зробити Калинович, бо невдовзi помер.
Про обставини надходження рукопису перекладу "Фауста" до М.Рильського, знайомства з ним i передачi до видавництва як анонiмного писали багато авторiв. Бiльшiсть з них не датує подiї, або вiдносить її до 1952 р. Мiж тим маємо документальне свiдчення — лист Рильського до Харкова, датований сiчнем 1950 р. Поет-академiк повiдомляв Лукашевi, що переклад "Фауста" зацiкавив його i що рукопис передав до Держлiтвидаву [20].
Рецензування "архiтвору" Гете йшло важко. Найдовше рукопис затримався у Л.Первомайського — ледь не три роки, — який, зрештою вiдмовився його рецензувати. Несприйняття принципiв перекладу, запропонованих М.Лукашем, визнаний авторитет оприлюднив лише в статтi 1966 р. [21]. Але рецензування все-таки мало мiсце i перекладач мусив реагувати на зауваження. Вже в 90-х рр. було опублiковано листа 1952 р. до видавництва з приводу критичних закидiв щодо вживання архаїзованої лексики. Згодом цi зауваження були вiднесенi публiкаторами до 1980 р. i атрибутованi як вiдповiдь на критику В.Коптiлова [22].
На початку 50-х рр. М.Лукаш "наїздами" бував у столицi. Вже грунтовно зазнайомився iз Максимом Рильським, видавничими працiвниками, зокрема, вiдомим перекладачем Миколою Терещенком. Тодiшнiй редактор Держлiтвидаву поет Олесь Жолдак, виступаючи в Будинку лiтераторiв на творчому вечорi з нагоди 80-рiччя М.Лукаша (грудень 1999 р.), згадував, як розповiв про нiкому з видавцiв невiдомого автора з Харкова своїй дружинi євi Нарубинiй i швидко з'ясувалося, що йдеться про її однокурсника довоєнних унiверситетських часiв.
Микола Лукаш намагався опублiкуватися також i в журнальнiй перiодицi. Подав добiрку поезiй до "Днiпра", але iм'я автора викликало в редакцiї певну засторогу: наприкiнцi 1946 р. там було вмiщено вiрша "Велика вахта" [23], де славився "вождь усiх народiв" Сталiн, який безсонними ночами вершить iсторичну мiсiю. Автор з м.Старобiльська, недавнiй в'язень гiтлерiвських концтаборiв, невдовзi був репресований i сталiнським режимом, запроторений до ГУЛАГу. Отже, його iм'я i твори стали забороненими. Iван Савич (Лук'яненко) не знав, що в лiтературу входить його довоєнний однокашник Микола Лукаш i прибрав собi такий псевдонiм. Поки це було усвiдомлено й журналiстами "Днiпра", спливло чимало часу. I.Савич твердить, що зрештою добiрка вiршiв справжнього Миколи Лукаша виявилася надрукованою [24], але нам тих публiкацiй знайти не пощастило. З мемуарного свiдчення неясно також, чи була надiслана до "Днiпра" поезiя оригiнальна, чи перекладена.
Редактор вiддiлу перекладiв з французької Держлiтвидаву О.Жолдак знав i можливостi, i працездатнiсть свого друга, здатнiсть його роками працювати "в стiл". Так, у листi до єви Нарубиної вiд 31 грудня 1951 р. Лукаш принагiдно наводить щойно виконаний ним переклад вiрша Христо Смирненського "Десять заповiдей" [25], якого за життя перекладача так i не було оприлюднено. Та й знаменитi "Червонi ескадрони" того ж автора з'явилися вперше в лукашевому перекладi лише 1958 р. [26], а бiльш повна добiрка поезiй — ще через п'ять рокiв [27].
Коли 1952 р. з'явилася нагальна потреба термiново i якiсно перекласти українською роман Андре Стiля "Перший удар" (твiр головного редактора комунiстичної газети "Юманiте" висунули на здобуття Сталiнської премiї, шо стало формою фiнансової пiдтримки зарубiжного видання), замовлення дали Лукашевi. За задумом "директивних органiв" широке видання творiв паризького лiтератора мало на метi посилення легальної гонорарної пiдтримки комунiстичної преси Францiї Радянським Союзом i київське видавництво мало подбати про найякiснiше виконання завдання.
Але в Харковi, де зовсiм iнакше сприймали Лукаша, на завадi став певний спротив на унiверситетськiй кафедрi, де в цей час працював молодий викладач — адже термiнова робота вимагала багато часу. Проте "директивний" дзвоник з Києва забезпечив перекладачевi повне сприяння [28]. Книга вчасно побачила свiт i саме нею дебютував як перекладач Микола Лукаш [29]. Тодiшнiй редактор видавництва Микола Борозна в розмовi з нами повiдомив, що Лукаш переклав i наступнi частини роману А.Стiля. Але суспiльна атмосфера 1953 р. (смерть диктатора i боротьба за владу серед його комунiстичних спадкоємцiв) не сприяла продовженню видавничого проекту. Бiльше того, в українськiй перiодицi нами не виявлено жодної рецензiї на україномовний переклад книги французького публiциста, хоча рецензiй на росiйськомовнi переклади (журнальнi й окреме видання) не бракувало.
Того ж року в Держлiтвидавi з'явилися iншi переклади Миколи Лукаша: з росiйської — оповiдання "Сторож" у 16-томнику Максима Горького [30], з болгарської — оповiдання Елiна Пелiна "Вiтряк" [31], з нiмецької — 11 творiв Вiктора Гюго для книжки вибраних поезiй [32]. 1954 р. у видавництвi "Молодь" вийшла книга вiршiв болгарських поетiв "Свiтло над Болгарiєю", яка мiстить перекладений Лукашем твiр Пантелея Матеєва "Смерть партизана" [33]. Як бачимо, на першому етапi входження до професiйної лiтературної дiяльностi Микола Лукаш зовсiм не сахався перекладу творiв яскраво революцiйних, наснажених комунiстичною iдеологiєю.
З полiпшенням матерiального становища пiсля одержання перших же гонорарiв вiд столичних видавництв Микола Лукаш назавжди полишає педагогiчну роботу, повнiстю вiддається лiтературнiй творчостi.