Молодий поет з Таврії увійшов до її кола.
Він вслухався у позиції й думки Д.Бурлюка, Северяніна, Шершеневича, Кручених, Третьякова, Хрисанфа, Большакова та інших культових і напівкультових митців початку ХХ століття, ходив й організовував зібрання різних футуристських угруповань, про що пізніше розповів у спогадах "Встречи с В.В.Маяковским".
Там, де Бурлюки й Маяковський, там, де Шершеневич, футуризм й експериментаторство, — там і поезія, пошуки мистецтва в собі й себе у мистецтві. Борис Сергєєв активно почав писати вірші. Щоправда, до "гілейців", "всемирян" (В.Хлєбнікова, Д.Бурлюка, В.Маяковського та ін.) він не пристав. Ближчим видався йому інший напрямок футуризму.
Першу поезію Б.Сергєєва видрукувала херсонська газета "Родной край" весною 1911 року. Розпочалося захоплення однією з течій модерн-літератури – егофутуризмом. Значно пізніше Лавреньов досить іронічно згадував про період свого поетичного дебюту. Він писав так: "Фильтрующийся вирус футуризма быстро проник в самые незаметные щели, поражал самых тихих поэтов. Вирус дробился, меняя очертания, маскировался, принимал вид то "эго", то "кубо", то просто футуризма. Вирус сразил и меня. Я нырнул вниз головой в эгофутуристическое море".
Б.Сергєєв розпочав досить жваву поетичну діяльність. Його вірші з’являлися поруч з творами іменитих та резонансних постатей у російському модерновому мистецтві.
1912 року в альманасі "Жатва" було вміщено кілька творів Б.Сергєєва – легенду "Маки" та низку віршів. Незабаром в альманасі егофутуристів "Мезонин поэзии" видрукувано нові вірші поета-модерніста з Херсона. Є.Сурков, дослідник творчості Лавреньова, свідчить, що у 1913 – 1914 роках видавництво егофутуристів, що мало таку ж назву, як і їхній альманах — "Мезонин поэзии", повідомляло, що мають побачити світ дві поетичні збірки Б.Сергєєва – "Поэмы" та "Воздушный кораблик", але відомостей про те, що ці книжки з’явилися друком, немає.
Входження до літератури не стало для Б.Лавреньова безконфліктним.
Антивоєнні настрої оповідання "Гала-Петер", написаного 1916 року (молодий поет добровільно вирушив на фронт, щоб, як він спочатку вважав, захищати Вітчизну), були гідно поціновані цензурою. Оповідання, вже підготовлене до друку, було заборонено, рукопис вилучено, друкарський набір розсипано.
Боротися з літературою і "не таким мисленням" у нас навчилися давно. Це робилося директивно й безваріантно. Письменників – чи то молодих, як у випадку з Б.Лавреньовим, чи то відомих, як, наприклад, вже у радянський час В.Некрасова, О.Солженіцина, В.Аксьонова та інших, — за розпорядженням "зверху" просто переставали друкувати.
Жовтень 1917 року Б.Лавреньов не прийняв. У ньому письменник побачив руйнацію та загибель країни. Світоглядно, духовно він поділяв загальнодемократичні ідеали лютневої революції. Перспективу побудови "нового" суспільства він спочатку відкидав, уважаючи її (і перспективу, і побудову) алогічною.
Перша реакція Лавреньова на владу більшовиків була різко негативною. Він не хотів жити у тій державі. "После Октября я поехал на юг навестить своих стариков. Душевное состояние у меня было смутное, в голове сумятица и разброд. Мрачные эксцессы, которые мне пришлось видеть перед Октябрем и после, в первые недели, очень разболтали мне нервы. И в первый же день, зайдя в кабинет отца, я спросил у него совета: что делать и как жить дальше? Может быть, стоит уехать на время за границу и вернуться, когда жизнь наладится?.." – згадував письменник в останні роки життя. (Цей спогад датовано 1957 роком, збережено орфографію автора).
Однозначне несприйняття більшовицької революції підштовхувало його до еміграції – тимчасової або постійної. Душевний стан сина змінив батько. Палкою промовою він переконав Бориса залишитися на батьківщині, аргументуючи цей вибір тим, що народ ніколи не помиляється і треба бути завжди по один бік барикад з народом. І невдовзі молодий поет різко змінює свої соціальні симатії. З радикального опонента радянської влади він стає її завзятим прихильником і захисником.
Восени 1918 року Б.Лавреньов приймає ще одне кардинальне рішення, що суттєво вплинуло на його долю й творчі інтереси, — удруге йде на фронт. На цей раз у складі червоної армії. У ній він перебував на керівних військових посадах: був командиром бронепоїзду № 6, першим червоним комендантом Алушти, начальником артилерії у польовому штабі Подвойського.
Як кадровий військовий він був на своєму місці. Його відрізняли енергійність, надійність, винахідливість, наполегливість у виконанні складних завдань. В одному з документів, що характеризує конкретну ситуацію періоду громадянських заворушень в Україні, знаходимо таке красномовне свідчення:
"…т.Лавренев проявил большую энергию по созданию артиллерийского заслона на линии ж.д. между ст.Мироновка и ст.Белая церковь. Ввиду недостатка артиллерийских средств для воспрепятствования прорыву банд через полотно дороги на юг т.Лавренев с командой моряков из охраны штаба организовал постройку местными средствами двух бронеплатформ для поддержки оперировавших против Зеленого (відомого отамана – Я.Г.) курсантской бригады и интернационального кавдивизиона".
Письменник брав участь у національно-громадянській війні в Україні, Криму, працював у військово-журналістських виданнях Середньої Азії (на Туркестанському фронті).
За період двох війн Лавреньов двічі був сильно фізично ушкодженим. У першу світову його було отруєно іпритом, після чого він усе життя мучився на хворобу легень, у національно-громадянську одержав небезпечне поранення в ногу, що загрожувало гангреною. Ампутації вдалося уникнути, проте стройову службу письменник змушений був припинити.
До постійної літературної праці Б.Лавреньов повернувся на початку 20-х років ХХ століття, коли жив та обіймав журналістські посади у Ташкенті. Там він чимало писав, виступаючи насамперед як публіцист. Працював він й у галузі прози, друкуючи газетні нариси й оповідання.
Враження від соціальних катаклізмів, різноманітних психологічних колізій, драматичних перипетій 1915 – 1922 років були настільки неосяжними, панорамними, що Лавреньов почав роботу над романом-епопеєю, у якій намагався відбити чи не всі свої основні враження від побаченого й пережитого.
Титанічну працю було завершено, роман дописано, проте він вийшов тематично й стилістично різнорідним, композиційно недосконалим. Письменник згадував: "В 1923 году я привез из Ташкента в Москву рукопись романа – 1600 страниц, собственноручно напечатанных на машинке!!! В Москве, в редакциях, когда посмотрели на эту рукопись, занявшую целый чемодан, ахнули: "Да это же материал на полдюжины книг". Действительно, из этой рукописи получились и "Ветер", и "Рассказ о простой вещи", и "Сорок первый", и "Седьмой спутник".
Певний час митець ще звертався до віршових форм, але, за його ж зізнанням, 1923 року він зробив остаточний вибір на користь прози.
У грудні 1923 року Б.Лавреньов переїжджає до Ленінграда, там демобілізується й у віці тридцяти двох років, маючи за плечима непересічний життєвий запас, приступає до активної письменницької діяльності.
Перші прозові публікації Бориса Лавреньова, що з’явилися 1924 року в ленінградських часописах "Красный журнал для всех" та "Звезда", зустріли стриману критику. Оповідання "Звездный цвет", "Сорок первый", повість "Ветер" були помічені одразу, але "привели в недоумение и растерянность рапповскую критику того периода. Она длительное время разглядывала меня со всех сторон, пытаясь разрешить загадку, кто же я такой в плане литературно-социального облика? Свой ли "в доску", по принятому жаргону, или подозрительный попутчик? В конце концов схоластический диспут закончился тем, что меня оставили в попутчиках, снисходительно приклеив этикетку "левый", — з характерною для нього самоіронічністю писав Лавреньов.
У 20-ті роки – період найвищого творчого злету письменника – його прозу нечасто супроводжувала доброзичлива аналітична критика. Деякі його твори були суголосні домінуючим у літературі мотивам і трактуванням. Драма "Разлом", роман "Крушение республики Итль" та інші твори тією чи іншою мірою співвідносилися з ідеями офіційної ідеології. Водночас у багатьох оповіданнях, повістях Б.Лавреньова цього періоду відтворювалися ситуації, характери, що свідчили про прагнення митця йти своїм, оригінальним шляхом, про те, що естетичні цінності письменника не завжди відповідали офіційно-ідеологічним настановам (оповідання "Происшествие", "Моль", "Небесний картуз", "Отрок Григорий", "Конец полковника Девишина", повість "Таласса" тощо).
Письменник використовував чимало псевдонімів. Це "Бек", "С.Натальський", "Лавреньов" та ін. З початком літературної діяльності він відчував потребу в них. Вибір прийшовся на останній. Митець так виклав мотивацію остаточного варіанту свого псевдоніму. "В литературе уже был один Сергеев – Ценский. Нужно было как-то дифференцироваться от него,.. придумывать какую-нибудь приставку по месту рождения или жительства, называться Сергеев-Херсонский или вроде этого – было глупо. Я взял себе фамилию одного из родственников, сперва как псевдоним, а с 1922 года окончательно принял эту фамилию". Від Бориса Сергєєва до Бориса Лавреньова була відстань у тридцять один рік.
Б.Лавреньов – особистість багатьох творчих профілей. Він не стримував себе у творчих пориваннях, писав у різних жанрах, літературних формах, напрямках. Є у його спадщині складні твори й "прохідні" літературні роботи, є серед його витворів художні довгожителі й актуальні одноденки, є у нього широковизнані образи, сюжети й невідомі шедеври.
Борис Лавреньов — поет, автор оповідань, нарисів, повістей, фейлетонів, романіст, драматург, публіцист, літературний критик, мемуарист – митець такий же нерівний, концептуально суперечливий, як і його парадоксальна доба. Найбільш яскраво він виявив себе як прозаїк, самобутній талант якого розкрився у невеликих за обсягом творах.
Відмінною рисою Лавреньова-прозаїка було те, що він виписував оригінальні характери у несподіваних й екстремальних ситуаціях. Основою багатьох його творів слугували конкретні люди, яких він знав або про яких чув, й ситуації, з якими він стикався або які колекціонував у своїй пам’яті.