Контрастний світ роману суттєво увиразнює художнє поле, на якому розгортає історичні події та зіткнення Олександр Глушко.
При конструюванні твору письменник використав прийом "непомітного споглядача". Усі основні події подаються крізь призму Романа – дванадцятирічного хлопчика, сина Андрія Чигрина, який супроводжує бузьких козаків і на ловах, і в петербурзьких ходіннях за правдою. Окремої сюжетної лінії з образом Романа не пов’язано, міститься тільки вставна історія про його дружбу з молодим маляром Антипом, яка, до речі, теж органічно пройнята мотивами свободоутвердження.
Композиційно й фабульно образ Романа у творі не виокремлюється. Письменник звів до мінімуму також і його участь у мовному русі персонажів. Є одна важлива риса, що вирізняє Романа від інших наскрізних персонажів роману. Це його схильність до малярства й уміння живописно побачити буденне й небуденне життя. Роман дивиться, спостерігає, дивується, обмірковує побачене в козацькому житті й у Петербурзі — цих двох полюсах, якими окреслено кордони руху його думки й погляду. Романів малярський хист постійно відбивається у виразності, соковитості сприйняття ним життєвих та історичних подій. Крізь живопис Романового зору показано чимало подій, що відбуваються у творі.
Письменник час від часу наголошує на тому, що підліток живе своїм внутрішнім життям – ще наївним, романтичним, не готовим до складнощів. Він чи не щодня відкриває світ – чарівний і жорстокий, несправедливий і добрий, світлоносний і сумний. Особливість розвитку образу Романа полягає у тому, що на його майже дитячу свідомість постійно проектуються перипетії "дорослого" життя, часто непідвладні сфері його почуттів і серцерозумінню. Так ще раз письменник стикає численні контрастні виміри, на цей раз — маленький вік й досвід одного зі своїх героїв і велику людську історію.
О.Глушко послідовно виводить роль підлітка Романа як уважного свідка головних концептуальнотворчих і сюжетних фрагментів твору. Саме його здивованими очима романіст спостерігає за нічними загадковими маневрами військових і розгортанням заколоту проти російського імператора. Історія подається у вимірі безпосередньості — рельєфності й жвавості її сприйняття дванадцятирічним козацьким сином.
Усе в романі "Стрибок тарпана" пов’язано між собою – історія бузького півдня й боротьба Богдана Хмельницького, сила любові й життєві падіння, високі ставки царського двору й доля степового хлопчика. Історія твориться усюди – на різних висотах і у різних колах, і кожний до неї причетний — хто душею, хто словом, а хто участю. Твір О.Глушка є історичним не лише за формальними ознаками (темою, дійовими особами, часовими атрибутами), а насамперед за внутрішніми якостями. Його складові – конфлікт, дія, характери та інші компоненти є носіями логіки історичного розвитку, в якому поєднуються народна драма і глибоке кохання, вічність боротьби і велич поразок, прагнення нереального і несподіваність життєвих змін.
Роман Олександра Глушка за своєю природою належить до ліро-епічних творів. Особливу вагу в напрямку його ліризації (поглиблення духовно-інтимних аспектів, посилення експресивної палітри, створення ефекту неповторної одухо— творенності стилю) відіграє мова.
Відомо, що мова цілком може бути метою письменницької творчості. Нерідко твір пишеться заради виявлення таємниць і загадкових можливостей художнього слова. Це особливо притаманно поетичній діяльності, що зумовлено специфікою поезії як типу організації тексту.
У прозі тенденція абсолютної самодостатності слова зустрічається не так часто, але викликає не менший, а то й більший інтерес. Зараз не йдеться про те, що ця якість характерна мові роману "Стрибок тарпана". Ні, ця книжка належить до іншої групи творів, і також з високою роллю слова у побудові художньої цілісності, — до поезій у прозі, точніше, до розгорнутих поезій у романній прозі (якщо дозволити собі такий авторський термін-позначку).
Мовно-стильова аура нового історичного роману Олександра Глушка – явище надзвичайно цікаве й заслуговує на окреме лінгвостилістичне дослідження.
Варто зазначити, що художня мова завжди була для українських письменників – і тих, що мешкали в центральній Україні, і тих, що проживали в Галичині, Карпатській Русі, на Буковині, що знаходилися далеко від рідної землі, і тих, хто працював за умов деспотичної влади, а також тих, хто своєю чи не своєю волею перебував під патронатом демократичних режимів, – не просто засобом відтворення власних почуттів, концепцій, суспільних тенденцій. Мова для українського письменника стала набагато вищим, ніж способом самовираження й творчої самореалізації. Вона була найбільш органічною формою вільного, розкутого життя і являла собою субстанцію внутрішньої свободи – свободи з собою й у вимірі власного існування. Саме тому правомірною є закономірність: рівень індивідуалізованості українського митця вимірюється якостями його художнього мовлення. Вільний художник дарував своїм співвітчизникам неперевершений мовний світ і в мові відтворював усю масштабність глибинного потягу до по-справжньому гармонійного життя.
Продовжуючи традиції української літератури – І.Франка, Лесі Українки, В.Винниченка, М.Хвильового, М.Куліша, В.Симоненка, О.Гончара, Олександр Глушко надав художній мові життєтворчих якостей. Його мовна мелодика (особливо в перших двох розділах роману, де змальовується стихія козацького духу) творить колорит життя не меншою мірою, ніж динаміка конфлікту, стосунки персонажів, логіка композиції. Мова роману – лексично багата, стилістично розкута, інтонаційно розмаїта — належить також до повноправних і повнокровних героїв твору. Протягом уходження в дійовий та психологічний світ "Стрибка тарпана" починаєш відчувати мову твору як активного, але невидимого учасника зображуваних подій. Сюжет мови рухається невимушено, переконливо, у яскравих, часто раритетних лексичних й емоційних барвах. Він помітно збагачує фабулу історії. Вона стає ближчою, внутрішньо спорідненішою з нами і немовби відкривається прочитанню й діалогу з сьогоденням. Стиль Олександра Глушка набуває статусу самобутньої культурної та естетичної реальності, і це (з огляду на вічні критерії письменницької майстерності) теж варто зарахувати до художніх достоїнств твору.
Історична проза Олександра Глушка (попередній роман "Кінбурн", новий "Стрибок тарпана") — явище, що символізує потяг української літератури кінця другого тисячоліття до гармонізації усіх компонентів мистецького мислення. Сфокусувати дії таким чином, щоб за драматичним масштабом історії було видно масштаб реальної чи вигаданої (фантазією художника) особистості, щоб ліричні інтонації й почуття виразно доповнювали стратегію психологічних битв, щоб мелодійність стилю ставала чинником мовного сюжету, а композиція твору реально оживала в слові, — ось художнє кредо цієї літератури, що намагається зобразити не тільки маловідомі сторінки національної історії, але й зазирнути в душу історії, виражену в діяннях її відомих і невідомих осіб.