З проникливою ліричною глибиною відлунює це в інтелектуальній мініатюрі "Взгляд":
Как хорошо не знать – зачем?.. к чему?..
Ведь за незнанье есть своя награда.
Ответы все на откуп сдам уму,
Душе оставлю только тайну взгляда.
Мне истина впервые не к чему:
Как золоту, тепла ей не хватает.
Сомненье, право, поважней бывает —
В нем жизни пульс, оно исток всему.
Что ждет, не знаю – радость иль слеза,
Но затаив невольное смущенье,
Смотрю я в безобманные глаза –
Мне важно только это выраженье.
Пошуки Справжнього неможливі без кохання. Такими є закони розвитку особистості. Інтимні почуття постійно супроводжують її у помилках і відкриттях. Світ інтимного далеко не завжди є світлим, але саме він висвітлює моральну й світоглядну сутність постаті — чи то реальної, чи то художньої.
Любов до іншої людини може бути зворотньою стороною любові до себе, гіпертрофованим плеканням особистого "я". І горе тоді тому, хто не відповідає на таку любов. Гіпер-"я" "ображеної" особистості починає мститися на людях і на людстві за те, що його не полюбили тією любов’ю, якої вона вимагала й на яку розраховувала у своїх потаємних амбітних фантазіях.
Інтимні почуття ліричної героїні Лади Федоровської засновані на іншому світогляді кохання. Любов для неї ґрунтується на граничній повазі до внутрішнього світу дорогої людини, на розумінні його (світу) відмінності й духовної цінності. Найголовнішим для неї в коханому насамперед є те, що він – особистість, що в ньому виразно розвинені якості чоловічої гідності, що йому притаманний хист жити своїм, особливим життям.
І тому в інтимних монологах збентежено звучить не просто ніжна ностальгія за колишнім коханням – героїня ще з більшою шанобою та розумінням ставиться до коханого зараз. Минулим вона не живе, проте спогади про чарівні миті постійно несе з собою і в собі, неначе пригорщу рідної землі ("Покинутая любовь", "За голубым плащом…", "Может быть…", "Под Новый год"). А що може бути дорожчим для одухотвореної свідомості?..
Головна героїня Лади Федоровської не вірить у нещасливу любов. Для неї кохання — це сонце душі. Для неї кохання вічне, як пошук. Для неї кохання – це подих вітру і простору. Воно не приходить несвоєчасно. У ньому завжди є сенс. Його завжди потребує серце. З ним завжди народжуються зоряні хвилини відкриття себе.
Любов у збірці "Мое поднебесье" — це оксамитовий дощ спогадів, океанність душевних поривань, увертюра до прийдешніх днів. Це душевне наближення до істинності буття власної свідомості й почуттів.
Завершується лірична подорож головної героїні осмисленням побаченого й пережитого. Що ж, інакше й не могло бути. Пошук постійно потребує підсумків. Без цього і рух – не рух, і розвиток – не розвиток, і життя — не життя. І потім, головна героїня – натура цілісна, їй важливо якщо не звести свої враження, настрої докупи, то принаймні оформити їх у концептуальні образи. Мозаїка мандрівних вражень поступово перетворюється на картину узагальнюючих думок ("Время", "Не страшно", "Стать бы…").
Чи вдалося ліричній героїні знайти гармонію і гармонійне?
Для навколишнього соціуму це поки що недосяжні якості: занадто багато у ньому болю, підступності, нелогічності. Людські душі розбалансовані, й між ними так рідко спостерігається діалог чуйності, співрозуміння, безпосередності. Людині дуже непросто бути собою, навіть коли вона залишається наодинці з собою, проте вона може себе обстоювати.
Обстоювати у ментальній єдності з природою, спорідненості з всесвітом своєї душі, у прагненні дієвої любові, у вірі в нетлінну силу доброти.
Так, як це робить лірична героїня збірки Лади Федоровської "Мое поднебесье".