Поле войовника не тинами, а червленими щитами перегороджено, а мости мостили в цім "узорчі половецькими", а гати гатили дорогими шатами. Це була чорна земля кулями засіяна, не бороною, а білим тілом зволочена, не водою, а кров'ю сполочена, як співається в Думах і в "Слові о полку Ігоревім". В цих обох уявах, в обох картинах степу, таких протилежних і не подібних до себе, відбивається і спосіб життя, і спосіб думання, і мрії і задуми, і цілі й завдання таких різних між собою каст — касти панівної і касти підвладної".
У "Слові" Донцов знаходить ту ж таки антитетичність, властиву і його способові думання. Але в українському історичному контексті середньовіччя, як і в європейському, антитеза вояцької еліти й хліборобського загалу була трохи складніша: "Ідеологи "полежайства" називали цей тип лицаря — кочівником, номадом, протестували проти його "дикунства протиставляючи йому культурність хлібороба. Антитеза фальшива! Нема двох бігунів: культурний хлібороб і — кочівник козацький. Протиставлення є інше: з одного боку, хлібороб, з другого — татарин, кочівник, що нищить плоди його праці, або московський наїзник, а з третьої — вояк і праводавець, козак, що охороняє хлібороба від руїнників. Очевидно, ні Ігорі, ні Богуни не були хліборобами, вони були такі ж лицарі войовники, як Річард Левине Серце, Ґотфрід Бульонський або Карл Мартель, і коли їх не було, то хлібороби ставали або жертвою кочівника, або підпадали в залежність інших лицарів меча".
У висліді своєї ґрунтовної аналізи Донцов підкреслює непроминальне значення таких літературних творів, як "Слово", у творенні національної еліти, у плеканні її панівних інстинктів: "Ця філософія, сформульована в перлинах тодішньої літератури, яка мудрістю своєю перевищує всю мізерію літератури демоліберального століття, тримала в вічній напрузі дух тодішньої еліти, зібрана в різних "Грамотицях", "Поученнях", "Словах", "Ізборниках", "Патериках" в яскраві формули, символи, слова й образи, які були знарядом масової сугестії і творення національної душі". До такої літератури, що "горить барвами крові і сталі", він, окрім "Слова", залічує лише козацькі думи й поезію Шевченка — "поезію не плуга, а меча".
Підіб'ємо підсумки:
1. Дмитро Донцов уважає "Слово" твором суто українським: "Для нас безсмертне "Слово о полку Ігоревім", а це — твір український, а оспівані в нім діла — вчинені українцями — діла вічної слави".
2. "Слово" найповніше передає ідеологію давньої української еліти.
3. Ця ідеологія належить до ментальності нордичної раси, до західної європейської цивілізації, що виразно протиставляється Сходові.
4. Цю ідеологію прямо успадкувала козацько-старшинська верства і її література ХVІІ-ХVІП століть.
5. Між тією ідеологією і світом ідей, "якими живе демократична Україна", — прірва.
6. Мета і бажання ідеолога й політика Дмитра Донцова — подолати цю прірву, повернувшись до мужньої ідеології предків. У цьому йому вбачається національний порятунок України.
Наостанок слід відзначити, що Дониов не лише вдало використовував "Слово" для ілюстрації основних постулатів ідеології інтегрального націоналізму, але "Словом" підтвердив закоріненість цієї ідеології в українськім національнім грунті.