Оригінальність її полягала в передачі максимальної смислової напруженості життя колективного підсвідомого, народної "душі", виявленої в образах, характерах, ситуаціях, в індивідуальній психології, історії та культурі "мужицтва" як цілісного соціокультурного типу. Гранична змістова місткість самопізнання та боротьби світу поєднується в новелістиці Стеф з словесним озвученням людських, духовних голосів цього світу. Майже спонтанне словесне називання виявляється в формах монологічних, молитвах, "психограмах" душі. Переплетеність фізичного та ідеального життя творить особливу символічну основу художньої спадщини Стеф. Відтак руйнувалася описова, "закруглена" традиція українського письменства, популярна ще навіть на початку ХХ ст. За всієї ідентичності з символістською стилістикою (особливо у поезіях у прозі) Стефаникова манера закріплювала в українській літературі ескізність та фрагментарність, дискретність народнорозмовного стилю, вибудовуючи на цій основі модерну образність, що розгортається завдяки зближенню метафоричних ключів-символів ("дорога", "камінь", "вікна") та буденної мови. Експресіоністська образність та екзистенціальна проблематика новел Стефаника відлунюють у творах наступних поколінь укр письменників.
"L.V.: В. Стеф творив на початку ХХ ст. Живописний експресіонізм. Експресіонізм – мистецтво міста, що нівелює людину. Крик – експресіоністська метафора. Стеф вважає себе великим естетом, але деестетизує дійсність. Байдужий, майже газетний виклад подій. Шоковий механізм. Імпресіонізм – це зображення, експресіонізм – відображення. Внутрішня дрма крику. Домінують чорний і червоний кольори. Стеф карбує слово, його новели порівнювали з музикою Бетховена.
Єфр: "В. С. – мініатюрист переважно. Майже всі його твори – коротенькі образки, окремі малюнки з життя галицького селянства, немов сфотографовані з дійсних подій, але з глибоким, справді символічним значенням загального образу. Повна протилежність іншим символістам, хоча зрідка з'являється суто символічний малюнок ("Дорога"). Але це траплялося тільки моментами, і манера Стефаника наскрізь реалістична, малюнок виразний і прозорий, він ніде жодним словом не виявляє себе, свого ставлення до предмету оповідання. Просто, спокійно, без жодної афектації та зайвих слів, лаконічно, майже однаковими словами нічимм себе не зраджуючи, розповідає про жахливі речі."
3)М. Вороний: "Для розвою справжньої, високої драми потрібні дуже вигідні, сприятливі умови, насамперед треба, щоб народ мав міцне політичне становище, високу своєрідну культуру, вільну національну освіту, яка могла б розвивати найрізноманітніші ознаки народного життя, і, нарешті, повну можливість черпати поетичний матеріал з усіх своїх нац і іст скарбів. Якщо тих умов не буде, то драматична творчість не вийде за межі п'єс етнографічного характеру. . ." Таких умов укр драматургія не мала, тому початок її існування був позначений етнографізмом. Як твір для театру укр драма існує з 90-х років ХІХ ст, починаючи з п'єс корифеїв М. Кропивницького, М. Старицького та Карпенка-Карого, чиї ранні твори розвивали жанр романтично-побутової мелодрами, ознакою якої були відтворення психології зовнішніх переживань, наявність виразних побутових характерів та провідної моральної чи громадської ідеї. У добу модерну початку ХХ ст мелодрама вже не могла задовольнити публіку. Залишаючись на укр нац ґрунті романтичною, вона повинна була стати водночас новою драмою в євр розумінні, звернутися до міфопоетичного відтворення світу в свідомості людини, до екзистенціального розуміння буття та неординарних, змінених психологічних станів людини. М. В. :"Нова драма малює боротьбу індивідуума з самим собою, се драма почувань, передчувань, докорів сумління, драма неспокою, вагання волі, ляку і жаху, се страшливий образ кривавого побоїща в душі людини". Євр нова драма не тільки вплинула на укр драматургію епохи модерну, а й отримала додаткову модифікацію в творчості Лесі, Винниченка. Укр драматурги можерну не були тісно пов'язані з певною стильовою орієнтаціє. , тому в драматургії важко розрізняти неороматизм, неореалізм, символізм. Для драм тексту того часу були характерними деформація реальності і умовність, літературність, вербальна орнаментальність, звернення до архетипів та міфологем, демонстративна штучність форми, сприйняття життя як вічної гри людини, яка постійно виконує безліч ролей у театрі екзистенції, пародіювання та стилізація усього історико-культурного контексту минулого, порушення естетичних норм, які здавалися сталими. Класична комедія К-К "Хазяїн" стояла на зламі епохі модерну. Повною мірою розгорнути поетику змогла Леся. Вона розумію новітню драму як драму маси, де знімається протиріччя між індивідом та натовпом, і сама маса постає у вигляді організації окремих особистостей. Принцип, коли героя залишено у своєму середовищі, але середовище саме перестає бути тільки тлом, а стає сукупністю різних за значенням факторів ("Ткачі" Гауптмана) Леся зве новоромантичним. Нинішній герой, як на неї – не виняткова натура, а звичайна людська особистість, яка починає усвідомлювати свої права. Вона підходить до однієї з найголовніших у ХХ ст проблеми самотності з погляду соц-філ: боротися з цим явищем можна, лише докорінно змінивши умови, шо його породжують. Позитивістське, раціональне спрямування публіцистичного погляду на драматургію не підтверджується Лесиними драмами. Пропонуючи в статтях шляхи соц драми, вона ними не пішла, створивши цілком особливий за стилістикою неоромантичний, поетичний, метафоричний, міфопоетичний театр, якому нема аналогій в євр драматургії. Вона не стільки засвоювала досвід нової драми, скільки сама творила одну з її найістотніших галузей. У спадщині Лесі є драматичні поеми з давньої історії, і драми на "екзотичні" сюжети, і міфологічна казка. Це "Одержима", "Кассандра", "Іоганна, жінка Хусова", "На полі крові", "На руїнах", У пущі", "Руфін і Прісціла", "Адвокат Мартіан", "Оргія", "Камінний господар", "Лісова пісня". Усі ці твори об'єднує специфічний міфологізований принцип відображення дійсності, спроби осмислити художньо реальність як міф, виділити в ній глобальні питання людської екзистенції. В цьому вона була піонерка. Цікавлячись Метерлінком і символізмом, сама вона того не робила, лишивши тільки одну спробу – "Осінню казку", де символістська поезія застросовується досить непослідовно і подекуди нагадує традиційну алегорію. В ранній драматургії ("Осіння казка", "Блакитна троянда")чути мотиви Ібсена. Віддавши данину в першій п'єсі "Блакитна троянда" (1908) популярній на рубежі століть ідеї психічного виродження сучасної людини, Леся звертається до незвичайних психологічних станів не як до патофізіологічної теми, а як до однаки неординарності, творчого потенціалу людини. В драматичній поемі "Одержима" (1902) категорії "віри-зневіри" ставляться в безпосередню залежність від люлсткого почуття. Міріам віддає своє життя за Месію "не за небесне царство. . . ні, з любові!". Вона любить його, навіть мертвого, хоч і не може погодитися з його вченням. За Лесею, любов людстка вища за любов небесну. З жанрового боку ранні поеми Лесі розвивають трагедію в її чистому вигляді. У цей високий жанр Леся вкладає сучасний зміст. Касандра переживає трагедію внутрішньої несвободи людини. Це пророцтво трагічної долі української інтеліганції. Леся може вважатися засновником драми ідей, п'єси-дискусії в укр літ. Драматичні діалоги в її п'єсах будуються як зіткнення різних, часом протилежних поглядів. Але там, на відміну від євр зразків, нема врівноваження "двох правд". Правда є тільки одна. До теми "двох правд" Леся зверталачя у "Кассандрі" і в "Оргії" (1913). Найхарактерніша п'єса-дискусія – це "Камінний господар" (1912), де кожен відстоює свій незалежний та вільний погляд, але виявляється, що підсумок для всіх єдиний – загальна несвобода, від якої не втекти ані до вищої влади (як намагається Анна за допомогою Хуана). Філососфська концепція "Лісової пісні"(1912) не вичерпується ані протиставленням людини та природи, суспільної та природної людини, ані уславленням безсмертної любові, ні проблемою взаємозв'язків мистецтва та життя. Увесь це комплекс ідей перебуває на поверхні міфологізованого сюжету про сенс та зміст людської екзистенції. Людина в п'єсі – Лукаш, його постать ніби закривається поетичнішим та трагічнішим образом Мавки. Складний філософський час цього міфу, де поєднується час буття і пори року – це ж і час життя Лукаша. Ця коловерть – важкий путь пізнання світу через зраду самого себе, через усвідомлення свого місця в світі. "Смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись" – каже Мавка. "Лісова пісня" – міфологізована трагедія. Трагедія порожньої душі, яка зреклася творчих засад життя. Трагедія розплати за зречення і знайдення справжньої людської сутності ціною смерті. Ширше – трагедія поколінь епохи світових катаклізмів і катастроф. Висловити то можна було лише у формі суч міфу, екзистенціального і синкретичного, і саме синкретизм є найважливішою структурною особливістю поеми. В ній поєднується живопис, музика і поезія. Музична гармонія в п'єсі лежить в основі головної симетрії дії (повернення музики в смерті). "Бояриня" була написана протягом трьох днів у 1910 році в Єгипті, вийшла вже після її смерті, у 1914 р. Довго не перевидавалася. Основний мотив "Лісової пісні" – зрада самого себе – осмислюється в "Боярині" в національному масштабі. Власне, це – національна трагедія, що продовжує розвиток жанру після трагедії міфологічної. Менш за все "Бояриня" є історичним твором. Це роздуми, за аналогією, про українську інтелігенцію початку ХХ ст. Згідко з думкою поетеси, нація існує тільки тоді, коли в неї є "духовна еліта". "У нас, в Україні, треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її мозок." Загибель інтелігенції в "Б" відбувається двома шляхами: через зраду заради іншої культури (в даному випадку москальської) та через духовну пасивність, що призводить до тих самих наслідків, що і безпосередня зрада. Власне, зовнішнього конфлікту в "Б" немає, ніхто не заважає щасливому життю боярина Степана, нащадка козацької аристократії, та його жінки Оксани, дочки козацького старшини.