використані в лекційних курсах історії української літератури ХХ ст., під час читання спецкурсів та спецсемінарів з проблем взаємодії української літератури з європейськими літературами, еволюції творчості В.Винниченка, художніх течій початку ХХ ст., а також при написанні розділів підручників, посібників для вищої та загальноосвітньої шкіл.
2. Дисертація є самостійним дослідженням її автора.
Апробація результатів дисертації. Спостереження і висновки, що складають основу дисертаційного дослідження, знайшли своє втілення у виступі на ІІ Винниченківських читаннях (Кіровоград, 1995 р.), у спецкурсі "Творчість В. Винниченка 1900-1920 р. р.", прочитаному на філологічному факультету Одеського державного університету імені І.Мечникова.
Цикл статей дисертанта про актуальні проблеми творчості В.Винниченка відзначений премією імені Олександра Білецького (1998 р.).
Публікації. Основні результати викладені у монографії "Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті" (Кіровоград, 1998. — 15 д.а.), авторському збірнику статей "Магічний кристал. Сторінки історії українського письменства" (Кіровоград, 1995. — 14 д.а.), а також у 19 статтях, опублікованих у періодичних виданнях.
РОЗДІЛ І.
ОСОБЛИВОСТІ ЛІТЕРАТУРНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ І ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
1.1. Боротьба генерацій
Літературна молодість Володимира Винниченка збіглася з початком нового — ХХ століття. Узявшись за перо під час свого навчання в Єлисаветградській класичній гімназії, він дебютував як прозаїк уже після того, як був відрахований з числа студентів правничого факультету Київського університету (за участь у протиурядових виступах) і служив "вольноопределяющимся" у 5-му саперному батальйоні, розміщеному в Києві. Перше оповідання В.Винниченка — "Сила і краса" – з'явилося на сторінках журналу "Киевская старина" (кн. 8-9).(5)
Саме тоді, коли єлисаветградський гімназист робив перші проби пера, Іван Франко констатував, що однією з характерних тенденцій культурного життя в Європі стала "інтернаціоналізація літературних уподобань та інтересів".(6) Вона означала, що наприкінці ХІХ ст. стали очевидним "розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі".(7)
Йшлося в статті І.Франка 1898 року, по суті, про взаємо— дію і взаємне збагачення літератур. При цьому, важливо вслід за критиком повторити, що інтернаціоналізація не означала уніфікації національних письменств. Навпаки: "розпанахання границь" і "зріст комунікації" сприяли "націоналізації кождої поодинокої літератури", тобто — увиразненню її національної самобутності.
Українська література, будучи частиною загально-європейського культурного організму, не залишилася осторонь тих процесів, що про них І.Франко говорив як про характерний "знак доби". Проблема зміни естетичних орієнтацій, подолання етнографічно-побутової "старосвітщини" заради розширення художніх горизонтів з усією очевидністю постала на перехресті ХІХ і ХХ століть, коли в Україні з'явилася молода літературна генерація. Усвідомлюючи себе як нове покоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу, молодь ("Молода Україна", як називав її Іван Франко) досить різко протиставила себе "батькам", заперечуючи багато що в їхньому досвіді.
Прапором "Молодої України" стало гасло європеїзму ."Тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке "западничество", що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу, — писала в 1891 році Леся Українка своєму духовному батькові Михайлу Драгоманову. — ... Я надіюсь, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній".(8)
Увага до нових художніх явищ і течій у європейській літературі в середовищі української літературної молоді супроводжувалася радикалізацією національного самоусві-домлення. "Ми відкинули назву "українофіли", а звемось просто українці", — це зізнання 21-річної поетеси, чий літературний псевдонім — Українка — звучав як виклик і самоствердження, вельми красномовне. Національно-культурницький рух на схилі ХІХ ст. відчутно політизувався. У Галичині, а невдовзі й на Наддніпрянській Україні почали виникати політичні партії, у програмах яких з'явилася ідея автономії України. Власне, це був єдиний процес: намагання "прорубати вікно в Європу", набираючи cили, збагачуючи свій культурний потенціал, — і активізація політичного життя, що мала на меті соціальне й національне визволення. Об'єднуючим началом було прагнення бачити себе (вже українців, а не українофілів!) модерною нацією. Гасло європеїзму в культурі, літературі було спрямоване саме на те, щоб "засяяти в народів вольнім колі", як скаже у величавому пролозі до поеми "Мойсей" І.Франко.
Запорукою розвитку, оновлення літератури один із чільних ідеологів модернізму М.Євшан оголосив "боротьбу генерацій" — Ця його "формула війни" прозвучала зі сторінок журналу "Українська хата", позиція якого стосовно українофільства, "патріотично-романтичної жвачки", тобто — літератури народницького типу, була особливо різкою. Конфлікт поколінь, боротьба між народницькими й модерністськими уявленнями про природу й завдання літератури, таким чином, на початку століття набрали гостроти.
Микола Євшан і Сергій Єфремов — ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках "Української хати" і газети "Рада". Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на досвід європейських літератур, зокрема — на модерністські течії в них. Вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості, їх вабив ідеал незаангажованого, вільного від проповіді "певних громадських або партійних інтересів" мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі "популярних брошур" і "копіювання дійсності".(9) Заперечуючи утилітарність літератури, хатяни кликали молодь "під прапор мистецтва"(10), маючи на увазі, що воно саме собі ціль. ("Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність", — писав Ш.Бодлер, і ці його слова М.Вороний недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання "Івану Франкові"). Якщо М.Євшан у своєму підході до літератури дотримувався принципу естетичного, то в статтях С.Єфремова обгрунтовувався принцип соціологічний: у літературі його цікавили передусім ідеї, призначення письменства вбачалося критикові в служінні народові, в тому, щоб бути учасником суспільних змагань.
С.Єфремов (як і загалом "радяни") модерністських новацій не визнавав і пристрасно полемізував з тими, то їх обстоював...
І все ж полеміка між "хатянами" і "радянами" була хоч і вельми суттєвим, але тільки фрагментом того "конфлікту поколінь", який знаменував об'єктивну потребу якісного оновлення української літератури. Леся Українка не входила до кола "Української хати", але в своїх листах вона так само шпетила "старих" (найчастіше — I.Нечуя-Левицького). Михайло Коцюбинський приятелював із засновником газети "Рада" Євгеном Чикаленком, однак і він закликав побратимів по перу братися за нові для української прози теми — психологічні, філософські, історичні, — і за нові способи їхнього художнього вираження.
Характеризуючи літературну ситуацію в Україні на початку ХХ ст., важливо зважати на нюанси.
По-перше, творчість представників "Молодої України" не вичерпується шуканнями в рамках модернізму.
По-друге, художня практика завжди багатша за декларації й теоретичні гасла сторін, які відстоюють різні, навіть полярні естетичні позиції. На початку століття це означало, що "не кожен автор, який заявляв про свої "модерністські" чи навіть новаторські експерименти, тобто прагнення змінити характер культури, спромагався хоча б частково виконати таке завдання".(11)
По-третє, до виявів об'єктивних закономірностей літературного процесу завжди додаються елементи літературної моди, а вона відзначається примхливістю, непередбачуваністю, нестійкістю, та ще певною поверховістю інтересу, увагою до зовнішніх прикмет того чи того явища. Здається, саме ці її особливості мав на увазі
І.Франко, коли в дещо іронічному тоні говорив про літературну моду кінця ХІХ ст.: "Панування моди і її часті зміни в сучасній європейській літературі є фактом. ... Хто не одягнений по остатній паризькій моді, той не має доступу до салону, хто не пише в дусі Ніцше, не йде за слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Гарборга, той не писатель, не варт доброго слова. Є пересада
в тім наріканні, та є й зерно правди" (тобто, в наріканні на те, що слідування моді стало чи не важливішим за наявність таланту. — В.П.). І.Франко ж настирливо нагадував саме про талант, художню якість: "... бездарність, удрапована в філософію всіх песимістів та "надчоловіків", у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатаністів та декадентів накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту".(12)
Іронія мала підстави. Зумовлювало її те, що, по-четверте, прибічники модерністських новацій опинялися віч-на-віч з проблемою мистецької якості, майстерності, досконалості слова, — якраз тоді, коли йшлося про практичне творче забезпечення проголошених гасел і намірів.
І якщо С.Єфремов (як автор статей "В поисках новой красоты" — 1902 р. та "На мертвой точке" — 1903 р., надрукованих у журналі "Киевская старина") не мав рації, залишаючи за українською літературою право лише на народницький варіант, то в обгрунтованості естетичних претензій стосовно конкретних творів конкретних авторів йому не відмовиш. Так само, як не відмовиш І.Франкові у влучності його скепсису, з яким він висловлювався про манірні "плакси" молодомузівців. Франкова критика 1907 року ніяк не перегороджувала дорогу українському модернізмові, вона лише нагадувала екзальтованим апологетам "нового містичного неба" про грішну "землю", а заодно й про такі незайві речі, як художній смак, талант… (13)
Та що С.Єфремов й І.Франко, коли й сам М.Євшан (як було сказано — ідеолог модернізму), визнаючи цілком закономірними і благодатними для української літератури її творчі контакти з сучасними європейськими літературами, разом з тим, сумно іронізував з приводу примітивного "телячьего восторга" та сліпого копіювання чужих зразків: "...з другого боку, треба ствердити, що всі майже наші екскурсії в "Європу" були нещасливі та схиблені.