Він виявив себе як талановитий поет не тільки в "малих формах", а й у формах більших.
За "ключ" до "секретів поетичної творчості" Івана Величковського має, безумовно, правити його власне розуміння своїх завдань і обов’язків як поета і громадянина, висловлене у передмові до "Млека" — видатній пам’ятці естетичної і літературознавчої думки другої половини XVII ст., яка досі ще належно не оцінена і не осмислена істориками тієї доби. При цьому варто спеціально підкреслити, що більшість думок, висловлених у цій передмові, стосується не тільки "курйозних віршів" Івана Величковського, але і всієї його творчості.
Як уже зазначалося, рукопис книжечки "Млеко, от овцы пастыру належноє, або труды поетицкіє, во честь преблагословеннои дЂвы Маріи составленные", який ми знаємо, датовано 1691 роком. Принаймні в цьому році він був, чи мав бути офірований митрополитові Варлааму Ясинському. Про це свідчить його титульна сторінка. Але чи є цей рік датою укладення збірки? У посвяті Варлааму Ясинському Іван Величковський називає цю книжечку чи зібрані в ній вірші своєю "млечною млоденческою працею". І справді, в рукописах, пов’язаних з іменем Івана Величковського, знаходимо кілька віршів, уміщених, у "Млеці". Та й самий характер усіх віршів книжечки та жанрових визначень, які кожному з цих віршів передують, з великою мірою ймовірності дає підстави відносити їх до часів студентства Івана Величковського. Але чи стосується це всього "Млека" як упорядкованої збірки, свідомо скомпонованого циклу, цільної системи, своєрідної поетики курйозних різновидів епіграматичного віршування, а чи тільки віршів, що її складають, або навіть їхніх первісних варіантів? На це питання певної відповіді дати не можемо. Не можемо також сказати, коли саме було написано "Предмову до чителника". Ясно тільки, що виникла вона одночасно із збіркою і що виникнення і збірки і передмови зумовлене наміром і надією автора побачити свої "штуки поетицкіє" "тыпом выдани".
Важливим історико-літературним фактом є вже самі ці намір і надія, оскільки вони засвідчують досить високий ступінь професійного самоусвідомлення автора як поета, котрий цілком виразно бачить своє призначення в тому, щоб "класти свій труд" "на оздобу отчизни нашеи и утЂху малороссійским сином єи, звлаща до читаня охочым и любомудрым", отже, вважає своїм обов’язком і завданням задоволення естетичних запитів і потреб читачів. Ця вже специфічно літературна, письменницька, професійна свідомість у передмові до "Млека" намагається звільнитися, вирватися, виламатися з пут традиційних християнських конфесійних уявлень про те, що художня, поетична творчість має служити "щегулне" (особливо, насамперед) "ку сла†бога славы и славнои владычици нашеи богородици и присно дЂвы Маріи".
Цікаві щодо цього настанови Івана Величковського читачам про те, як слід "споживати" його "поетицькі штучки". Той, хто буде його вірші "скоро читати", "не уважаючи, що ся в кождом за штучка замыкаєт", "мало, або жадного не отнесет пожитку". Лише той, хто "над кождим вЂршиком так ся много забавит, аж поки зрозумЂєт, що ся в нем за штучка замыкаєт, велце ся в них закохаєт". Труд сприйняття вірша споріднений з трудом його творення. Хоч "штучки поетицькі" коротенькі і маленькі, але "великую компонуючым их задают трудность и долгого, поки ся зложат, потребуют часу". Є серед них такі, "которыє и за мЂсяць ледво ся зложат". Із цим місцем передмови перегукується епіграма Івана Величковського "Пишущему стихи":
Труда сущаго в писаній знати
Не может,, иже сам не вЂсть писати.
Мнит быти легко писанія дЂло:
Три перста пишут, а все болит тЂло.
Отож і тому, хто хоче "отнести утЂху" з читання "поетицьких штучок", належить довго їх "поймовати", і не тільки самотужки, але й гуртом із іншими до читання охочими і любомудрими людьми: "єсли бы ся которая штучка здала быти до поймованя притрудною, слушная рЂч єдного и другого призвавши, сполне ся домышляти, гды ж всЂ все можем, а єдин всего знати не может, кромЂ всемогущаго бога...". Тут відбито характерну особливість бароккової естетики — піднесення естетичної цінності інтелектуального напруження, через яке осягається невідоме і незрозуміле, "розв’язування задачі", "розгадування загадки".
Проте пута християнської середньовічної традиції, особливо за— • скорузлої на православному грунті, ще вельми міцно утримують поетичні пориви Івана Величковського. Як митця, його ваблять іноземні "оздобныє и мистерніє штучки", але як правовірного християнина вони лякають його тим, що "не на славу божію, тылко на марныє сегосвЂтныє жарты выданыє". Його вихована православ’ям душа рішуче протестує проти світського літературного "формалізму", світської літературної "безідейності".
Із цієї суперечності творча натура Івана Величковського знаходить компромісний вихід: взяти з цих "іноземних оздобних і містерних сьогосвітніх штучок" "тылко способ" (форму) і прикласти його до пристойної релігійної матерії (змісту). Суперечність між світським і релігійним началом, між органічним світським світосприйманням і вихованою "православністю" є чи не основною психологічною пружиною нашого поета. Ця суперечність, спричиняючи драматичний, а може, навіть трагічний надрив у його душі (гостре відчуття страху перед "карами божими" за "гріховні" помисли, потяги і вчинки), створює ту творчу напругу, з якої раз у раз народжуються ліричні імпульси конкретних віршів, і одночасно гальмує його людську й письменницьку активність, звужує обшир його життєвої обсервації, не пускає його на неозорі гони власне поетичної ниви.
Відома нам літературна спадщина Івана Величковського відбиває певну його ідейну еволюцію. В 60 — 70-і роки він набагато мирськіший, вільнодумніший, ніж у 80 — 90-і роки. У ранній період творчості Іванові Величковському імпонує афористична заява Джона Овена про те, що він пише вірші і для духовних і для світських читачів. Прагне задовольнити і тих і других і сам Іван Величковський, з однаковим успіхом розробляючи як релігійну, так і суто світську тематику, іноді навіть вільнодумно трактуючи деякі традиційні християнські мотиви, а то й впадаючи у зовсім погансько-фривольний тон. Деякі положення християнського віровчення Іван Величковський трактує дуже сміливо, в дусі ранньохристиянського демократизму, ренесансного гуманізму, здорового посполитого світорозуміння. У зшитку II він фіксує, наприклад, таку апофегму: "Спытано раз єдного филіозофа: "Що бог чинить?". ОтповидЂл: "Високіє рЂчи понижаєт, а низькіє вивишаєт". Далі в тому ж зшитку знаходимо таке розумування "о шляхетст†альбо о благородій": "Єдина у бога свобода єст не работати грЂхам. За найбольшое у бога почитаєтся благородіє славну быти добродЂтельми". Іноді він наважується ставити навіть блюзнірські, з ортодоксального погляду, але цілком відповідні ренесансному струменю бароккової культури запитання, як, наприклад, запитання про страшний суд:
На суд оний, на котором на все и всЂ люде
ОтвЂт дадут, чи досить єдиного дня буде?
Цілком світський характер має більшість епіграм, переспіваних Іваном Величковським за Джоном Овеном. Дуже цікаві щодо цього вірші "власної праці" Івана Величковського "Ліствиця Іаковля" чи "Пиворізові".
У 80 — 90-і роки настрої Івана Величковського помітно змінюються. Тепер поета раз у раз опановує благочестивий молитовний ліризм, прагнення до каяття за свої людські слабості, за свою нестійкість перед життєвими спокусами. Це дуже характерний, наскрізний мотив його зрілої лірики. Один з найпримітніших ідейних настроїв у поезіях із зшитка I — настрій каяття за колишні прогрішення, за негідну християнина минулу поведінку. Мотив цей у даному разі, мабуть, не просто традиційно-християнський. У ньому відчуваються індивідуальні, автобіографічні нотки, посилювані його настійністю, повторюваністю, наскрізністю. Настрій цей цілком природний для глибоко релігійної людини, яка довго залишалася світською, людини емоційної, активної, жадібної до всіх радощів життя і яка на схилі віку, ставши священиком, провадить переоцінку своїх діянь. Тут і страх перед неминучістю кари, і надія на милосердність Христа ("Почто тебЂ связанны, Ісусе мой, руцЂ?..") та заступництво його матері ("Пред рождеством неврежденна...") чи святих — Івана Богослова ("Богослове, умоли слова воплощенна, да не будет ми душа адом поглощенна"), Івана Златоуста ("К Златоусту бренными устнами молюся..."), Варвари ("Варваро, от варварска храни нас находа...") — і муки сумління, і спроби самовиправдання та відведення від себе "гніву божого":
C орудіи страшными в сердци сЂдиши,
Ісусе мой, да тЂми грЂхи мои казниши.
Казни грЂхи, но мене пощади самаго,
Да аз, злый, єдинаго тя знаю благаго.
Тут маємо показове для бароккової психології опредмечення своїх гріхів, поєднане з намаганням відділити себе самого від них і тим самим уникнути розплати, а також показове для бароккової поетики дещо натуралістичне, надмірно опредмечене і дещо блюзнірське уособлення мук совісті в образі Ісуса-інквізитора, який сидить у серці ліричного героя "с орудіи страшными", щоб ними карати його гріхи.
Ліричний герой віршів із зшитку І має "о грЂсєх скорб многу", він валяється "во грЂховной тинЂ", він "грЂшник большій", ніж Марія Магдалина, а тому прагне зайняти її місце біля Христових ніг, щоб, ридаючи, шукати прощення, благати божої милості ("Ко МагдалинЂ, плачущой у ног Христовых, глагол грЂшного"). У цьому вірші знайшло яскравий вияв характерне для барокко вільне, фамільярне ставлення до святих — грішник, ліричний герой, вельми категорично вимагає від Магдалини, щоб та поступилася йому місцем біля ніг Христових, оскільки вона їх уже "довольно слезами омочила" і, одержавши прощення своїм гріхам, "до сытости серце усладила".
Разом з тим світські мотиви, настрої, образи, ідеї не зникають з поезії Івана Величковського. Він продовжує їх культивувати і досягає у цій справі нових успіхів — досить згадати "Вірші про Дедала". Проте здебільшого мирський струмінь у зрілій творчості Івана Величковського не відмежовується різко від струменю релігійного, як це було в 60 — 70-х роках, а зливається з ним в одних і тих самих віршах, підпорядковуючись релігійним настроям, розчиняючись у них.
Цікавий ідейний мотив поезії Івана Величковського — заклик до конкретної діяльності, до реалізації "віри" в "ділах".