А коли на берег зійшла Ізольда Злотокоса і з розпачем запитала: "Мій Трістан умер?!", то чорнокоса її суперниця відповіла:
"Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,
чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,
та бути з ним аж до його сконання
дісталося-таки мені самій.
Ти не привезла чорного вітрила,
не жалібна — ясна твоя краса,
та милий в гріб не ляже непокритий,—
його покриє чорная коса".
Автор не нав'язує читачеві своїх висновків, оцінок вчинків Трістана та Ізольди Білорукої, він ніби полишає все це на наш розсуд. Можна судити чорнокосу Ізольду
за обман, підступність, Трістана — за зраду першій милій, нехай і тимчасову. Але ніде цей осуд не виявляє автор.
Епічна поезія Лесі Українки, різноманітна формою, жанровими ознаками, відзначається також багатством тематики, порушених проблем. Будучи своєрідним різновидом у творчості письменниці, ліро-епос тісно пов'язаний з іншими жанрами, з усією спадщиною Лесі Українки. Стильові прикмети поем, легенд, апокрифів, казок та інших ліро-епічних жанрів поетеси мають багато спільного з її лірикою, драматургією. Про це свідчить і образне мислення автора епічної поезії, ідейно-естетична сутність якого виразно прочитується лише в контексті всіх різновидів творчості. Поеми і легенди Лесі Українки були також тим мистецьким містком, по якому вона йшла до своєї драматургії — "верховини творчості" (М. Рильський), яка принесла авторові і українській літературі світову славу.
2. Образи середньовіччя в поетичних драммах письменниці.
історії української літератури і театральної культури. З-під пера письменниці з'являються оригінальні драматичні твори, наповнені ідеями й образами, породженими новою епохою, які виражені в оригінальних жанрових формах. Отже, її новаторство виразилось і в змісті, і у формі драматичних творів. До того на Україні переважала соціально-побутова драма. Поява проблемної філософської та психологічної драми, з образами широких узагальнень, символічного звучання, свідчила про дальший розвиток української драматургії і театру.
Сюжети драматичних творів Лесі Українки охоплюють історію людства за три-чотири тисячоліття. Єгипет фараонів, Вавілон, Іудея, Еллада, Римська імперія часів раннього християнства, середньовічна Іспанія, перші поселення колоністів у Північній Америці, нарешті українська та інонаціональна міфологія — весь цей колосальний матеріал систематизується, художньо осмислюється. Автор уникає тематичної розпорошеності завдяки добре продуманій проблемній концентрації, яка визначала соціально-політичний і гуманістичний зміст творів і давала можливість поглянути на такі процеси життя, до яких не звертались її попередники.
Багаторічні роздуми письменниці над проблемою свободи творчості і мистецького покликання вилились у її драматичній поемі "У пущі". Працю над твором Леся Українка почала ще в 1897 році, через два роки був уже майже закінчений перший варіант, що мав тоді заголовок "Скульптор". І лише в 1907 році вона знову повертається до рукопису, грунтовно редагує його, вносить чимало змін і завершує твір аж в 1909 році, давши йому назву "У пущі".
Задум драматичної поеми був тісно пов'язаний з роботою автора над статтею про англійського поета, учасника англійської буржуазної революції XVII століття Джона Мільтона. Вивчення його епохи, життя письменника, борця за політичну волю, були поштовхом до написання драми про митця і суспільство, доцільність і мету творчої праці.
Перед Лесею Українкою стояв ще один образ, образ її сучасника — Івана Франка. Його незавидне становище в реакційному середовищі, важкі умови праці, "скручені голови" багатьох творчих задумів давали чималий матеріал для таких роздумів. Про це свідчить сама Леся Українка: "І часто я думала про ті "скручені голови", і про ті дописи, і про ту полеміку. Думала і тоді, коли писала свою драму про скульптора серед пуритан в диких пущах перших американських колоній".
Зіставлення варіантів п'єси показує, що в остаточній редакції акцентується громадянська позиція митця: скульптор своєю працею хоче прислужитись людям, внести прекрасне в їхнє життя. Поетеса старанно викреслює ті місця першого варіанту, з яких могла виплисти причетність її героя до прихильників "чистого мистецтва". Взагалі більшість змін у тексті, які вносить автор, пов'язані з трактуванням головного героя — скульптора, з висвітленням тих причин, які привели його хист до занепаду.
На цей раз події, зображені в драматичній поемі "У пущі", переносять нашу уяву в перші поселення колоністів у Північній Америці. В ремарці на початку твору Леся Українка точно вказує час і місце дії: діється в XVII столітті в Північній Америці; перші два акти — в невеликій колонії в Масачузеті, останній — в Род-Айленді.
Сюди прибуває скульптор Річард Айрон, він приїхав з Венеції. Наступ католицької реакції, посилення феодальних утисків у середньовічній Європі змусили скульптора покинути Італію, де мистецтво занепадало, обставини сковували митцеві крила, гальмували його творчий розвиток. Талановитий митець — Айрон — сповнений мрій і надій. Він бажає у "новому світі", "серед нового краю запалити одвічної краси нове багаття". Митця жене
Свята, велична мрія,
що ніби люди можуть вільні бути...
З палким завзяттям Річард сподівається гори перевернути, хоч і розуміє, що "в новому краю треба хащів розчистити вперед чимало, а потім вже розпалювать багаття". Та вірить у свої сили, в можливість утвердити тут талант митця.
Але потрапляє Річард Айрон в американські пущі. Через весь твір автор поступово, логічно й переконливо розкриває страшний зміст цієї метафори — у пущі. У творі української поетеси прозорливо викриваються так звані американські "свободи", фальшиву суть яких глибоко збагнула вона вже тоді, на порозі нового віку. Людина у цих пущах стає безправною, позбавленою будь-яких свобод, де контролюються не лише вчинки, але і її думки. Леся Українка яскраво показує у всьому цьому фарисейську роль релігійних проповідників. Виразно поставлені в творі ідейні акценти не втратили своєї актуальності й у наш час.
Американська пуща гнітить, а далі поступово вбиває прекрасне в людині. Скульптор спочатку дивується, натрапляючи на перешкоди своїм добрим замірам, а потім вступає в конфлікт з пуританською общиною, зокрема .з її пастором, проповідником Годвінсоном. Митець вражений несподіваним для нього пуританським аскетизмом колоністів, лицемірством духовного пастора Годвінсона, який всім, в тому числі й скульпторові, нав'язує свою волю, свої закони. Залякані, затуркані члени общини безмовно підкоряються йому.
Айрон побачив тут також вражаючі соціальні контрасти— "корчі голоду" бідняків і ажіотаж наживи, цинічний прагматизм буржуазії: роблю те, що мені вигідно, що дає прибуток, всупереч моралі, добрим традиціям, навіть закону. В таких умовах людям не потрібне мистецтво скульптора, бо одні прибиті злиднями, інші надто обмежені, щоб зрозуміти його. Річард не в силі переконати громаду, змінити спосіб її життя. І в'яне палка мрія митця.
Проповідник Годвінсон настроює пуритан проти Айрона, відчувши в його волелюбних словах, незалежних вчинках небезпеку для себе. Годвінсона разять слова скульптора:
Хто має силу з примусом боротись,
той робить завжди тільки по охоті...
Бо якщо ми не думку боронили,
то я не знаю, за що ми боролись.
Годвінсон
За боже слової й за громадську волю!
Річард
А в чім, по-вашому, громадська воля?..
Годвінсон
(з погрозою в голосі)
Громада власні парості негідні
рубати може і в вогонь кидати.
і їх ніхто не сміє боронити.
Річард
(до Годвінсона)
В такій громаді, справді, повна воля
всім фарисеям.
Так зав'язується конфлікт. Проповідник недвозначно натякає Айронові, що він парость негідна, яку можна знищити. І Річард відверто називає Годвінсона фарисеєм.
Далі конфлікт загострюється. За те, що Айрон вступив, за словами проповідника, з громадою в поєдинок, духовний пастор підбурює пуритан. Твори скульптора вважають богохульством, розбивають видатний твір мистецтва — найкращу скульптуру. На Айрона зводять наклеп, звинувачуючи його у зв'язку з молодою індіанкою, з якої він ліпив скульптуру.
Джонатан, теж скульптор і колись товариш Річарда, скорився пуританам, "в покорі духа оддав на службу господа себе" — він ліпить підсвічники для церкви. Це корисно і дає прибуток. "Кому потрібна та краса?",— так тепер говорить Джонатан про мистецтво і навчає Айрона:
Даремне ти з громадою завівся,
а надто з Годвінсоном.
Та Річард непорушний у своєму переконанні. "Путь моя правдива",— заявляє він. Скульптор згадує притчу про Марту і Марію:
...Марта дбала про потреби часу,
Марія ж прагнула того, що вічне.
Едіта
Ти думаєш...
Річард
Іти услід Марії.
Річард не став на ганебний шлях, яким пішов Джонатан, бо не може справжній митець зрадити свої ідеали і "від хисту відступитись". Такий висновок випливав із переконань самого автора, який розцінює відступництво як самогубство митця. "Це страшна жертва душі, у мене рука не здійметься на таке самовбивство",—так писала Леся в листі до Михайла Павлика.
Тут, у тексті драматичної поеми, читаємо слова Річарда Айрона:
О, я знаю!
Ви хочете, щоб зрадив я скульптуру?
Не можу я, бо зрадником не вдався.
Та навіть хоч би й зрадив, як Іуда,
я, певне б, і повісився, як він.
Але скульптор Айрон не переміг у боротьбі з духовною пущею. Він покидає Масачузет і оселяється в штаті Род-Айленд. Бізнесменський дух наживи гнітить тут митця не менше, ніж релігійний фанатизм пуритан. Нидіє ясна мрія митця, його мучать важкі роздуми про доцільність творчої праці, обраного шляху. Скульптор дуже одинокий, його не розуміє оточення:
...Я наче бранець,
що на чужій землі шукає бога,
нікому не відомого в країні...
Мистецькі твори Річарда втрачають художню силу, силу правди мистецтва. З-під різця скульптора тепер з'являються не одухотворені постаті, а якісь бліді копії десь, колись, чогось баченого.
Цю внутрішню кризу героя підсилює картина наступаючої ночі, поступового насування темряви — "помалу споночіло. Тепер тільки невиразне зоряне світло трохи освічує хату". Далі чорні тіні від статуї "перебігають по стінах і по підлозі". Такими ремарками супроводжується остання, третя дія драми.
Річарда Айрона оточують убогі духом люди, байдужі до всього, що не дає прибутку, матеріальної користі.