Дзюба, М. Коцюбинська, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Чорновіл. Вони протестували проти арештів та цькувань національної інтелігенції, проти переслідувань за прогресивні переконання і перші ж зазнали жорстоких репресій.
Безкомпромісний і запальний", нетерпимий до будь-якої неправди, Стус особливо боляче сприймав спроби тоталітарного режиму витравити останні рештки духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, знищити саму українську мову. Йому було важко ужитися в задушливій атмосфері, що панувала в Інституті літератури АН України, директором якого був М. Шамота, прозваний "чорним академіком". Талановитого поета, що мав загострене почуття справедливості, відрізнявся правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль сильніше, ніж власний, М. Шамота у вересні 1965 р. виключив з аспірантури. У його наказі значилося, що Стус звільнений "за систематичне пору-:• шення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу". Але справжньою причиною покарання став випадок,, що трапився в кінотеатрі "Україна" на прем'єрі кінофільму С. Параджанова "Тіні забутих предків". Після перегляду картини і ~ виступу Івана Дзюби про те, що в Україні проходять арешти прогресивної інтелігенції, Василь Стус звернувся до глядачів і запропонував вставанням висловити протест проти незаконних дій уряду та КДБ.
І почалися поетові поневіряння. На роботу його не брали, деякий час довелося працювати навіть кочегаром. Друкувати, звісно, перестали. Рукопис першої збірки віршів "Круговерть" дістав негативну рецензію у видавництві "Молодь", і книга не побачила світ. Особливо болісно пережив Василь Стус те, що й другий рукопис — "Зимові дерева", який 5 років "залежував місце" у видавництві "Радянський письменник" і навіть був схвалений до друкуг теж зазнав долі "Круговерті". І тільки в 1970 році збірка "Зимові дерева" вийшла з друку і то за кордоном (у Брюсселі). Це була перша ^опублікована_книжка поета.
"Про поетів прийнято говорити на підставі публікацій. У цьому полягала партійна мудрість — "пропустити" чи "не пропустити" якогось автора в літературу. Пропустити — означало надрукувати книжку. Недруковані, так само як непрописані, були на пташиних правах. Потім слідчі називали їх "іменуючий себе літератором",-^-пояснював Євген Сверстюк.
З 1966 по 1972 рік Василь Семенович Стус працював на посаді старшого інженера в системі Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
Василь Стус продовжував багато писати —І— активно виступав проти свавілля і беззаконь брежнєвської системи, захищав права людини. Над труною трагічно загиблої художниці Алли Горської він відкрито звинуватив у вбивстві своєї соратниці існуючу владу. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув "сховатися од долі". Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь, сказав одного разу: "Я просто інакше не можу! І жити не можу .спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так".
І лихе передчуття збулося. Стус був заарештований і звинувачений у тому, що, як говориться у вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року, "систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі". Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п'ять років і заслання на три роки. Василь Стус писав: "Своєї вини я не визнав і в останньому слові. Тоді я ще називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову: якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї, ...тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни".
На суд над поетом викликали багато свідків. Це були люди, які добре знали Василя Стуса. Його дружина Валя, батько, колись міцний, приземкуватий чоловік, сиділи на лавах. До них підходили із співчуттям не всі, деякі "друзі" Василя боялися за себе і старанно відводили очі від-заплаканої дружини і похмурого батька.
Свідків по одному стали викликати в залу засідань. Василь Захарченко — один з найталановитіших українських прозаїків, товариш В. Стуса по навчанню,— не посвідчив проти свого друга, не ховався і не рятувався. Незабаром його теж виключили зі Спілки письменників, судили й посадили до тюрми. А ось Леонід Селезненко у суді покаявся у власних "злочинах", і це "визнання" стало причиною нещасть його друзів, в тому числі й Василя. На цьому ж суді постало питання про роботу Василя Стуса, в якій дається оцінка творчості Павла Григоровича Тичини. Ця робота була принциповим вкладом Стуса в тичинознавство, і що стосується літературознавчого і критичного плану, то вона була цінною і могла б стати основою для подальшої праці автора над книгою про генія української літератури. Але суддя побачив кримінал у тому, що Стус дуже різко критикував творчість Тичини періоду 30-х років, сказавши, що академік "геніальний поет і геніальний блазень". Цій ~ критиці суд дав певну політичну оцінку.
Василь Стус писав про Тичину: "Але його горе стало нашим горем, а над своїм горем ми можемо мислити хай і жорстоко, бо ж "поетів геній обернувся проти нього прокляттям, став йому за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не виявити свій найбільший гріх "перед добою".
Стус не ображав Тичину — він виступив проти радянського тичинознавства, яке трактувало великого національного поета як вірнопідданого пігмея. Він виступив від величезної любові до понівеченого таланту Тичини.
А що ж ті, які так запопадливо й цинічно відбирали віру в чесність і порядність, приписували антирадянщину таким, як Стус, судили і відправляли в табори цвіт нації? А вони живуть і далі працюють. Вони, які до ноги розгромили правозахисний рух, які мордували у таборах та горьківських засланнях, які виставляли за кордон світлі уми та найшляхетніші душі країни, не отримали навіть доган і плавно вписалися в перебудову.
Так що прокурор Є. В. Макашов став активним діячем відродження України, а на прохання в реабілітації поета Стуса довго відпо-~~ відав, що "не вбачає підстав".
І вірші "Йдуть циганки розцяцьковані..." (1963 р.). Василь Стус, мов передбачаючи появу "плавно вписаних у перебудову" людей типу Макашова, писав:
Циганки вміють ворожити,
їм ланки не копать, не дніти
у полі, вміють так прожити —
без трудоднів.
Циганки щедрі на слова,
казати — ціпом не махати.
За красне слова красну плату,
чи збіжжя, чи грішми давай...
За красне слово високої поезії, за красне слово пристрасної публіцистики і чесного літературознавства "красно" віддячила поетові адміністративно-командна система— 5 роками тюрми і 3 роками" ; :заслання.
Покинув я гнилий підвал,
лишив майдан Богдана,
де гетьман огиря учвал
кудись жене щорана.
Я там давненько вже не знав
про справжні емпіреї,
а тут Господь наобіцяв
гетьманські привілеї.
Це сповідь з гіркою посмішкою. Бо й справді, все так мало змінилось: підземелля, де працював "старший інженер" Василь Стус,— праворуч собору св. Софії, тюрма в околицях колишньої церкви св. Ірини — зліва, а суд, де роздавали вироки,— навпроти, через дорогу від "гнилого підвалу" — і все розмістилось на півкілометрі старого княжого Києва.
У маленьких камерах у бік св. Софії крізь ґрати на маленькому віконці під стелею було видно клаптик неба й вранішню зорю. Це було найрадіснішим моментом сірих ранків. Для Василя ця зоря кинула віщий промінь, з якого народилися рядки: —
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать
така ясна лягла мені на душу.
...ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху.
У камері Василь відганяє диявола спокуси, що шукає "шпари у :: твоїй натурі", і готується до прийняття безневинної кари. ;
Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у гулагівському таборі в Мордовській АРСР, заслання — в Магаданській області.
Поет не визнавав своєї вини перед народом і перед державою. У листі, до Президії Верховної Ради СРСР 1 серпня 1976 р. він писав: "Я боровся за демократизацію — а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад: мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злісний наклеп": Та слухати, а тим більше розуміти в'язня совісті ніхто не хотів.
Лише по багатьох роках нині можна сказати: він ніби знав, ніби відчував накреслену йому долю і йшов до неї, бачив свій нелегкий мученицький шлях, але ніколи перед ним не здригнувся.
Суворий, козацький вигляд мав Василь. Завжди коротке чорне волосся, підтягнутий, охайний, стриманий,— і водночас не раз із тим бісиком в очах, що дозволяв йому вмить, в якісь долі секунди скинути з себе оту поважність і видати веселий дотеп, пожартувати. Але так тільки з товаришами, з друзями, кому довіряв, перед ким не треба бути настороженим, бо з незнайомими поводився ввічливо стримано, а з недругами неприступне, навіть загрозливо. Вороги боялись Василя. Боялись його слова, навіть його погляду, бо очі у нього були такі, яких не мають звичайні люди. Така в них була впевненість у вищій правоті істини і фанатична готовність служити Істині, Добру і Красі, що викликали на себе роздратування, злість, наговори потай. .
"Та це ж бандит, ваш Стус! Ви на нього лиш глянете! Як він дивиться! Як він на нас дивиться, як він на світ дивиться! Та він же готовий усіх нас повбивати!" — жахався академік Микола Шамота. —
Арешт Василя для людей, які добре знали його, не був несподіванкою. Була в цьому варварському акті певна своя логіка — закон, помірне продовження тих ідеологічних "шабашів", які широко розгорталися і набирали обертів. Судове переслідування за інакомислення ставало реальністю, у якій усі змушені були жити і якось визначатися.
З-за ґрат долинали на волю якісь уривчасті відомості, з'являлись чутки, здогади. Посилювала тривогу рідних і товаришів звістка/про те, що Стуса відправлено на психіатричну експертизу, бо дуже вже багато порушень тюремного режиму було за ним записано.
ЖИТТЯ ТА ЗАГИБЕЛЬ У ТАБОРАХ.
ПОВЕРНЕННЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
У таборі Василь Стус захворів на виразку шлунка, через убивче ^ харчування стався прорив стінки і страшна кровотеча.