Грінченка "Лісового царя" Гете і Грінченкова ж "Олеся". Батько мав стихійну національну свідомість, але виявляв її вголос нечасто. Мати, хоч писалася по паспорту полькою, мала українську самосвідомість вищу від батька, була вона жінкою гонористою, розумною, вольовою. Вдома її пестили, але, осиротівши молодою в 21 рік (народилася в 1911 році), життя прожила суворе й повне нестатків. Але вона була чудова господиня, пильно нас із братом доглядала і вперто хотіла, щоб ми вчилися. Нас одягали ошатніше за наших ровесників на вулиці, в хаті водилися книжки, ми були записані в обласну дитячу бібліотеку (на тоді платну) і регулярно міняли там книжки — пам'ятаю, з якою гордістю я ніс, бувши в четвертому класі, першу свою грубу книжку! Нас пильно відшивали від усіляких хлоп'ячих компаній, мати навіть забороняла ходити в П'ятий номер (дивись однойменний роман), де жили наші численні тітки, двоюрідні брати та сестри, бо там "погані хлопці"; одне слово, вона нас скеровувала не в бік вулиці (до речі, багато моїх вуличних ровесників згодом потрапляли в тюрми як карні елементи), а в бік освіти, школи, книжки, бібліотеки, дому. Ясна річ, нас рвало на вулицю і до хлопців, і ми до них тікали при першій можливості, отож коли хтось із хлопців бачив здаля матір, то казав: "Шухер!" — і ми дворами тікали геть. Це був наш строгий страж. Батько був у нас вельми добродушний, правда, пробував залучити нас до ремесла, але ми до того не прилучилися, можливо, через те, що мати, хоч і сама з ремісничого роду, ставилася до ремесла з легким презирством і від спроб батька засадити нас за шевство чи взагалі привабити до фізичної роботи яро боронила, і ми все більше й більше прихилялися душею до книжки. Цікаво, до речі, й таке: коли вона побачила, що ми аж надто в тих книжках угрузли і пристрасть ця стала надмірна (на її погляд), то почала нашому фанатизмові протидіяти, бо ми не купували собі сніданків у школі, цукерок, грали в гроші, здавали хлопцям за плату свого човника —— і все, щоб мати змогу купити нову книжку, доходячи часом до справжнього аскетизму. Мати наша говорила правильною літературною мовою (українською), хоч знала і польську; як і батько, найбільше любила українську класику.
Тут варто сказати кілька слів про так званих житомирських поляків. Це своєрідна група населення, які, на мою думку, більш католики, ніж поляки, а поляками почали називатися через те, що прийняли католицьку віру (до речі, й ми з братом охрещені в католицькому костьолі). Це ті "поляки", з яких вийшли Володимир Антонович, Тадей Рильський, Кость Михальчук, Борис Познанський, Галина Журба, В'ячеслав Липинський — нащадки скатолизованого, окатоличеного українського населення. Далекий предок моєї матері таки прийшов із Польщі, решта ж були з місцевого католицького населення, до речі, таких "поляків" є на Житомирщині цілі села (колишні окатоличені своїми панами українці), що, здається, ніколи й не знали польської мови, хіба що молилися нею. В родині моєї матері також говорили українською мовою, а пісень співали виключно українських. І зараз ці католики здебільшого україномовні, більше того, саме вони найменше піддавалися русифікації. Польську мову вживали тільки інтелігентні прошарки цього стану, які мали в себе польські книжки, навіть бібліотеки і говорили місцевим польським діалектом; я знав і цей прошарок (дивись оповідання "Відлунок"); ми навіть позичали ті книжки до читання (в родині Каліцьких), але та сама старенька Каліцька, яка виїхала згодом до Польщі, писала звідти, як розказували, розпачливі листи, бо відчувала, що потрапила на чужину. Отже, це група своєрідна міжнаціональна, вірою таки твердо католицька, а етнічно ближча до українства, ніж до польськості. Через це українське національне почуття в моєї матері не є чимось дивним, хоч, коли бути безстороннім, не можна не згадати, що перед смертю (батько помер 1983, а вона 1991 року) в напівпритомному стані вона говорила не тільки українською мовою, але й польською, а ще кликала свого загиблого у війну брата Янека; попросила вона, ясна річ, щоб до неї прийшов ксьондз.
Інтерес до літературної творчості виник спершу в мого старшого брата. Дитиною він був хоровитий, мав ревматизм і дитячий порок серця, через що йому доводилося місяцями лежати у ліжку. Батько носив йому з фабричної бібліотеки книжки, і то були дорослі книжки, — так він перечитав усього Е. Золя та О. Бальзака, потім докладно мені ті книжки переповідаючи. До Золя, Бальзака, а також Діккенса я так і не повернувся сам, бо знав їх у братовому викладі, а смислову пам'ять мав завжди дуже сильну (і це при вельми слабкій механічній, й досі не можу запам'ятати жодних цифр). Отож, бувши в сьомому класі, в апогеї своєї хвороби, брат написав повість з дитячого життя: ми обговорювали разом кожен епізод, визначали разом, що писати наступного дня, — писав, правда, тільки брат. Він ту повість послав у Дитвидав, звідки прийшла йому чемна відповідь, що треба рости, вчитися, мудрішати і так далі. Розчарування в нас обох було жахливе, бо ми в уяві вже бачили видану видавництвом книжку.
Згодом брат почав писати вірші, які мені дуже подобалися. В дев'ятому класі я вельми захопився поезією Генріха Гейне (в російських перекладах), переживав юначий сплін і декламував напам'ять любовно-песимістичні Гейнові одкровення, тим більше, що в якусь дівчину я був закоханий регулярно, починаючи з четвертого класу. Спробував сам писати вірші, які мій брат справедливо висміював, бо там не було ні ритму, ні образів — відверто кажучи, я не знав, як треба писати вірші. В десятому класі я пробував писати й прозу: оповідання, початок історичного роману з історії Житомира, вірші в прозі — все це було, здається, безнадійне (мій дитячий і юнацький літературний архів батьки зі страху спалили, коли було в 1966 році арештовано мого брата). І от у 1956 році вийшла червоненька книжечка віршів Василя Чумака, ми її відразу ж купили, і ця книжечка мене просто-таки потрясла. Я повикидав і поперекреслював усі свої "вірші", і в поетичному альбомчику (продавалися тоді такі) написав: "Новий період". Що ж мене вразило у віршах Василя Чумака? Молодеча пінливість мови, несподівані образи, свіжість і велика суголосність до мого тодішнього "я". Це вже було не те, що вишукані, але, зрештою, якісь маломіщанські віршики Г. Гейне, — то була нестримна стихія слова, притому слова українського — отак у мені й народився поет. Віршів я написав за життя багато, але не надрукував жодного. Більша частина з них творилася в юності, в доуніверситетський і університетський період. У 1961 році вірші писати я покинув, перейшовши виключно на прозу, але в армії, не маючи змоги писати прози, знову повернувся до них. Згодом було ще два періоди, в середині 70-х, коли я зібрав і впорядкував свою поетичну спадщину (десь так рік 1976 — 1977), і на початку 80-х років, коли мене чомусь знову заполонили поетичні рефлексії. Більше віршів я не писав. Чому їх не друкував? А не хотів. Бажав мати щось сокровенне для душі, щось таке з мистецтва, що... ну, що не продається. Поезія ця громадських мотивів не чіпала — це була інтимна лірика. Мені аж якось приємно, що вона в мене є, а її ніхто не знає.
У 1956 році я закінчив 32-гу житомирську школу, закінчив не блискуче, але й непогано (шість четвірок, одна трійка — з англійської, решта п'ятірки), блискуче вчитися мені не давала моя нетерпляча вдача та й те, що наука надто легко мені давалася. Вчителі ставилися до мене добре, навіть уважливо. Пам'ятаю, якось учителька російської мови й літератури Анна Петровна Яновская, єврейка за національністю, ввігнала мене в червону фарбу, раптом заявивши перед іншими учителями, коли я зайшов до учительської: "Вот вспомните мои слова, с этого мальчика выйдет что-то очень интересное". Був у мене ще один подібний епізод. Я вже працював на бетонному заводі, і от одного разу наш майстер, старий уже чоловік, інтелігентніший од інших майстрів, раптом сказав мені: "Тобі, хлопче, між нас нічого робити. Не гай часу, а йди вчитися. В тебе буде інша доля, як у нас. Колись згадаєш старого, я не помиляюся". Чому вони так говорили, сказати не можу, але так воно було.
Ще навчаючись у школі, я ходив разом з братом і деким із однокласників на обласну станцію юних натуралістів, у гурток геологів. Вів цей гурток Степан Станіславович Яніславський, із тих-таки житомирських поляків. Ми виготовляли колекції каміння, яке збирали на околиці міста (вчителя я описав у повісті "Двоє на березі"), і я добре в ньому й досі розбираюся — мене навіть сфотографували в обласну газету біля цих колекцій; саме завдяки цим своїм заняттям я був уключений в дитячу делегацію від Житомирської області в 1954 році і їздив до Києва (вперше його побачивши й зачарувавшись) на помпезне святкування 300-річчя сумного акту злуки Києва та Москви. Мої колекції поїхали навіть на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, і я дістав медалю її учасника. Отже, річ зрозуміла, що я хотів після школи стати геологом. Списався з геологорозвідувальною партією в селі Рижани біля Володарськ-Волинського і поїхав туди на роботу. Хотів потрапити на якесь таке заняття, щоб можна було поєднувати його із заочним навчанням на геологічному факультеті, але мене відправили на бурову самоходку. Потинявшись поліськими лісами півтора місяця, я побачив, що в таких умовах ні про яке навчання мови бути не може. Через це я, на велику втіху батьків, повернувся до Житомира, а поліські ліси згодом описав у кількох оповіданнях ("Атілла та Сірий", "Вечір квапиться"). Можливо, саме оце життя в лісах штовхнуло мене вступати у Лісотехнічний інститут, бо в геології я таки розчарувався, отже, поїхав у Львів, вступав там, але не вступив (описано в оповіданні "Я обов'язково про вас напишу") і повернувся додому. Треба було братися за якусь роботу, і я зі своїм однокласником та приятелем Шуркою Кульчицьким пішов у будівельні підсобники (працювали при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту). Ми працювали кілька днів і в інститутській бібліотеці, і я з великим інтересом гортав там дореволюційні книжки: з філософії та історії людської цивілізації, зачитувався й забував про свої обов'язки.