Нібито ні Велика Жовтнева соціалістична революція, ні Велика Вітчизняна війна нічого не змінили в житті дому на горі, в долі діда Івана, Марії Яківни, Галини Іванівни. У жертву концепції загальної гармонійності світу і духовної спорідненості поколінь (від діда Шевчука до Хлопця) віддана правда історії, правда великого соціального досвіду народу.
Символіка повісті тісно пов’язана з бароковими мотивами, які пронизують твір, цементуючи його в гармонійну цілісність.
Насамперед це мотив небесної дороги. Шевчук пояснює його як "символ життєвого шляху", йдучи по якому, "кожна людина відчуває потребу ступити не лише на життєйську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності". Піднімаючись по крутій стежці до будинку, що височив на горі, недавній фронтовик учитель Володимир навіть не підозрював, що від цієї дороги життя його круто зміниться, у тому домі він знайде спокій і душевну гармонію – він підсвідомо змушував себе це робити.
Мотив самотності цікавить письменника постійно. Всі герої твору переживають самотність, кожен, правда, по-своєму, але в житті всіх вона відіграє важливу роль. Самотність може бути для одних прокляттям, а для інших – благом.
Мотив блудного сина, який заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і водночас радість повернення – знаходження себе, радість прозріння, пізняння вічних законів. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, надійну основу, а дорога,яка веде з дому, — прокляття.
Як бачимо, навіть на негустих зразках тексту, барокова поетика, щедро й уміло використана В.Шевчуком у романі "Дім на горі", робить його цікавим та неповторним.
Особливої уваги заслуговують казки Валерія Шевчука, їх можна розглядати на рівнях макронаук лінгвонаціології, лінговфольклористики, етнолінгвістики, етнопсихології та філософії. Вони несуть потужну національну інформацію – завдяки мові тих міфологем та архетипів, якими оперує автор, сподіваючись, що зреагує генетична пам’ять читача. Це феномен національного письменника.
Казки Валерія Шевчука – один із жанрів його форм письма. Як відомо, реалістичне письмо предбачає теми, ідеї в композиції твору (це передбачає скорше пасивність читача). Вивчення давньої української літератури, заглиблення в фольклорну символіку, проникнення в структури барокової літератури підштовхнули В.Шевчука до умовної форми письма, в якій він і досяг абсолютної самобутності. При цьому митець прагнув розширити форми сприйняння і бачення світу. І саме оперуючи символами, архетипами, міфологемами, мотивно-сюжетними елементами системи українського фольклору, він створює художній простір думки, який стає невід’ємним компонентом націокультурної сфери. Умовна форма письма Валерія Шевчука задіює інформацію, яка має за собою тисячі літ, несе в собі етногенетичні образи світу, що не потребувало б пояснення, якби не було втраченим.
Казки Валерія Шевчука – органічний елемент художньої системи його творчості, що становить окрему впорядковану систему, незалежний світ. Його казка, за словами автора – доросло-дитяча: дорослий читає казку дитині, й кожен розуміє її на своєму рівні. Вона, як і неказква проза Шевчука, багатошарова, багатопластова, багаторівнева й вимагає "вертикального" прочитання.
Висновок
Bалерій Шевчук, мабуть, найплідніший письменник донедавна ще "середнього", а тепер уже старшого покоління, прозаїк, який стійко й послідовно не потрапляв (принаймні в тематичному, явному плані) в соцреалістичну манеру, у своїх численних романах, повістях та оповіданнях постійно наголошував і розробляв питання потойбічного, ірраціонального, демонічного. В репресивні 1970-ті й ранні 80-ті він часто писав до шухляди, щоб потім, кращої пори, друкуватися широким потоком, на втіху публіці. Для молодших сучасників, одначе, український Бальзак, як його часом величали в період совєтської цензури, не зовсім переконливий, чи, сказати б, сприйнятливий. Масивність його творчої продукції, непогамовна Шевчукова розповідна словесність дає декому підстави зараховувати письменника до категорії — чи, власне, доби — совєтської графоманії в кращому разі, вважати ще одним варіантом орнаментальної або поетичної прози.&nbsр; Але Шевчук тонко відчуває зміни в рецепції, тобто еволюцію читацької публіки, й у своїх найновіших творах виявляє підвищену чутливість до таких явищ, як інтертекстуальність (що, річ ясна, існувала завжди, проте в сучасному літературному дискурсі набула особливого значення), створюючи таким чином метакоментар, що, з одного боку, враховує найновіші писання, а з другого (більш чи менш свідомо), попереджає та відхиляє критичне ставлення, що власне є наслідком тієї еволюції.&nbsр; З-поміж низки більших Шевчукових творів "Дім на горі", за який автор отримав антоновичівську премію, програмово порушує тему відьомства в комплексі наративних, тематичних і жанрових стратегій та окреслює жанр химерної прози, цей український варіант магічного реалізму, а заразом його іманентний зв’язок із позараціональним, метафізичним... і демонічним. Проте — саме в дусі химерної прози — це є своєрідний народний демонізм, тобто демонізм якийсь мовби приручений, свійський. Він ніколи не є справді страшним, тобто психологічно руйнівним; його імпліцитний читач не є психологічно вповні дозріла людина, яка відчуває та знає справжній страх переступлення межі его, психічної травми як такої. Сама модальність розповіді зм’якшує, розряджує той демонізм, що вона несе.
План
1. Вступ.
2. "Дім на горі" – один із самих експерементальніших творів української літератури.
3. Казки Валерія Шевчука.
4. Висновок.
5. Список літератури.
Список літератури
Валерій Шевчук. Вибрані твори. – К.: Видавництво художньої літератури "Дніпро", 1989.
Журнал "Українська мова та література" від числа 31 (143). 1999.
Слово і час. 1999. №11.
Реферат
З сучасної української літератури
"Філософські виміри прози Валерія Шевчука"